Шлях меча - Олди Генри Лайон. Страница 84
– А як же… – почав було я, але Махайра так і не дав мені поставити запитання до кінця.
– Нам на шляху село одне зустрілося, – пробурмотів він і крутнувся, немов незатишно йому стало. – І навіть не село, а так… А в селі – криниця. А в криниці…
І не доказав.
– Після тієї криниці, – глухо закінчив Шпичастий Мовчун, – нам усе легко було.
– Отже, людей убито шестеро, – після довгої паузи заговорив Чен-Я. – П’ятеро батинітів і провідник, мир їхньому праху… І поранені усі. Хто живий залишився. Лише я начебто цілий, спасибі Коблановій скрині й латам аль-Мутанаббі! Ото вже Бесіда…
– У бабці також ані подряпини, – шепнув, підсівши ближче, ан-Танья. – Теж спасибі скрині?
Даремно це він… тим паче, що слух у Матінки Ци був гостріший, ніж у мене, так само, як язик – довший і гнучкіший, ніж у Вовчої Мітли.
– Ні подряпини в бабці, – забубоніла вона, незрозуміло навіщо кланяючись на кожному другому слові, – ні подряпини в старої. А все чому? А все тому, тому-ось чому, бо ж навіщо шулмусикам бабцю кривдити, я ж їм нічого поганого, ані пальцем не торкнула, ані на ось стілечки – а що конячкам їхнім ноги псувала, то ж конячки в них злющі, хвостами махають, копитами тупотять, зубками клацають, їдуть на бабусю і їдуть, їдуть і їдуть, я відмахуюся, а вони їдуть, я відмахуюся, а вони їдуть, а потім не їдуть, утомилися конячки, та і я втомилася, старенька…
«І справді втомилася, старенька! – подумав Чен-Я. – Півтабуна заморила, бідолашна!..»
– Ти б краще язиком відбивалася, Матінко, – буркнув Кос, – а ми збоку полежали б, у холодку… дивись, ціліші були б!
– А Коблан найдужче постраждав, – завважив Діомед. – Шишку на лобі бачите? Фальґриме, он головешка, посвіти-но!.. Ото шишка! Вища від Білих гір!
Чин пирснула в рукав.
– Та це шулмус один, – засоромився коваль, ховаючи обличчя в темряву. – Усе, негідник, норовив у бурдюк сокиру засунути! Я бурдюк забрав від гріха подалі, то він мене обухом і зачепив! Та і я його теж… зачепив трохи…
– Бреше! – упевнено втрутився Діомед. – Об його лоба будь-який обух розкололося б! Певно, сам собі Ґерданом зопалу й тріснув, доки бурдюк рятував!
– Та не брешу я… – почав було виправдуватися коваль, але його перебив Білявий.
– Ану покажи мені свій Ґердан!
Коблан простягнув руку, схопив Шпичастого Мовчуна й сунув його Фальґримові, ледь не луснувши Діомеда по голові.
– Ось! – переможно повідомив Білявий. – Одного шпичка не вистачає! І шишка на лобі. Усе сходиться! Ти, Залізнолапий, тепер замість Ґердана чолом бий – і простіше, й надійніше…
…Якийсь час іще жартували з величезного коваля, а тоді раптом застогнала Ніру – у неї відкрилася рана – і сміх миттєво змовк, Чин і Матінка Ци кинулися до знахарки, а п’ятеро батинітів, які доти мовчали, сказали, що нехай усі лягають спати, а вони будуть вартувати полонених, але Чен-Я подумав, що їм просто хочеться побути наодинці з собою, істиною Батин і душами вбитих братів, і…
Завтра.
Завтра, завтра, завтра…
Коли довго повторюєш одне й те ж слово, воно втрачає зміст, і ти смикаєш безглуздий міхур за ниточку, поринаючи в дрімоту; і так легше забути те, що було, легше не думати про те, що буде; легше, легше, легше…
5
…дуже легко.
Мені було гарно. Я лежав на палісандровій підставці й ліниво роззирався. А навколо мене була зала, зала Посвяти в заміському домі Абу-Салімів, і навпроти мене на своїй підставці лежав ятаган Фархад Іль-Рахш фарр-ла-Кабір.
А між нами була колиска. Навіть можна сказати так: нас розділяла колиска. Я був у ногах, а Фархад – у головах. Мабуть… бо колиска була вкрита тканиною, і я не бачив новонародженого Придатка, а тому не знав, де в нього голова, а де ноги.
– Вітаю тебе, Фархаде, – сказав я.
– Вітаю, – відповів старий ятаган. – Тільки я – не Фархад. Я – Дике Лезо. Ти не боїшся?
– Ні. Я теж Дике лезо. Чого мені боятися?
– Часу. Коли занадто довго ведеш Бесіду з часом, він починає вдавати з себе річку. Ти пливеш по ній і думаєш про минуле, а воно стає сьогоденням; ти думаєш про майбутнє, а воно теж стає сьогоденням або взагалі не настає ніколи, і ти пливеш спершу як Дике Лезо, тоді як ятаган Фархад, потім ти пливеш великий-великий, як ятаган Фархад Іль-Рахш фарр-ла-Кабір, а опісля, зненацька, час перестає щось із себе вдавати, і ти пропускаєш удар, і відтепер ти – ніхто, і можеш стати ким завгодно…
Я мовчав.
– Ми тепер з тобою більше, ніж брати, Єдинороже… нас стискала одна й та ж рука. Я пам’ятаю його, Придатка Абу-т-Таїба аль-Мутанаббі, я пам’ятаю його, попри те, що час заколисує мене… Я пам’ятаю ті дні, коли ми, Дикі Леза, ставали Звитяжцями. Це були гарні дні, це були погані дні, і бій перетворювався на мистецтво, а істина Батин була кинута під ноги Минулим богам, і Дзютте тоді не звався Уламком – ні, ті клинки, що вперто не хотіли забувати смак крові, називали його Кабірським Катом, бо не один із них хруснув у його обіймах… а блазнем він став пізніше, значно пізніше, коли вже можна було жартувати.
Я мовчав.
– Зараз ми попрощаємося, Єдинороже. Час подібен річці, час подібен сну, а твій сон зараз закінчиться, і скоро, дуже скоро ти опинишся клинком до клинка з Шулмою, з початком, з минулим, що пробралося в сьогодення… не забувай, Єдинороже, що минулі дні – це погані дні, але це й гарні дні, а час подібен не лише річці й сну, він ще подібний до Звитяжця…
Порив вітру, що пахне гаром, скинув накривало з колиски, і я побачив Кабір, Мейлань, Харзу, жовту Сузу, Білі гори Сафед-Кух, піски Кулхан, перевал Фурраш, дорогу Барра… я побачив дитину, що очікує невідь чого, я побачив сплячу дитину, над якою лежали двоє Звитяжців, два мечі: старий ятаган Фархад і я, Мейланьський Єдиноріг…
А на світ, що чекав, падала тінь, немов зверху над колискою була розпростерта рука в латній рукавиці.
– Ільхан мохасту Мунір-суї-ояд-хаме! – продзвенів Фархад Іль-Рахш.
– Заради клинків Муніра кличу руку аль-Мутанаббі! – відгукнувся я.
І рука над світом-дитиною стиснулася в кулак.
Розділ 21
1
…Я-Чен вийшов уперед і завмер – переді мною напружено очікувала Шулма.
Шулмуси-люди, трохи більше трьох десятків, половина з них серйозно поранені, але руки зв’язані у всіх, і обличчя підкреслено безпристрасні, занадто безпристрасні, щоб це було правдою, а в темно-карих очах – і зовсім не чорних, і не таких вузьких, як здалося спочатку – проступала спершу цікавість, відтак гордість і прагнення, як то кажуть, зберегти обличчя, а вже потім із-за плеча гордості соромливо визирав страх.
Лють? Ненависть?
Ні. Цього, як не дивно, не було.
І Дикі Леза Шулми – добра сотня ножів, шабель, списів, коротких похмурих сокир і булав, два прямі мечі, виразно вузькі й двосічні («Рідня!» – з усмішкою подумав я), і всі вони ледь чутно перешіптувалися між собою, скоса розглядаючи мене й інших Звитяжців.
– Хто ж отаке добро кував? – почувся позаду приглушений рев Залізнолапого. – Руки б тому умільцеві повисмикувати… а тоді вставити, куди треба, а не туди, де було!..
Ґердан Шпичастий Мовчун лише гулко вдарив об землю, показуючи, що зробив би він із тим невдатним Повитухою, якби той йому стрівся.
Лише зараз я виразно побачив, що різниця між Ченом і рудовусим бранцем-шулмусом невелика, але різниця між будь-яким Звитяжцем і Диким Лезом, породженням степових кузень…
Це навіть важко було назвати різницею. Так, вони непогано годилися для того, щоб псувати Придатків, але на Звитяжцях виразно позначився багатовіковий досвід майстрів-Повитух емірату, їхня відточена ковальська майстерність, і в цьому гордий Масуд і мудрий Мунір були єдині.
Будь-який Звитяжець, який казна-якими шляхами втрапив у Шулму, повинен був здаватися тамтешнім Диким Лезам мало не божеством, рідним сином Небесного Молота, вихованцем Нюринґи, чи як там вони це називали! Не його Придаток, який дивом вибрався з Кулхана – нещасна, виснажена істота, що ледь тримається на ногах і благає ковтка води – а саме Звитяжець, якому нічим не шкодить перехід через будь-які, хай навіть і дуже погані піски!