Комашина тарзанка - Сняданко Наталка В.. Страница 29

В одну з таких ночей мати і прийняла рішення про виїзд. Вони кілька років виробляли документи, вчили мову і залагоджували формальності, але я відчував, що і їм, як і мені, здається, ніби все це не насправді, що це безкінечне чекання і постійні вагання так ніколи і не завершаться, що ніякого виїзду не буде, що це просто ідея, з якою приємно жити, чергова ілюзія, яка допоможе легше долати щоденну рутину.

Я пригадую тодішній настрій. У ньому був якийсь неспокій, схожий на творчий. Усі розмови із знайомими зводилися до питання, варто чи не варто їхати. Одні розповідали історії про вдалі виїзди, інші відраджували. Як правило, відраджували ті, хто бував за кордоном і на власні очі бачив, як виглядають вдалі і невдалі виїзди, а переконували ті, хто все життя тільки мріяв кудись поїхати. Але суть була, ясна річ, не в тому, щоб знайти правильну відповідь на питання, їхати чи ні. Батьки, як і їхні знайомі, добре розуміли, що такої відповіді не існує. Із сьогоднішньої перспективи мені здається найцікавішим саме той стан постійного бродіння й очікування, у якому ми тоді жили.

Напевно, у такому стані перебувають вагітні жінки, коли розуміють, що кожна мить їхнього існування наповнена сенсом і цей сенс — у простому очікуванні. І навіть якщо очікування це наповнене фізичним болем чи страхом, витримати все це набагато легше через усвідомлення глибокої і таємничої змістовності своєї місії.

Хоча порівняння, ясна річ, неточне. Кожне очікування має сенс само по собі. Це перехід в якийсь особливий стан, коли час ніби сповільнюється і його відлік набуває важливості, а разом з тим чіткіше запам’ятовуються окремі епізоди, адже всі вони згодом пригадуватимуться як етапи важливого процесу.

Люди, які чекають, мають час і бажання замислитися над речами, важливішими, ніж прості буденні клопоти. Саме тому чекання таке нестерпне для людей, не схильних до філософських роздумів.

Можливо, ці відчуття мають якусь релігійну чи принаймні містичну природу, адже очікування — це реабілітоване, змістовне проведення часу, це час, звільнений від пошуку сенсу в житті, адже на короткий проміжок часу цей сенс зосереджується саме в чеканні.

За ті роки батько намалював свої найкращі картини. Деякі з них батьки забрали з собою, а частина загубилася, як загубилася уся їхня бібліотека і майже всі світлини, які у нас були. Світлин мені шкода навіть більше, ніж бібліотеки. Але найбільше шкода, ясна річ, картин.

Поки ми чекали дозволу на виїзд і вечорами вивчали карти, намагаючись уявити, де саме будемо мешкати, розповідали одне одному, де б хотіли мешкати, стосунки батьків були дуже гармонійними. Такого взаєморозуміння між ними я не пригадую ні до того, ні пізніше. Батько майже перестав пити і пообіцяв матері, що відразу ж по переїзді знайде собі «нормальну» роботу і назавжди покине малювати. Він навіть почувався гордим за рішення пожертвувати собою задля сім’ї і можливості дати дитині хорошу освіту.

Згодом, коли він уже знову почав пити, я не раз вислуховував від нього, що він міг би стати генієм, якби не я. Я розумів, що це лише п’яна маячня, але все одно було образливо. Як було образливо за матір, яка мовчки терпіла його поведінку, намагаючись не спровокувати його необережним жестом чи словом на ще більшу агресію. Ми терпіли або пересиджували батькові запої по знайомих, а потім поверталися, батько каявся і дуже шкодував про свій зрив, стояв перед матір’ю на колінах і благав мене пробачити, давав обіцянки і клятви, які деякий період часу старанно виконував.

Мені складно сказати, чи справді його нереалізованість як художника мала якийсь вплив на ці запої, чи він пив би так само або і більше, якби раптом отримав світову славу. Я більше схильний вірити у фізіологічну природу алкоголізму і в те, що зовнішніми причинами такі люди лише виправдовують себе. Але сам я все життя боявся, що міг успадкувати батькову проблему, і тому майже ніколи не п’ю.

З часом у стосунках матері і батька встановилася певна циклічність і взаємна залежність. Він потребував її як терплячого глядача і слухача, а вона розуміла, що коли минеться черговий запій, вона на деякий час отримає ілюзорну гармонію і таку ж ілюзію своєї необмеженої влади над батьком на момент, поки його мучать докори сумління. Для матері було важливим мати повний контроль над обома нами і знати не лише те, чим ми займаємося, у що вбрані, що їли на обід, а й про що ми думаємо, мріємо, чого сподіваємося і про що шкодуємо. Вона дуже ображалася, коли виявляла, що у нас із батьком можуть бути якісь, нехай навіть неусвідомлені, таємниці від неї. Коли вона довідувалася, що я, скажімо, забув розповісти їй про якусь подію свого шкільного дня, то ображалася на мене. Я звик детально звітувати їй про все, що бачив, чув і думав, і ми щовечора годинами обговорювали події дня, навіть якщо це були звичайні буденні зустрічі і розмови. Не знаю, навіщо їй було це все. Можливо, мати так звикла за роки, проведені вдома, що її світ обмежується мною і батьком, що навіть коли у неї вже з’явилося власне життя, не могла позбутися цієї залежності. Вона була безмежно терплячою до батькових егоцентричних вибухів, до моїх дитячих плачів і юнацьких пригод, але за це ми повинні були належати їй цілком, розповідати їй все, як на сповіді, і навіть детальніше, у цьому виражалася її абсолютна влада над нами, тиха і на перший погляд непомітна. І коли я усвідомив це, то зрозумів, що мушу позбутися цієї залежності, бо якщо не зроблю цього вчасно, то вже не зможу позбутися цього ніколи, як не може батько. Я злякався, що так триватиме вічно і що навіть у дорослому житті я нічого не зможу вирішити без її згоди чи поради, що не зможу поважати навіть сам себе за таку слабкодухість, а якщо людина сама себе не поважає, то годі сподіватися, що її поважатимуть інші.

Пізніше я збагнув, що їхні ролі жертви і ката не випадкові, що вони час від часу обмінюються цими ролями і що крім неприємних і болючих моментів у цьому є й елемент гри, яка подобається їм обом, або принаймні вони звикли до неї настільки, що вже не можуть по-іншому. І тоді я образився на них обох і відчув себе використаним, бо мене втягнули в цю гру без моєї волі і без права вибору. Це був, як ти розумієш, період юнацького бунту. Тоді я звинувачував матір за те, що вона не пішла від батька, аби вберегти мою психіку від нічних ексцесів і п’яного крику. Звинувачував батька, що він не знаходив собі іншого місця для дебошів і що не пішов від нас із матір’ю. Звинувачував їх обох в егоїзмі і зацикленості на собі. Відчував себе жертвою і насолоджувався цим самошкодуванням, не усвідомлюючи, що в цьому мало відрізняюся від них обох. Від батька, який виправдовував усі свої вчинки тим, що суспільство не оцінило його як художника. Від матері, для якої універсальним виправданням стала фінансова залежність від батька.

Коли прийшли документи на виїзд, батьки кілька днів не могли отямитися, нікому не вірилося, що це справді трапилося. Ми так довго готувалися до цього моменту, що вже звикли до стану постійного очікування, і раптово усвідомили, що зовсім не готові до активних дій. Я раптом збагнув, що повинен назавжди поїхати невідомо куди, покинути всіх своїх друзів. А батьки раптом опинилися перед фактом, що виїзд назавжди пов’язаний із масою побутових труднощів.

Досі ми жили в ілюзорному світі, який дає очікування і пов’язане з ним гостре усвідомлення тимчасовості всього, що відбувається. Всі неприємності виглядали не такими страшними, а приємні моменти, навпаки, переживалися особливо інтенсивно, бо все це мало незабаром зникнути. Батьки з полегшенням відмовлялися від необхідності ремонтувати квартиру, бо ж усе одно її доведеться продавати, з легкістю витрачали всі зароблені гроші і не робили заощаджень, бо розраховували на фінансову стабільність після виїзду, навіть проблеми зі здоров’ям здавалися не такими страшними, адже кращий рівень медицини за кордоном дозволить все підлікувати. Але роки минали, крани продовжували текти, зі стелі обвалювалася штукатурка. Це було незатишно і трохи тривожно, але водночас і заспокійливо, адже все це не назавжди. Виявилося, що існувати, усвідомлюючи тимчасовість ситуації, дуже приємно. І от коли з’ясувалося, що довгоочікуваний виїзд таки настане, тимчасовість різко обірвалася. Відтепер усі наші вчинки стали остаточними і невідворотними. І наше життя сповнилося незатишності і постійної тривоги. Усі ми погано спали вночі і часто в години безсоння сиділи на кухні, пили тепле молоко і намагалися заспокоїти одне одного.