Хліб із хрящами - Бриних Михайло. Страница 28

Олексій закричав і, перескочивши огорожу, помчав углиб села; він біг щодуху, попри страшний біль, що розривав йому груди, попри товчене скло морозного повітря, яке наче розрізало легені на тонкі волокна. Десь за спиною пролунав вибух... одразу ж — іще один... а потім нова хвиля демонічного гарчання оглушила його, й вона лунала зусебіч; Олексію здавалося, що він чує в ній більше, ніж могли би передати слова, — задоволення.

Він пробіг через усе село й отямився тільки під дверима хати отця Дмитра; чомусь йому навіть не спало на думку тікати до себе додому, де він залишив свою сім'ю, а точніше — те, що від неї залишилось. Олексій не хотів думати, що від неї залишилось, бо у відповідь на цей розпечений сумнів чув тільки гарчання; по-дорозі він бачив не одну постать, яка сунула в бік заводу; деякі з цих мерців були теперішні, й він сахався від самої лише можливості побачити їхні обличчя.

В оселі священика двері ніколи не замикалися, на них навіть не було замка, — й лише забігши в сіни, учитель метушливо намагався зметикувати, чим би їх підперти зсередини; та поки що він не мав сили; просто притулився спиною до дверей і зсунувся на підлогу; голова впала на груди; втома і спустошення недаремно чатували на його душу.

Перший вибух розбудив їх, другий — поставив на ноги. Всіх, крім Кала, який лежав без свідомості. Його лихоманило, рука протягом останніх годин розпухла вдвічі.

— Це вже ні в які ворота... — Віталій визирав у вікно, де бачив лише засніжену пасторальну благодать. — Скоро, мабуть, до танків дійде. Якийсь маразм, бляха... Як там Кал?

— Його треба в лікарню, негайно, ти тільки подивись, що в нього з рукою! — Кузьма саме намагався розбурхати Ваню, але той тільки стогнав.

— Сука, сраний зомбіленд... — Віталій метався по кімнаті, шукав куртку. Тоді сказав Кузьмі:

— Знайди якусь ряднину, щоб його винести, а я піду заведу машину, двері відкрию. Сука... — Потім глянув на бабу Ніну, яка спокійно сиділа на лавці, поруч із Васильком, котрий беззвучно плямкав ротом, пригорнувшись до старої. — Перепрошую...

Кузьма підійшов до сусідки й присів біля неї, але потрібні слова трималися від нього подалі.

— Тільки не треба мене уговарювать, — сказала вона. — Ми вже якось тут, із Божою поміччю. А ти не сиди й очима не лупай — спасайте свого друга. І хай вас Господь береже... Біжи, синку, біжи.

Кала поклали на заднє сидіння. Кузьма востаннє подивився на затягнуте легкою памороззю вікно. Це слово — "востаннє" — виявилося надокучливою осою і ніяк не хотіло забиратися геть з пелени сліз перед його очима.

Віталій уже збирався рушати, коли нетбук на його колінах сказав "о-оу". Шкурян відкрив пошту й за мить салон наповнився щедрими гронами прокльонів та лайки.

— Скоти, драні скоти!

— Поїхали вже...

Віталій кинув нетбук під лобове скло й завів машину.

— Я ж учора, тобто сьогодні, півночі щолкав... Написав текст... Ну, про те, що тут насправді відбувається... Репортаж, по-суті... Відправив головреду "Української правди"... Може, трохи перебрав у плані емоцій, сука, але ж як тут стриматися... Знаєш, яку я щойно отримав відповідь?

— Ну?

— Смайлік. Ти розумієш? Смайлік!

Машина зрушила з місця. Віталій здав трохи назад, щоб розвернутися. Виїхали на дорогу.

— Зараз виїдемо на цей пагорб, а потім буде поворот ліворуч...

— Пам'ятаю. Я цю дорогу, бляха, нескоро забуду, — а втім, Віталій Шкурян помилявся; до вершини пагорба вони так і не доїхали.

* * *

Дзеленчання розбитого скла спрацювало краще, ніж найкитайськіший будильник у світі. "Сокира", — згадав Олексій ще до того, як розплющив очі. Сокира залишалася там, де він її й залишив після нічного походу на цвинтар, — у протилежному кутку сіней, за два кроки від нього. А зовсім поруч, біля дверей, у розбитому вікні був сморід. І він пролазив у хату спільно зі своїм власником — куцим чоловічком, котрий би зовсім не вирізнявся з натовпу, якби не оця його екстравагантна поведінка.

У грудях вчителя озвався біль. Одначе терпіти біль із сокирою в руках трохи легше, ніж без неї.

— Ти ба, це ж начальство лізе! — Олексій упізнав цього недомірка, підсліпуватого кадровика заводу "Кремінь", Валентина

Олексійовича Моха. Віконна рама виявилася завузька для нього — і зомбі-невдаха застряг; він марно шматував старі шпалери на стіні, ламав нігті, сподіваючись таки проштовхнути своє (ще недостатньо гниле) черевце всередину.

Та Олексій ніби й не бачив цього поплямованого мертвяка, до якого і за життя ніколи не відчував глибокої симпатії. Пам'ять розгорнула перед ним свої конспекти останньої доби й швидко приготувала душевний коктейль із роздратування, жалю і сорому.

Повільно підійшов до Моха, який безпорадно звивався у вікні, торкнувся обухом до його скроні, ще раз примірявся, наче гольфіст перед ударом, а тоді зціпив зуби, прикусив біль і плавним точним рухом вибив мізки з довбешки колишнього начальника відділу кадрів.

"Шпалери доведеться мінять", — хижо посміхнувся; йому хотілося вдарити ще, і якась невидима золота рибка миттєво виконала це бажання: у прочинені двері ввалився наступний мертвяк. За його спиною сичала діркою в горлі (хтось уже намагався її пристрелити, — і облажався) жінка в темному коричневому пальті.

Прорубавши собі дорогу надвір, Олексій відчув страшну втому; пальці, що стискали слизький держак сокири, судомило. Поведінка живих мерців змінювалась — і він у цьому переконався. Тепер вони не просто тихо-мирно мандрували вулицями Міцного: вони нападали перші. До хати священика стягувалась уже ціла делегація зомбі. Вони простягали руки до своєї здобичі, свого майбутнього брата.

"Тікай... Як зможеш...", — нагадав собі Олексій останню пораду священика.

* * *

Коли трапляється якесь гівно, завжди знайдеться людина, яка скаже: "Я так і знав! Знав, що так буде! В мене було передчуття!". Це одна з властивостей гівна — народжувати людей, здатних його передчувати. Але якщо вже гівно трапилось і всі, хто вляпався, давно встигли перетравити чи виблювати свої передчуття, — це аж ніяк не символізує акт очищення, визволення. Біда не приходить сама, а гівно — й поготів.

Невже я думав, що ось так запросто можна сісти в машину і забратися геть із цього прокляття? Не тільки думав, а й вірив. А передчуття... Мені вдалося скрутити їм в'язи, щоб не марудили. Здається, гівно тільки й чекало на це, щоб повернутися зі всіма своїми козирями, якими можна побити і віру, й надію, і навіть — за потреби — любов.

Віталій і далі кляв смайлик, а заодно — весь наш комфортний, але з біса байдужий світ вільних медіа. Оту кого з передчуттям гівна завжди було все ок.

— Кожен мудак завів собі якийсь блог чи акаунт на фейсбуці й щодня сере там, сере, підтирається, і знову сере. Чортові блазні, сука, потєшніки! Нема кому жопу підняти, задуматися, пошуршать, узнати хоч щось, — нахєра? Звякнув, записав коментарчик, склепав новину, — і можна далі срать собі та іншим на голови... В теплі, сука, в добрі. їх би власними кишками до стільчиків примотать — хай би спробували посрать смайліками, може, побачили б тоді, що означає ця вільна, сука, журналістика, коли ніхто нікому нічого не винен, і всім по-барабану...

Кал щось зовсім затих, навіть стогнати перестав. Заснув наче. Я розвернувся, спробував дотягнутися до його чола.

Удар по гальмах жбурнув мене назад, ребра заверещали, Віталія кинуло на кермо, Кал мішком гепнувся на підлогу. Нам назустріч, із вершини пагорба, котилася мертва ріка.

Тепер я знаю, що почуває людина, коли раптом бачить перед собою фуру, яка чомусь опинилася на зустрічній смузі. Різниця тільки в тому, що побачення з фурою — це якась мить, і всі вільні. А те, що сталося з нами... Акваріум. От про що я згадав.