Амаркорд (Збірка) - Сняданко Наталка В.. Страница 56

Я не знаю, чому вони раптом почали називати одна одну «фронтовими» подругами, адже жодна з них ніколи не мала нічого спільного з радянською армією, а тим більше з фронтами цієї армії. Вони радше протидіяли зусиллям цієї армії на власних таємничих і ще досі до ладу не досліджених приватних фронтах маленького галицького містечка. Моя бабця, як і три її подруги, була гінекологом, одним із найкращих у місті. Вона народилась у сім'ї греко-католицького священика, закінчила польську гімназію і частину студентських років провела у Відні. Мабуть, залишилася б там назавжди, якби не знайомство з дідом під час візиту до батьків. Коли почалася війна, бабця повернулася додому, і вони з дідом одружилися. Бабця перекваліфікувалася на військового фельдшера, але на фронт так і не потрапила. Те, що він зробив партійну кар'єру, врятувало їх обох, бо важко припустити, що ніхто не доніс про її нелегальну допомогу хлопцям із лісу, якою вона займалася протягом усіх воєнних і найгірших повоєнних років. Разом зі своїми фронтовими подругами, яких потім розкидало так далеко, вони організували домашній шпиталь у залишеній господарями хаті на околицях міста, де лікували важкохворих. Бабця ніколи не розповідала мені про це — не було про це нічого й у тих листах, які мені вдалося відшукати. Хоча, можливо, я просто не вмію відчитати це між рядками.

Кілька останніх днів я перечитувала Швейка, — писала бабця до своєї фронтової подруги з Донецька. — Не можу зрозуміти, що мені в ньому раніше так подобалося. Примітивний гумор, похапцем записані застільні анекдоти. І чи можна взагалі сміятися над такими речами, чи це у мене напад пуританства, а сміятися можна і навіть треба над усім?

Тепер я вже так ніколи і не довідаюся про те, як співіснували переконання діда і бабці у ті повоєнні роки, коли він робив партійну кар'єру, а вона ночами чергувала у підпільному шпиталі, де згодом, у 60-х, влаштували склад забороненої літератури, а ще пізніше, у 70-х, там відбувалися таємні хрещення і греко-католицькі богослужіння. Чи, можливо, переконання у них були спільними і все, що робив дід, можна вважати таким собі приватним саботажем, на який вони відважилися разом, щоб урятуватися від того, що відбувалося довкола, від пасивності й бездіяльності, на яку були б приречені, якби не дідова висока посада і певна доля безкарності, яку ця посада гарантувала. Я не уявляю, яких зусиль вартувало їм обом таке подвійне чи навіть потрійне життя, але можу зрозуміти небажання бабці говорити про ці речі. Адже розповідати — це переживати все ще раз, чіткіше бачити власні й чужі помилки, повертатися до смертей, болю і несправедливості, усвідомлювати, як мало ці жертви означають для нащадків. Усе це легше витримати, коли примушуєш себе забути, думати про щось інше. Така специфічно лікарська душевна загартованість, коли біль, чужий чи власний, не повинен відволікати від необхідності вижити і врятувати якомога більше життів.

Мої австрійці прислали мені «Бляшаний барабан», — відповідала бабці її подруга з Донецька. — Це просто грандіозна річ, не знаю, коли її у нас нарешті перекладуть і як взагалі це можливо перекласти. Обов'язково вишлю тобі це днями. Це саме те, що тобі зараз потрібно, я відчуваю. Розумієш, у нього зовсім інша природа сміху. Якась знущальність, закладена в самій людській сутності, у рисах, якими ми наділені, коли для того, щоб зрозуміти хоча б щось важливе у цьому світі, потрібно бути карликом, якого всі зневажають, або інвалідом, чи хоча б просто пережити щось жахливе, пройти через приниження і людську зневагу. Тільки тоді відкривається якась інша чутливість, здатність бачити не лише те, що лежить на поверхні, відчувати справжню вартість речей.

Частина листів, що дісталися мені у спадок, більше нагадують уривки з підручника з історії світової літератури, аніж листування трьох жінок-гінекологів, двоє з яких пережили заслання і були реабілітовані тільки завдяки бабциним зусиллям. Щоб дізнатися із цих листів хоча б щось про обставини, у яких жили ці жінки, треба було вміти добре читати між рядками. Мені так і не вдалося цього навчитися.

Ось, наприклад, що писала бабцина подруга з Донецька у день путчу ГКЧП:

«Я перечитую зараз спогади Галини Уланової. Їй вдалися місця про блокадний Ленінград. Дуже добре уявляю собі ці крихітні порції хліба, навіть час від часу перериваю читання і готую собі на кухні посипані цукром сухарики. Запиваю їх кип'ятком. Виявляється, дуже смачно. А взагалі, немає що читати. Чи надіслали тобі наші австріяки щось нове? Дуже скучила за справжніми книгами».

Чому вони нічого не писали про ті події? Звичка боятися цензури? Реальна загроза? Але якщо вони так боялися цензури, то чому не називали австріяків, наприклад, киянами? Адже у ті часи родичі чи знайомі за кордоном, які ще й надсилають книги, все ще вважалися серйозною плямою в біографії. І чому вони взагалі не писали про реальність, яка їх оточувала, оминаючи не лише політику, а і своїх знайомих, сусідів, одяг, який носили, дефіцит продуктів, черги в магазинах. Тільки про книги, фільми, музику. Такі листи виглядали б більш переконливо, якби ними обмінювалися, наприклад, канадійські емеритки чи емігрантки у Франції, Німеччині, Англії, забезпечені матеріально і відірвані від реальності, але не ці жінки, життя яких більше нагадувало кримінальне чтиво, аніж неквапливий роман виховання у стилі XVIII століття. І чим було це їхнє існування у цілковито віртуальному просторі — спробою втечі чи, навпаки, перемогою над реальністю? Мені дуже шкода, що бабця не навчила мене читати між рядками. Цікаво, чому? Думала, що моєму поколінню це вже не знадобиться? Хотіла, щоб не знадобилося? Тоді навіщо було залишати мені ці листи?

Бабця не визнавала іншого літнього відпочинку, крім як у горах. Ще з дідових часів у неї була там хатина, і її якимось чудом удавалося підтримувати у непоганому стані. Коли я була ще школяркою, ми проводили там практично усі літні канікули, тільки час від часу навідуючись до міста. У горах бабця раптом утрачала всю свою стриманість і мовчазність, здається, навіть її бездоганна військова виструнченість ставала не такою бездоганною. Тільки у горах бабця дозволяла собі носити сукні: у неї була ціла колекція суконь, спідниць і запасок із ручнотканого полотна, з вишивкою і без. Тільки в горах зникала бабцина нелюбов до копання в землі — у нас біля хати завжди була невеличка грядка із зелениною.

З того періоду я пам'ятаю не так уже й багато. Крижані зашпори, які проколюють ранкову чи пообідню сонливість, коли спросоння або у спеку перебрідаєш гірський потічок, і примушують щоразу по-іншому відчувати терпкість дикої малини чи випадкових суниць. Молоко, принесене з села, розташованого за тутешніми мірками неподалік, тобто десь за чотири години пішки гірськими стежками. Шарудіння вітру під підлогою, до якого потрібно звикнути, аби перестати уявляти собі мольфарів, мавок та потерчат, які збираються на свої відьомські чаювання десь на стриху чи в льосі. Вогники багаття, відбиті в річковій воді, однаково неспокійній удень і вночі. Сушені гриби на шворці перед входом і над пічкою. Запах чебрецю і ялівцю в усьому, навіть у молоці, особливо у молоці. Блискавки як білки і білки як блискавки. Напевно, бабця вважала, що все це важливіше для мого становлення, аніж усі ті жахливі речі, які приховувала в листуванні з обома своїми подругами.

Ось один із листів із Донецька, 1985 рік.