Біла тінь - Мушкетик Юрий Михайлович. Страница 42

Велосипедист не мав при собі ні вудок, ні якогось іншого знаряддя, поспішав, і це чомусь насторожило Дмитра Івановича. Він наживляв гачка, а сам раз по раз позирав ліворуч, понад кручу. А коли велосипедист не поїхав на луку, а повернув із стежки до нього, він сполошився насправжки. Тепер він упізнав, що то поштар. Той і йому не раз приносив листи. Поштар поклав велосипед у траву, а сам через пісок поспішив до Марченка. Витирав з дрібненького дзьобастого лиця рукавом піт і, як здалося Дмитрові Івановичу, не дивився в очі.

— Пробачте, — сказав поштар, і з тим словом щось обірвалося Дмитрові Івановичу всередині, —пробачте, вам телеграма.

І подав бланк з наклеєними рядками літер машинописного тексту. Рядки застрибали перед Марченковнм зором, і йому довелося зробити зусилля, щоб зосередитись. «Приїжджай. Сталося нещастя. Ірина», — прочитав він. То було так страшно, як, мабуть, більше не було ніколи. Навіть на фронті, навіть перед операцією нирки, яку переніс років шість тому. Мабуть, через те, що там небезпека була реальна, виразна, а тут невідомість. Чомусь подумалось: так йому було, либонь, лише один раз, колись давно, підлітком, коли він біг увечері через кладовище й провалився в могилу. Провалився вмент, не встигнувши навіть крикнути.

Дмитро Іванович ще раз пробіг очима два рядки літер. «Сталося нещастя…» Якби просто хтось захворів чи впав і зламав руку або ногу, Ірина так би й написала. «Мати», — мелькнуло в думці. Але тоді Ірина теж написала б інакше: «Померла мати…» «Маринка?» —знову гаряче спалахнуло в голові. А далі всі думки перемішалися, а його самого мовби щось підштовхнуло. Поспитав у поштаря, чи можна взяти велосипед, сів і поїхав до села.

Але то був поспіх лише першої гарячої хвилини. До Києва йому довелося добиратись довго. У Онишків він зміркував, що пішки по піску не добудеться до Моровська й за дві години, тому побіг на колгоспне подвір'я, але там не було ніякої машини, колгоспний рахівник запріг коня і повіз його на пристань. Проте на другу, обідню «ракету» вони не встигли — з горба він навіть бачив, як вона мчала по деснянському плесу, розсипаючи віялом важкі, як свинець, бризки, — довелось чекати третьої, останньої, вечірньої. Вона одійшла о сьомій годині. Весь цей час і в «ракеті» по дорозі до Києва Дмитро Іванович сидів скутий і приголомшений новим нещастям. Та тепер він те, що сталося на роботі, і не вважав нещастям, а звичайною невдачею, яких нехай би й сто, а тільки не те, з чим має зустрітись. Він сидів скулившись біля вікна, і сидіти так було дуже важко, й береги пролітали темною смугою. Часом зір вихоплював машину, підводу, дітей на піску, а далі він знову входив у щось, як входить водолаз у небезпечну глибінь. До нього кілька разів звертався чоловік у солом'яному капелюсі, що сидів поруч, — сільський учитель чи бухгалтер. Дмитро Іванович одказував однослівне, коротко або й зовсім не обзивався. Йому видавалося блюзнірством говорити про щось у цей час і ще більшим блюзнірством розповідати про своє, ще не відоме нещастя. Йому чомусь згадалося, як колись їхав у поїзді з одним чоловіком, котрий поспішав на фатальний виклик телеграмою, той показував усім телеграму, розпитував, що вона може означати, а насправді збирав по вагону співчуття, як милостиню, і вже втішався ним.

У Київ «ракета» прийшла, коли вже посутеніло. Дмитрові Івановичу вдалося взяти таксі, і він поїхав додому.

Двері відчинила Ірина Михайлівна, вона була змарніла. аж зелена, із оплаканими очима, побачивши Дмитра Івановича, вхопилася руками за його плече, припала обличчям, заридала. Він стиснув їй пальці, намагався якомога швидше вирвати у неї страшну вість — як ножа, що мусить його ввігнати собі в серце.

— Маринка?! — струснув її, і перед очима майнуло щось криваво — чорне, аж він стенувся.

— Андрій!.. Не житиме він, не житиме… — похлинулась плачем Ірина Михайлівна. — Лікарі кажуть, що немає надії.

Йому ледве вдалося допитатися, що з ним сталося і в якій він лікарні. Він розпитував, а лице йому скам'яніло й скам'яніли губи, він через силу розтуляв їх, а Іринині слова сковували його щодалі дужче й дужче. Учора ввечері Андрій вертався додому, підійшов до ліфта, й тут на нього напали троє. Вдарили чимось по голові, проломили череп і били вже лежачого ногами, аж поки не нагодився сусід, що живе під Марченками. Він саме виводив на прогулянку дога, почув удари, закричав: «Що ви, негідники, робите!» —й спробував нацькувати пса. Дог загавкав, ті кинулися тікати, один з них ще крикнув у дверях: «Кажись, убили». Андрія забрала швидка допомога, він у Жовтневій лікарні, так і не опритомнів.

— Ми, ми винні, — ридала Ірина Михайлівна. — Не стежили, не втримали його…

Тягар біди й вини, яка шарпонула його за душу ще в першу мить, ще до цього викрику дружини, був такий великий, що Дмитро Іванович на якийсь час навіть забув, що йому робити. Він для чогось зайшов у кабінет, та враз немов спіткнувся, стямився, вийшов назад, ще раз поспитав дружину, де лежить Андрій, поспішив на вулицю.

На горі, в хірургічному корпусі лікарні, його пропустили одразу, тільки — но він сказав, до кого йде. Літня сестра провела його по сходах на другий поверх, постукала в двері праворуч, у кабінет професора. Електричний годинник над дверима показував пів на одинадцяту, але професор, завідуючий відділенням, років під сорок чоловік, смаглявий, чорнявий, схожий на іспанця чи італійця, був у себе. На дивані сиділо ще двоє людей, немолоді лікарі.

Дмитро Іванович назвав своє прізвище і враз відчув, як його серце стиснулося од страху, він подумав, що тільки запитає — почує відповідь, після якої йому й жити буде не варто. Досвідченим оком значно молодший за нього лікар вловив той його стан, подивився суворо, але якось так, мовби збирав його тією суворістю на силі. Казав професіонально точно, одразу ж мовби перекладаючи свої слова для Дмитра Івановича.

— Травма черепа — розкол у потиличній частині, геморагічний крововилив, струс мозку… Становище тяжке. Дуже тяжке. Надія є, але мала. Треба бути готовим до всього, — суворо, але не професіонально сухо, співчутливо. — Робимо все можливе. Це ось мої колеги — завідуючий сусіднім відділенням, теж хірургічним, і мій заступник, професор Карімов. Моє прізвище — Мухновський.

— А може… — ледве чутно мовив Дмитро Іванович і не впізнав свого голосу.

Професор Мухновський не образився.

— Розумієте, це коли важко поставити діагноз, то, щоб не помилитися… викликають… ну, якийсь найбільший авторитет. Або ж при складній операції. Тут апаратура показала все.

Дмитро Іванович одразу повірив йому.

— Я хотів сказати… Інколи буває важко дістати якісь ліки…

— Всі потрібні ліки поки що є, — сказав Мухновський. — І повірте, ми робимо все можливе… Оснащення і ліки на сучасному рівні, — додав він, чим завдав Дмитрові Івановичу деякої ніяковості, яка, проте, одразу ж минула. Дмитро Іванович побачив, що професор сказав усе й що всіляких інших, дрібних і настирливих розпитувань йому не хочеться.

— А можна мені подивитись на сина? — запитав якомога спокійніше.

Мухновський вказав у куток на шафу, де на вішалці—стояку висіло кілька халатів. Дмитро Іванович одягнув перший — ліпший, і Мухновський через інші двері повів його у освітлений лампами денного світла коридор, а звідти в палату, першу палату за рогом праворуч. Палата була маленька, вузенька, у ній стояло лише двоє ліжок.

Ледве Дмитро Іванович переступив поріг, прикипів очима до ліжка, що стояло ліворуч од дверей. Те, що стояло праворуч, було порожнє, а на тому, що під стіною зліва, лежало щось біле, довге, непомірне довге й біле, завинуте в бинти: і тільки — смужка заплющених очей, яка чомусь видалася Дмитрові Івановичу чорною, та рот і підборіддя, теж темно — синього кольору. Серце скрикнуло, Дмитро Іванович ступив крок уперед, і сестра, котра сиділа в узголов ї Андрія, приклала до уст палець. Дмитро Іванович зупинився, не одважуючись пройти далі. Він дивився на завинуту в білі бинти голову і обличчя сина, й важке почуття безнадії і чужості огортало його. В одну мить йому навіть здалося, що це не Андрій. Ця думка пройшла, як важка пасмуга туману, а тоді в неї живо й реально увійшли гарячий біль і страх за цю живу плоть, за сина. Він аж подався вперед, але з місця не зрушив, тільки наблизився думкою і поглядом. Мухновський, що стояв збоку, ворухнувся, даючи зрозуміти, що вже можна вийти, але Дмитро Іванович не відгукнувся на той порух.