Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В.. Страница 12

Як розповів мені потім Женя, навіть при цьому мені вдалося зробити чотири помилки. Добре, що батьки свого часу таки відмовились від ідеї зробити з мене програміста. Тим більшим було моє здивування, коли після роздачі залікових я виявила у своїй навпроти словосполучення: «Основи програмування» найвищий бал.

— Ну як, здала решту іспитів? — запитав голос із телефонної слухавки. — Уже ж закінчилася сесія. Чи не правда?

— Правда, — розгублено погодилася я, не знаючи, що робити далі: питати, звідки в нього мій телефон, дякувати за порятунок, вибачатися за «старого Хрона» чи зробити вигляд, що нічого іншого я й не сподівалася.

— То що, тепер можна буде випити разом із тобою кави, не забираючи твого дорогоцінного часу?

— Напевно, — я все ще не мала плану майбутніх дій.

— Давай завтра о шостій, на Драгоманова. Домовились?

— Угу.

— Тоді до побачення.

Про «Віндовс для неввічливих» та інші історичні подробиці

— Хочеш, я розповім тобі трохи про себе? — почав Женя нашу наступну зустріч, не даючи мені змоги ні вибачитися за передостанню, ні подякувати за останню, ні запитати, як у нього справи. — Я вже тобі казав, що працюю в Політесі на кафедрі прикладної математики, — продовжив він ще до того, як я встигла відповісти на поставлене запитання. Очевидно, під час роботи на семінарах із вічно неготовими студентами виробляється звичка самому відповідати на власні запитання.

— До речі, мене цілком випадково запросили до університетської екзаменаційної комісії. Друг захворів, а він працює на вашій кафедрі. Тож пощастило тобі. Так от, математиком я став цілком випадково і досі себе ним не почуваю. Того хотіли батьки. А я все життя мріяв стати істориком. Досі збираю історичні матеріали про львівську архітектуру. Якщо колись захочеш, щоб я провів тобі екскурсію, — нема проблем. Мені часто доводиться водити іноземців по місту. Ду ю спік інґліш?

— Не дуже.

— Шкода, а то могли би час від часу переходити на англійську. Мені бракує можливості вправлятися в усному мовленні. Ну, а ти чим займаєшся?

— Відпочиваю після сесії.

— А взагалі?

— Філологією.

— Українською?

— Так.

— Ну ясно, зараз всі ринулися в українську. Років три тому ти б точно пішла на російську. Батьки б інакше не допустили.

— Не знаю, три роки тому я ще в школу ходила.

— А вдома ви як розмовляєте? Теж по-українськи?

— Угу.

— А в мене вдома — по-російськи.

— А я думала, по-англійськи.

— Дивно, мені чомусь здалося, що в тебе в родині є хтось із російською кров'ю. Знаєш, є таке хороше слово: «полукровка». Так от, мені здалося, що ти полукровка.

— А як ти це визначаєш?

— Ну, знаєш, у мене самого мама — росіянка. Напевно, відчуваєш рідних за духом.

— Як Мауґлі.

— То в тебе точно нікого немає? Навіть у третьому коліні?

— У мене тільки два коліна.

— Я серйозно.

— І я.

— А що ти любиш читати?

— Книги.

— Ну, зрозуміло. А які саме?

— Різні.

Моє почуття вдячності зникло разом із бажанням вибачатися. Чому ми розмовляємо, як два дебіли? Яка йому різниця, що я люблю читати? Невже він думає, що запах із його рота мене збуджує? Чому не можна ввічливо розповісти одне одному по два анекдоти і розійтися по домівках? «Ринулися в українську», — теж мені доцент. Навчився б краще грамотно розмовляти замість того, щоб бігати за студентками.

— А светри тобі мама в'яже? — питаю я, щоб відволікти його від своїх анкетних даних.

— Мама, — не червоніючи, зізнається Женя. — У нас взагалі дуже ніжні стосунки в сім'ї. Я досі живу з батьками, незважаючи на те, що мені вже тридцять три, — він потай зиркає на мене, аби побачити, як я відреагую. — Але не тому, що мушу, а тому, що так для всіх краще. Ми всі дуже прив'язані одне до одного. У нас чудові стосунки. Мама ніколи не лягає спати, поки я не повернуся ввечері, тому я стараюся їх дуже не турбувати і повертатися не пізніше дев'ятої. Завжди дзвоню додому по кілька разів на день. З кожного відрядження. Я і майбутню дружину хочу привести в батьківський дім, — він знову потай зиркає на мене. Я намагаюся не думати про те, як вся сім'я снідає вранці «свіженькою» манкою із малиновим варенням («усе своє, не кроплене»), а вечорами п'є чай з лимоном (один пакетик на три горнятка) і заїдає оладками, вболіваючи за героїв якогось мексиканського серіалу. Мама при цьому плете светри, шкарпетки, шалики і поправляє бігуді. Аби не порушити цю гармонію, мені в ролі майбутньої дружини доведеться щонайменше вибілити волосся пергідролем, потім зробити «хімію» (перукарня не частіше ніж раз на півроку, це ж такі витрати для доцентської зарплатні) і купити на базарі джинсову спідницю із золотистими ґудзиками спереду та резинкою в поясі (раптом поправлюся — не витрачатися ж на нову) та ангоровий светр. Не життя, а просто мрія. Вихідні—на кухні, відпустка — на дачі і щоранку черга в туалет та ванну. Залишилося тільки достойно завершити виконання алгоритму «Одруження». Крок перший — знайомство, не забути розповісти про службове становище, тему дисертації, розміри житлоплощі. Тривалість — п'ятнадцять хвилин. Крок другий: випадкова зустріч, під час якої слід зробити відмову від наступної зустрічі незручною. Третій крок: запрошення на каву, тест на наявність спільних інтересів, перший поцілунок, знайомство з батьками. Основне — нічого не переплутати. Ну, а потім у мене вже просто не буде іншого виходу, тільки вийти за нього заміж. Ще б пак: кандидат математичних наук, у душі — історик, люблячий син, може статися, досі незайманий. Як сказала б моя бабця: «Хароший мальчик». Трохи, правда, лисуватий, і з рота тхне. Але це не страшно. Зуби ми йому полікуємо. А лисину, яка, кажуть, свідчить про темперамент, прикриємо вовняною шапочкою.

— Ти знаєш, що тут стояло раніше? — перебиває Женя хід моїх роздумів. Ми пройшли чималий шматок центру і наблизилися до ратуші. — У 1598 році з південного боку ратуші з'явилося велике кам'яне корито, — почав він тоном диктора телевізійних новин. — Пам'ятаймо, що до початку XIX сторіччя в усій Європі тільки Росія мала єдину для всієї країни систему мір і ваги. В інших державах кожне місто користувалося власними одиницями міри довжини, об'єму й ваги. А у Львові еталоном служило оте корито. — Він подивився на мене поглядом штангіста, який щойно побив власний рекорд і перейшов до наступної вагової категорії.

— А коли корито забрали звідси? — не даю я йому можливості насолодитися величчю моменту.

— Не знаю, напевно десь у XIX столітті, — він на мить знічується, але незабаром незворушно продовжує: — На західному боці Ринку, де зараз квітник, було місце страт. Тут же з 1564 року стояв так званий «стовп ганьби» — спочатку дерев'яний, а згодом — кам'яний. До нижньої частини стовпа були прикріплені залізні кільця. На кілька днів до них припинали, виставляючи «на ганьбу», дрібних злодіїв, п'яниць, хуліганів. Тут же виконували й смертні вироки. Для цього біля стовпа споруджували тимчасовий поміст. Так були страчені молдавські князі Томжа і Янкула, а 16 червня 1578 року — один із керівників запорозького козацтва Іван Підкова.

— А Самійло Немирич?

— Хто? — розгублено перепитує Женя.

— Інший національний герой запорозького козацтва, якого було посаджено у вежу чи то за зґвалтування, чи то за нерішучість.

— Не розумію, до чого тут нерішучість. Адже зґвалтування — це страшний злочин, ти сама як жінка повинна розуміти, що з нерішучістю це не має нічого спільного…

Здається, він не просто зануда, а гіперзануда, тобто якщо зануді на висловлення думки довжиною в одне речення потрібно сказати два, то цей здатен на всі п'ятнадцять.

— Ну, розумієш, тут ішлося про особливу нерішучість. Згідно зі знайденими істориками його свідченнями на суді, він ніяк не міг визначитися: «Чи дівчини хотів, чи хотів її пляцка». Вона продавала гарячі пляцки на площі Ринок. Це визнали обставиною, що пом'якшує провину.