Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина. Страница 25

— То не злий дух, ні. Не слухай нікого, Докіє. Вони ще перед Христом тут були. Там, де ти будеш, немає церкви, але як хочеш молитися, то молися про себе.

— А вони що, в Бога не вірують?

— Ну, сього я, дитино, не знаю. Мусять вірити. Бог — один.

Дивно. Але я знала, що і в татар є свій Бог, і в жидів. Утім, тітка зняла з мене залізного хрестика.

— Був би золотий, то нічого, але залізо їх пече.

Почало заходити сонце. Я дивилась на нього з розпачем, бо як вони живуть під землею, то й мені сонечка не видіти. Без церкви я обійдуся, бо прикро мені чути за спиною:» Ото пішла відьмина годованка!» Але як же без сонця?

На обрії залишилась червона смуга, потім сіра, настала ніч. Я сиділа на лаві, склавши руки, наче у празник, а тітка навпроти мене. Нарешті вона здригнулась і сказала:

— Ходімо!

— Куди?

— Туди, звідки князь тебе забере.

Я подумала, що це все сон. Ще вранці несла вибілювати полотно, і моє життя було наперед відоме: день за днем, будні, свята, зима, літо. Ми вийшли з хати і тітка повела мене на роздоріжжя за селом. На землі світив повний місяць, і було досить ясно. Колись на тому роздоріжжі закопали живими перелюбників: жінка лишила мужа, а муж жону. Давно се було, але оповідали, що інколи з-під землі чути плач.

— Стань отут і чекай, — наказала тітка.

— А ви?

— Мені не вільно тут лишатись. Не бійся нічого. Як тебе вибрали, то вже не скривдять. Вони не чинять зла тим, хто їм не перешкоджає.

Це трохи мене заспокоїло. Я лишилась на роздоріжжі.Було трохи зимно. Невдовзі повіяв легкий вітерець, закалатали дзвоники і почулась музика. Щось наближалось у темряві.Але земля не дудніла під кінськими копитами. Зашуміло листя на вербі, що росла на межі.Вона пригнулась, і я вслід за нею. Не торкаючись землі з темряви виринули сиві коні, четверо сивих коней, запряжених в повіз, де сиділо й грало троє музик. Вони пролетіли наді мною, і слідом за ними показався вершник на чорному коні. Якась сила, схожа на вітер, підхопила мене, і я стала підійматися вгору. Вершник, закутаний в чорне, обійняв мене, посадив поперед себе і шепнув на вухо:

— Княгине!

Докія заплакала. Вона давно не плакала, та й з віком невиплакані сльози висихають. Плакала за тим, що вже ніколи не буде, що ніхто не назве її княгинею, не посадить на коня, щоб літати разом під місяцем.Їй і раніше було гірко, але не так. У звіриній норі, що пропахла страхом і змертвілим листям, вона не відчувала себе ні живою, ні мертвою, як камінь, що має серце, але те серце ледве б’ється. Вона тужила не так за тим світом, що покинула, як за молодістю, такою, як у цього хлопця. Йому можна все розповісти, і він у своїй великій тузі не здивується нічому. Вона обняла його, притулилась до такого чужого й сплячого, хто бачив сни з розплющеними очима. Але знала, що він не розповість їй нічого натомість, і руки їй ослабли.

Знадвору лилося синювате повітря присмерку. Докія встала, вийшла з печери, торкаючись грудьми терну, з якого давно облетіло листя, але він залишався таким густим, що нічого за ним не було видно.

— Через рік я опинилася на тому самому роздоріжжі в тій самій сорочці.Там був не рік, а цілих сім, бо час серед тих, що літають в повітрі й живуть під землею, спливає по іншому.І тільки я торкнулася холодної землі, одразу подумала, чи застану тітку, і чи стоїть ще наша хата. Бо, як я вже казала, ремесло в моєї тітки було небезпечне, а часи непевні: то війна, то посуха, то моровиця. Якщо у війні тітку звинуватити не могли, то в усьому іншому дуже легко. Я тут же посміхнулась цій думці, бо насправді мені було тепер байдуже, що тут діється.І побувши сім літ княгинею, мусила вчитись жити і вмирати на цій землі.

Нічого не змінилось. Так само світив місяць, і панувала нічна тиша. Перейшовши місток, я зауважила, що в тітчиній хаті світиться. Отже, вона чекала на мене. Та коли я переступила поріг, то побачила, що стеля розібрана, а тітка лежить на смертній постелі, без тями.

— Чому стеля розібрана? — пошепки я спитала бабів, не подумавши навіть, як вони сприймуть мою появу серед ночі з розпущеним волоссям у самій сорочці. — Що тут діється?

Бо я вже не була тією несмілою відьминою годованкою, що ховала очі, намагаючись пройти непомітно. Я була княгинею, хоч для тих, хто літає в повітрі й живе під землею, лише забавкою. Однак я навчилась повелівати, не боятись, і дивитись на все згори. Дві бабці охнули, почали хреститись, і я дозволила їм втекти, повернувшись до них спиною.

Тоді присіла на край ліжка, взяла тітку за руку. Видно було, що її палив вогонь, а тепер, виївши все нутро, почав пригасати. Мій доторк повернув її до пам’яті й вона застогнала.

— Тітко, хто розібрав стелю?

— Се… — кволо озвалась вона, — аби душа могла вийти. Грішна душа…її двері не пускають…вікна не пускають…

Я забрала свою руку, бо її тіло тхнуло мерцем, а я сім літ не бачила ні мертвих людей, ні звірів, й живих також, тому відчула обридження.

— Дурниці ви кажете, тітко! Якби-сте мали душу, то не віддали б мене князю.

У очах тітки на мить зблисла жадібність, і я зрозуміла, що вона понад усе в житті прагнула багатства. Ніби з таким куцим як заячий хвіст життям можна чогось бажати.

— Ти… — прохрипіла вона. — Що ти дістала від нього?

— Нічого! Ні куферку з золотом, ні клейнотів.

— Ч-чому?

— Бо я не хотіла. Те, що там золото, тут сухий лист. Те, що золото тут, там ніц не варте. З чим пішла, з тим прийшла.

— Дурна…

— А вам не всеодно? Й так зараз вмрете. Самі казали, що як вмрете, віддасте мені усе.

У тітчиному голосі задеренчав сміх:

— Бо мушу віддати. Візьми мене за руку, і моя сила перетече в тебе. Тоді я відразу вмру. Куди ти?

— Знайду собі хустку, бо зимно, — мовила я і пішла до комори, де на жердці мала висіти тепла одіж. Найшла драну верету, а в скрині лежала тітчина одежа на смерть, геть погризена мишами.

— Докіє, Докіє… — просила тітка, а я сиділа на краю скрині, тремтячи від безсилої люті, доки не настала тиша.

— Нехай воно все згорить!

І тієї ж миті з-під моїх ніг вирвався стовп вогню, і я ледве встигла вискочити. Хата спалахнула миттю. Я дивилась на це байдуже. Але стало тепліше. Вогненний змій обвивався довкола стін, дверей, вікон.І я пішла геть, не чекаючи поки збіжаться люди гасити непогасиме.

Село. Вечір

Тоді часто траплялось, що почувши про наближення орди, мешканці сіл тікали до лісу, або в гори, наким великим був їхній страх перед татарами. Вони повертались додому через кілька днів і могли застати замість села попелище. Але часом тривога була фальшивою. Можливо, це трапилося і цього разу. Докія побачила свою крайню хату цілою й неушкодженою, та й запаху диму не було чутно. Отже, й селом усе гаразд. Утім, сусідами вона не так уже й переймалася, бо мешкала тут недовго, і доля виписала їй на окремому листку, що ніде довго вона затримуватися не буде, не прикипить серцем до жодної людської істоти. У словах «ніколи» й «життя надто коротке» вміщалась її доля та доля інших людей. Тільки вона не просто знала це, а й глибоко болісно відчувала. Її людська сутність потребувала їжі, даху над головою, тепла і ласки, а душа потребувала порожнечі.

Докія не відмикала дверей, просто сіла на призьбі, дивлячись, як наступає на її двір темрява. Вона ще вагалась йти чи не йти до села, але, глянувши на хлопця, зрозуміла, що піде туди не сама. Ноги були наче не її від цілоденного сидіння в печері, та йти було недалеко.

Вони піднялись стежкою на горбок, звідки було добре видно світлу смугу на заході й саме село. Ніде не світилось. Якби не стежка, що вела на дорогу, а дорога до села, міг би вчепитися блуд.

— Ми подивимось, чи є там люди, — пояснила Докія. — І вернемось. Я просто хочу знати, що там діється.

Село вони знайшли німим, позамиканим, без диму, гавкання псів, без теплого духу худоби. У темряві губились деталі, але Докія знала напевне: село покинули. Можливо, на одну ніч. Можливо, назавжди. Причин могло бути багато. Докія підходила до кожної з двадцяти хат, стукала у двері, вікна. Жодного звуку. Матвій ні про що не запитував: його непокоїв місяць, що розростався на ціле небо, наче тісто в діжі, й він намагався стати в тінь. Церковцю і дзвіницю вони відвідали насамкінець. Докії вперше трапилась нагода побути в церкві самій, і вона сказала Матвієві: