Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В.. Страница 32

На цьому я вирішила перервати розмову, аби Берто як чоловік слова і насправді не надумав довести мені свою чесність у вищеописаний спосіб. Я вже давно перестала скептично ставитися до порад моєї бабці, котра ще в глибокому дитинстві часто мені повторювала: «Не вір, дитинко, мужикам. Ті сволочі шо хочеш пообіщають, а потом всьоравно свого доб'ються». Але Берто я про це не розповіла. Зрештою, він наразі був першим знайомим мені чоловіком, котрого не стосувалося спостереження моєї бабці. Скоро мине півроку відтоді, як ми спимо під одним дахом, я навіть ночувала на його ліжку, він у цей час ночував у вітальні, але досі все якось слава Богу…

На світі стільки різний чоловік…

Юра був непоганим хлопцем. Він належав до тих українців, які, розмовляючи російською, зберігають сильний український акцент, що дуже дивує, коли довідуєшся, що українську вони в кращому випадку тільки розуміють. Він просив розмовляти з ним українською, намагаючись зробити мені приємність, завжди розраховувався за мене в кнайпах, ресторанах чи кінотеатрах, що в західному світі — річ доволі рідкісна, пропускав мене вперед при вході і подавав руку при виході з міського транспорту, знову ігноруючи емансиповане оточення. Усе це імпонувало, як і його намагання заповнити наші зустрічі насиченою культурною програмою. Ми з'їздили разом до Страсбурґа, побували на Тітізеє, збиралися навіть до Парижа. Розмовляючи зі мною про Довлатова, Бітова, Аксьонова, Астаф'єва і Міхалкова, він називав їх «нашими», а переходячи на Ліну Костенко, Івана Драча, Ігора Калинця, Валерія Шевчука чи Сергія Параджанова, обережно окреслював їх «вашими» і тактовно з'ясовував, чи правда, що «у вас, у Львові» всі «навіть удома» розмовляють між собою по-українськи, а малих дітей зовсім не вчать російської.

Про прочитані книжки він висловлювався досить лаконічно: «Мнє панравілась». Або: «Мнє нє панравілась».

Коли я питала чому, він відповідав: «Умниє люді а таком нє распрастраняюцца».

Він постійно намагався створити довкола себе атмосферу таємничості. Запрошуючи мене кудись, він спочатку питав, чи маю я час сьогодні з ним зустрітися. Якщо я не заперечувала, то він продовжував:

— Тагда я хачу свадіть тєбя в адно мєста.

На запитання, в яке саме, незмінно відповідав:

— Там пасмотрім.

Він часто задавав мені питання на зразок:

— А што ти думаєш а палітікє Гарбачева?

Або:

— Как ти думаєш, ані закроют Чєрнобиль насавсєм ілі так і аставят?

Якщо ж я питала, що він сам думає з цього приводу, то чула у відповідь незмінне:

— Гм, ета майо лічнає мнєніє. Нє стану аб етам распрастранятса.

Мене, відверто кажучи, мало цікавило, що думає Юра з приводу інфляції в Україні чи нової політики німецького уряду. Я намагалася розпитати його про його власні смаки, звички, плани на майбутнє чи історії з минулого. Але незмінно чула у відповідь:

— Умниє люді разгаварівают а болєє інтересних вєщах.

Цікаво, звідки йому було так добре відомо, про що розмовляють і про що не розмовляють «умниє люді»?

Коли я розповідала йому про Берто, він намагався вдавати скептика:

— Нє вєрю я в такую дабрадєтєль. Ілі он странний, ілі імпатєнт. А ваабщє, он мужик імпазантний, мускулістий, ліцо пріятнає, пачті савсєм нєту сєдіни, нікакіх залисін. Наші в таком возрастє все толстиє, лисиє ілі уже сєдиє.

Берто мав про Юру не настільки позитивну думку:

— Якийсь переляканий. Я б з такий на люди не з'явитися.

Відтоді, як я познайомилася з Юрою, Берто мало не щодня нагадував про нашу з ним давню домовленість. Першого ж вечора, щойно я вселилася, він сказав:

— Тепер це твоя дім. Я не маю право тобі забороняти чи дозволяти. Єдине, що ти пообіцяти, це ніякий твій знайомий чоловік не переступити поріг цей дім. Ти — людина вільний, можеш спати з хто хотіти і скільки хотіти. Але я відповідати за моя донька і не хотіти, щоб вона вчитися щось поганий. Цей дім бути вільний від насильство і розпуста.

Coіtіsргаесох — це не завжди погано, або Про найкоротшу з усіх відомих мені спроб зґвалтування

Наші з Юрою стосунки продовжували розвиватися. Якщо, звичайно, те, що існувало між нами, можна було назвати стосунками, а те, як саме вони складалися, — розвитком.

Після того, як Юра з'ясував, що ж я думаю з приводу політики Горбачева, перспектив закриття Чорнобильської АЕС та інтеграційної політики німецького уряду, основні теми наших розмов було вичерпано. Ми продовжували зустрічатися два-три рази на тиждень, обідати або вечеряти разом, ходити в кіно або в театр, я познайомилася з постійним колом спілкування Юри. Під час кожної наступної нашої зустрічі він все активніше намагався поцілувати мене, я все активніше опиралася. При цьому ми розуміли, що я не мала б опиратися, а якщо мала б, то принаймні після більше чи менше правдоподібного пояснення із вживанням причинно-наслідкових сполучників: «бо», «тому що», «незважаючи на те що». Але я не могла примусити себе ні припинити опиратися, ні завдати собі праці придумати якесь більш або менш вірогідне пояснення, а тому обмежувалася категоричною часткою: «Ні». Щоразу, коли Юра, важко дихаючи, наближав свої уста до моїх, шепочучи: «Ти мені так подобаєшся», мені ставало шкода його, та я не висловлювала своєї думки з цього приводу, обмежуючись лаконічним: «Ні, ні, не зараз».

— А коли? — питав він, і мені знову ставало його шкода. Тому я мовчала замість того, аби відповісти:

— Ніколи.

Сподівання, що він сам колись про це здогадається, все ще не полишало мене.

«Не існує нічого небезпечнішого, ніж почуття жалю до чоловіка, якого не хочеш», — учила мене одна старша товаришка, і зовсім незабаром мені довелося переконатися, що вона мала рацію.

Коли Юра запросив мене до себе на день народження, мені відразу ж захотілося відмовитися. І я навіть почала бурмотіти щось малопереконливе про термінову роботу, контрольну в університеті і велике прибирання, яке ніяк не можна відкласти. Але Юра знову подивився на мене своїм розгублено-благальним поглядом, який з усіх сил спонукав до вживання стверджувальної частки: «так», або, в крайньому разі, причинно-наслідкових сполучників: «бо», «тому що», «незважаючи на те що». Мені знову стало його шкода, і я погодилася прийти.

Була 19.00, коли Юра зустрів мене в порожній квартирі, білій сорочці і страшному збудженні. Щойно я віддала йому подарунок, усе ще обдумуючи, як саме і коли йому пояснити, що бачимося ми востаннє, як він повідомив, що забава зірвалася, ніхто не прийде, але це навіть краще, нарешті ми зможемо побути наодинці. Не встигла я відреагувати, як він зачинив вхідні двері ключем і поклав ключа на шафу. Аби дістатися туди, мені довелося б стати на стілець. Усе відбувалося настільки блискавично, і завжди доволі стриманий і більш-менш ввічливий Юра поводив себе настільки незвично, що я розгубилася. З тою ж поквапливістю він відкоркував шампанське і тремтячою рукою подав мені келих:

— Давай вип'єм за то, чтоби тєбє захатєлась таво же, что і мнє, — сказав він, і не встигла я нічого сказати чи навіть подумати, як він уже притягнув мене вільною рукою і жадібно поцілував.

— Я так давно етава ждал, — шепотів він, дихаючи на мене неприємним запахом з рота. Не зупиняючись довго на самих лише словах, він поліз вільною рукою мені під спідницю.

— Спочатку, як правило, знімають бюстгальтер. А ще краще спершу поставити келих на стіл.

Він слухняно відставив недопите шампанське, виливши половину мені на светр, торкнувся моїх грудей, і після невдалої спроби розстебнути гачки бюстгальтера, почав похапцем роздягатися сам. Очевидно, вирішив вразити мене якщо не досвідом, то принаймні швидкістю. Мені стало цікаво, що він робитиме далі.

— Наканєц-та, — зойкнув Юра, вивільнившись із майтків, і було незрозуміло, що саме він має на увазі: нашу зустріч наодинці, закінчення процесу роздягання чи зацікавлення, що, напевно, відбилося на моєму обличчі під час розглядання його войовниче відстовбурченого прутня. Останнє, щоправда, швидко зникло. Юра явно не належав до чоловіків, котрі охоче носять вузькі плавки і просять партнерку натягнути презерватив, щоб продемонструвати поважні розміри своєї чоловічої гордості. Він підступив на крок ближче і знову поліз рукою мені під спідницю.