Хліб із хрящами - Бриних Михайло. Страница 17

Розділ 11.

Хтось у темряві

Додому я потрапив лише близько одинадцятої. Зайшовши в кімнату, впав на застелене ліжко, не роздягнувшись. Навіть черевики не скинув. Лежав на животі, дивився у вікно, за яким флегматично грюкало будівництво нового будинку, — його втелющили просто в нашому дворі, посунувши убік дитячий майданчик і ліквідувавши футбольне поле та невеликий сквер, де ще минулої весни школярики посадили свої перші дерева. Чомусь згадав беззубого першачка, який найбільше тішився з того, що у нього тепер буде своє дерево. Це був один із найтепліших спогадів за всі роки, протягом яких я мешкаю в цьому спальному районі. Бо я колись так само радів, коли наш клас погнали кудись висаджувати майбутній парк. "Я, коли виросту, буду багато дерев вирощувати! Тільки не таких маленьких, а величеееезних, як будинки заввишки!", — хвалився мені той компанійський хлопчик, який тільки-но розпрощався з молочними зубами. Я всміхався йому, бо згадував, скільки ж дерев я сам збирався посадити в дитинстві, аж поки ця красива ідея покинула мене назавжди.

Я бачив у вікні лише кабінки та стріли кранів. Вони не рухались.

Мені ніколи не вдавалося заснути тоді, коли свідомість найбільше потребувала відпочинку. Ви, мабуть, частенько зауважували цю падлючу властивість свідомості. Як не треба — вона може захропіти, поки ви їдете у вагоні метро; після обіду, варто лише переступити поріг офісу, вона теж активно спокушає подрімати за комп'ютером; а якщо збираєтеся переглянути пізно ввечері чудове кіно — неодмінно присвятите дві години жорсткій боротьбі з її позіханням; і цю битву неможливо виграти.

Це було б занадто щедро з її боку — подарувати мені сон саме зараз, а я не вірю в добру волю власної свідомості, хоч як це прикро. Тому довелося все ж таки перевдягнутися, розстелити ліжко. Ще я згадав про пляшку горілки в морозилці, а це значить, що можна влаштувати собі перезавантаження всіх жорстких дисків і наплювати на примхи свідомості. Втім, завтрашній день уже тепер реготав мені в обличчя. Увійти в нього з бодуном — це надмірний мазохізм.

Ці будинки за вікном — їх добудують. Там житимуть люди. Мені стане гірше від того, що я бачитиму з вікон не правий берег міста, а будинки. А тим людям стане краще, бо вони заплатять чималі гроші за ці чортові квартири. Вони стільки заплатять, що не зможуть почуватися нещасними. Так дорого може коштувати тільки щастя, авжеж. І вони будуть перебувати в своєму щасті доти, доки перед їхніми вікнами почнуть зводити ще один будинок. Це колообіг щастя. Так не може бути, щоб воно тільки примножувалося. Щастя — жорстко лімітований продукт Господа. Й саме тому кожен із нас час од часу мусить компенсувати чуже щастя власним терпінням. Ні, в цьому світі не так усе жорстоко налаштовано, як здається на перший погляд. Чуже щастя зовсім не гарантує вам такого ж за об'ємом та інтенсивністю горя, закон сполучених посудин у цьому випадку не працює, засуньте його подалі й не згадуйте. Милосердя Боже виявляється в тому, що нещастя та біль навідують нас хоч і частіше, ніж радість та ейфорія, але меншими дозами.

І ще одне: щастя — штука егоїстична, індивідуальна. Ним, насправді, неможливо з кимсь поділитися, навіть якщо ви цього від усього серця захочете. З нещастям — зовсім інша історія. Якщо воно з кимось стається, то миттєво починає поширюватися довкола, як радіація. Нещастям не треба ділитися, воно чудово вміє підшуковувати собі нові й нові жертви. І не лише серед близьких до вас людей — випадкові перехожі теж годяться для цього символічного обміну.

Чиєсь щастя зроджує у вашій душі коротку емоційну хвилю. Ви трохи погойдаєтеся на чужій хмарині — й гепнетесь у котел свого життя. Звісно, це за умови, що ви — не той зразковий негідник, якому чуже щастя довго й виснажливо псує кров, настрій та апетит. Такі люди мешкають переважно в анекдотах та народній творчості, але вони є. Так само, як існують і досконалі покидьки, які харчуються чужими трагедіями. Але зараз не про них мова, а про звичайних людей. Отих, що заселятимуться незабаром у нові квартири. Вони часто вірять, що щастя має крила. Бо ці крила можуть зачепити їх, приємно полоскотати душу. В спекотний день — навіяти прохолоду. Якщо щастя — це все ж таки птах, то він схожий на лелеку. Бо літає і над вашою хатою, та гніздо має в сусідньому дворі.

Натомість нещастя — це точно не птах. Воно не літає, а тільки обвалюється. І хоч яке б чуже воно було, та якщо довелось опинитися в радіусі його дії, то швидкого порятунку від нього чекати не варто. Нещастя більше подібне до вірусу зі стовідсотковою гарантією захворювання. Цю скалку в оці не можна виплакати чи видалити пінцетом, — вам просто доведеться зачекати, поки вона насититься вашим болем. Хай він буде ледь-ледь відчутний, як поколювання в серці, як ниття втомлених кісток. Але ви змушені будете віддати свою дещицю сповна, без жодних пільг. Найгірша властивість будь-якої скалки чужого нещастя — це навіть не біль, а радше його надокучливість. Він не завдаватиме вам надмірних мук, а просто не дозволятиме думати про щось інше, одлучити увагу від його тривкості. Найгірше, що марно запитувати: чому саме я опинився поруч? Бо у відповідь незмінно почуєш: ти всього лише опинився поруч.

Я заплющую очі — й знову бачу цього оператора з пивним черевом, який каже: "Кадр вилизаний, як котячі яйця". Розплющую — бачу стріли кранів. У моєму випадку щастя — це бачити крани, а не оператора. З цими кранами все більш-менш зрозуміло. Вони насичуватимуть мій зір доти, доки я зможу дивитися. Вони застигли — і в цьому радість. В тому, що нічого не відбувається. Але варто знову заплющити очі, й знову з'явиться оператор-пиволюб, і відразу по його словах — увесь цей стрімкий жах. Усього лише якась хвилина (оператор, звісно ж, не вимикав камери). Якась хвилина, з якою тепер доведеться жити. Скільки? Скільки ще в моїх заплющених очах триватиме ця хвилина відео, що повторюється знову і знову, без жодної надії, що хтось врешті-решт вигукне: "Стоп!", вимкне цю довбану камеру — і все зупиниться, наче крани за моїм вікном.

"Кадр вилизаний, як котячі яйця". Невже ці слова хоч якось можуть узгоджуватись із тим, що сталося у найближчі секунди? Хто писав цей сценарій? Я б, наприклад, ніколи не написав так. У цьому немає ні крихти смаку, ні найменшого сенсу.

Семенович вийшов із літньої кухні й попрямував до хати. Він чудово кульгав. Негнучкі ноги, розпрямлені, наче зведені судомою, руки; розчепірені пальці, високо задерта голова (щоб камера, розташована в хаті, яка брала крупний план крізь вікно, акцентувала увагу на червивому горлі). За п'ять метрів до хати він тільки входив у кадр на загальному плані (що був вилизаний, як котячі яйця). І щойно він наблизився до вікна, з'явився Василько. Я добре знав цього пришелепкуватого низенького чоловічка. Всі в селі його добре знали. Він швидко вийшов з-за хати і, мабуть, люди на вулиці вже готувалися до чергової кумедії. Бо Василько — це ходяча кумедія. Він ще змалку був несповна розуму. Та його завжди любили за оті кумедії, на які тільки він був здатний. Діти сміялися з нього, і він теж сміявся разом із ними. Він сідав просто серед вулиці, посипав себе пилюкою — мив голову. Або починав перекочуватися зі спини на живіт, рохкав і хвицяв ногами. Та цього разу Василько зробив інакше. Чого ніхто не чекав від нього, бо не міг Василько такого зробити. Він продріботів кілька кроків до Семеновича, здіймаючи над головою сокиру, а коли зупинився, — лезо вже летіло актору межи очі. Той тільки встиг затулити лице передпліччям і трохи одвести голову вбік. Зародки крику змішались із хрускотом: лезо ковзнуло вздовж черепа, відтяло вухо й увійшло в ключицю. Кривавий згусток ляпнув на побілену стіну, Семенович упав на коліна, обрубана рука відлетіла Василькові на чобіт.