Шлях меча - Олди Генри Лайон. Страница 78

Погано, що село так несподівано зринуло із-за пагорбів; і, напевно, все-таки добре, що дерев’яні хатки з ширмами зі щільної тканини всередині спалахували від першого дотику смолоскипа, як від першого дотику знудженого воїна спалахує цнотливиця з наметів Хуул-джай, притулків для чоловіків у рідкісні години відпочинку.

Джелма-багатур задумався, чому в наметах Хуул-джай усі мешканки – цнотливиці (принаймні спочатку); потім він із жалем поцмокав язиком, так і не розкривши цю загадкову таємницю, і знову дивився на задимлене село.

Ще трохи – і навіть диму не залишиться від поселення м’якоруких. Це добре. Подвійно добре – бо воїни-ориджити всі тіла чужих загиблих (своїх загиблих не було) кинули у вогонь, і полум’я жадібно пожерло запропоновану йому їжу. Нехай горять. Це найкраще, на що вони здатні.

Найкраще – бо вмирали м’якорукі легко й дивно. Навряд чи воїни племені ориджитів захочуть хвалитися в рідній Шулмі сьогоднішніми подвигами. Сам Джелма-багатур тричі подумає, перш ніж розповідати комусь про тринадцятирічного підлітка, що кинувся під копита коня нойона з рогатиною напереваги, і про те, що прославлений багатур витратив на скажене звіря більше часу, ніж витрачав будь-коли в житті на одного бійця – нехай навіть найдосвідченішого.

Кілька разів рогатина, мов знущаючись, завмирала то біля обличчя, то біля живота Джелми, і лише коли нойон відітнув хлопчиськові ліву п’ясть – лише тоді все стало на своє місце.

Ніколи не забуде Джелма-багатур той здивований вираз, що закляк на обличчі підлітка. Отоді Джелма підняв за волосся чиюсь відрубану голову, жбурнув її у вогонь і завив вовком:

– Паліть! Паліть усе!.. Хурр, діти Ориджа! Паліть!..

Ні, не будуть воїни розповідати біля багать Шулми про багаття по той бік Кул-киизу. І рубцями хвалитися не будуть – не залишилося пам’ятних рубців від цієї сутички.

Та й хіба це сутичка?

Жоден ориджит не поранений… навіть не подряпаний. Як і обіцяв великий гурхан Джамуха Восьмирукий, онук Володаря священної водойми Жовтого бога Мо. Кожне слово гурхана цінніше від смерті ворога… може, його невдоволення буде міцно спати після повернення Джелми-багатура й не прокинеться від важливого повідомлення про шляхи через Кул-кииз і зовсім тихої згадки про спалене село?

Адже ніхто не втік…

Спи, невдоволення гурхана Джамухи, спи вічним сном! Джелма добре знає, що означає для будь-якого нойона запрошення в коло, де вже чекає Восьмирукий зі своїм чарівним мечем. Уже краще попросити охоронців-тургаудів замотати тебе в повстину й з’єднати п’яти з потилицею, ламаючи становий хребет.

Це значно простіше й швидше, ніж бути в колі одноплемінників іграшкою Восьмирукого. А він може довго гратися, великий гурхан Джамуха, онук Жовтого бога Мо…

Джелма-багатур підвівся в сідлі й глянув поверх села, що догоряло, на південний захід, туди, де нагромаджувалися непривітні сірі скелі. Нойона турбувала довга відсутність двох воїнів, посланих туди у розвідку. Нойон не знав, що обидва воїни лежать зараз неподалік від ущелини Ху-коу, що місцевою мовою означає «Паща тигра», і в кожного воїна з того місця, де комір шкіряного панцира куяка відкриває горло, росте квітка метального ножа.

І жінка з божевільним поглядом мчить до Мейланя таємними дорогами, заганяючи чужого кошлатого коня.

Мабуть, якби Джелма-багатур мав дар передбачення, як шамани Ур-калахаю, він уже зараз наказав би охоронцям-тургаудам замотати себе в повстину й з’єднати п’яти з потилицею…

Ні, він не був провидцем, нойон Джелма. Тому він просто дужче смикнув себе за вуса, скривився від болю й знову дивився на попелище.

Крива шабля на боці Джелми-багатура з легким брязкотом постукувала об сідло.

Немов сміялася.

Книга III

Шулма

Частина VII

Втілення Жовтого бога

Розділ 19

1

…Я одразу впізнав їх. Ні, я ні на мить не засумнівався в тому, що все це – сон, що насправді я лежу в похідному наметі поруч із Ченом, який рівно дихає, – але впізнав я їх одразу.

Повитухи-зброярі, Масуд і Мунір. І двоє Звитяжців, до половини у воді, через що важко було вгадати їхній рід – чи Прямі мечі, і лише вода спотворює силует, чи й справді клинки їхні слабко вигнуті.

Жодних свідків, жодної блискавки, жодних страшних клятв… тиша і спокій.

Плямисті брижі мимохідь пробігли по світу мого сну – такі часом біжать по клинку, оголеному літнього сонячного дня у шовковичних заростях, – і Звитяжці в струмку на мить заколивалися, їхні обриси здригнулися, розпливлися, а коли світ знову став непорушний…

Один меч стояв у струмку. Один як перст, сам під небом – і в тому місці, де вода стикалася з клинком, меч не йшов униз, щоб устромитися в дно, а плавно перетікав у сіро-сталеву смугу струмка й біг далі, далі, огинаючи каміння, сплескуючи бризами-іскрами, дзюркочучи, посвистуючи, сміючись… сміючись зі здивованих гір, із листя, що пливло за течією, із самого себе й з мене.

Двоє людей, що мирно розмовляли, неквапно наблизилися до струмка-Звитяжця, не зупиняючись, ступили на його поверхню й так само повільно рушили вниз за течією. Відійшовши з десяток кроків, один із них обернувся через плече й махнув рукою – приєднуйтеся, мовляв!..

І я, казна-як опинившись у піхвах у Чена на поясі, не роздумуючи, хитнувся й плеснув Чена по стегну, а він усміхнувся й у відповідь помахав тим людям правою, залізною рукою – іду, іду, почекайте мене!.. і коли ми вийшли на струмок-дорогу, на меч-дорогу, біля руків’я заіржав прив’язаний до неї, як до конов’язі, чорний жеребець – і Чен, розпустивши вузол, підібрав повід і легко стрибнув у сідло, а я лунко вдарився об круп Демона У, що заіржав, і скріпи піхов блиснули під променями полуденного сонця.

Потім я краєм леза глянув уперед, і побачив, що замість двох чоловіків по Шляху Меча йде всього один, дивно схожий на обох одразу, і трохи – на Коблана, і ще на Друдла, і… і, певно, це було неможливо, але це було, і я був щасливий, бо це було.

Копита коня вдарили об дорогу, розхлюпуючи її гладь, і ми рушили вперед.

Від руків’я – у нескінченність.

І тому я навіть не здивувався, коли у відповідь Демонові У пролунало іржання іншого жеребця, тієї гнідої примари, на якій ми з Ченом уже мчали колись крізь місто-примару, крізь палаючий Кабір восьмисотлітньої давнини… Гнідий іржав, доки його відв’язував від руків’я Шляху Меча невисокий стрункий чоловік у знайомих латах і з ятаганом біля пояса, важким ятаганом із простим руків’ям без самоцвітів і срібних насічок.