Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина. Страница 5

А чоловік цвіте заледве кілька літ, і не встигає зрозуміти, яке то щастя бути молодим. Навіть у нужді, навіть у ярмі. І він того не розумів, прикутий до каменя, свого ідола, так і не ставши Пігмаліоном.

— Бо недостойний, — прошепотів Олександер задеревілими устами.

Гроза покотилась далі, до невидимих, але безперечно існуючих Бескидів, і впала їм до ніг, як пес, що набігався, а тепер зголоднілий вертається до господаря. Маєві грози лишають дерево без плоду. Так само гірко, як град посіче збіжжя, позбиває зав’язь. Тому тієї ночі палились громові свічі в Журавно, Галичі, Жидачеві. Посвячені на Стрітення, вони виймались з-за образів, ще високі й не оплилі, бо то була чи не перша гроза. До осені з тих свічок залишались самі недогарки. Вірили, що це помагає, що святий вогонь здатний відвернути гнів Перуна чи Ілії. Зрештою, для людей то були лише два імені одного бога. Як святий Йоан та Іван Купайло, як Велика Богиня і Матір Божа. Дотепер не можна було їх розділити, і десь в глухих закутках краю, де священики були не надто вчені, або й зовсім невчені, старі й нові боги мирно собі співввіснували, а віковий дуб на галявині отримував такі самі почесті, що й християнський вівтар, а ігрища духів міг побачити кожен, або, принаймні, їхні сліди.

По тому, як відшуміла небесна битва, люди мирно поснули, сподіваючись на ліпші, а не на гірші, її наслідки. Бо хто б там не переміг на небі, на землі лишається руїна: спалені обороги та дзвіниці, потовчені городи, та інше лихо, спричинене силою вогню та води. Після задухи війнуло свіжим повітрям з гіркуватим присмаком диму та терпким крові зламаних рослин. Наче татари пройшла гроза тим самим маршрутом з-за Дністра, слід у слід. Свічки за порятунок погасили двома пальцями, і настав час для жалобних свічок. Порожня труна в домі пана Олександера стала останнім ложем для самого господаря. Втім, це трапилось пізніше, уночі, бо вранці дідича знайшов його маршалок Боніфацій, зауваживши незамкнені двері до пивниці.Подумав, що господар вирішив спуститися за вином. Боніфацій вірив у диво зцілення, та й сам бачив, як дідич з цікавістю дивився на палаюче дерево, і вираз його обличчя був цілком свідомий. Напевно, мосціпанам Миколаю та Лукашеві вдалося його вмовити. Маршалок спустився до першої пивниці, де тримались харчі, меди, не надто коштовні вина. Нікого. Але двері до другої пивниці теж були відімкнені. Боніфацій взявся за клямку і тяжкі двері подалися на нього. Він почув свіжий дух трави, ніби двері вели просто до саду. Але чорна думка забігла поперед цієї: таж хтось міг пробити знадвору діру й пробратися до скарбівні вашмосця.

Маршалок схопився за груди, бо безпека дому лежала на ньому. А що, як зараз застане його пан Олександер, і подумає, що то він спровадив злодіїв і тепер зачищає сліди?

— Вашмосць, — хотів сказати Боніфацій, але дух йому сперло, і він лише хапав ротом повітря, густе, гостре, свіже. У пивниці так не може пахнути. Хіба що… Ні, не міг пан Домницький, уродзоний шляхтич, радця, чоловік статечний і вчений, займатися чарами, як якась баба-чарівниця. Боніфацій сам з ним об’їздив півсвіта і видів, як ксьондзи палили відьом та книжки, і що, власне, обридження до тієї жорстокості й безчинства знеохотило його пана до вандрівок і навернуло додому.

Що б там не було за дверима, Боніфацій мусив взнати, хоч і був безоружний. Поки збудить слуг, мало що може статися. Він ширше прочинив двері, й свічка в його руках затанцювала, як не намагався стримати тремтіння. Але виявилось, що за дверима не бракло світла, тільки то не було сіре вранішнє світло, а зелене, що йшло з найдальшого кутка. І воно пахло свіжостятою майовою травою, соковитою і товстою, налитою дощами.

Боніфацій виріс у цих краях і знав, що то може бути. Чув про істот, які з’являлись людям на полі, серед кущів терну й шипшини, у лісі, у воді. Про духів — ні злих, ні добрих. Отже, це світло йшло не від диявола, і запах був не від нього. Диявол смердить козлом, або ж смолою та сіркою, як повідав ксьондз в костелі. «Може, — майнуло в голові маршалка, — усьому причиною є грім, що вдарив у стару липу? Вигнав тих істот з їхнього помешкання, і ті сховались у пивниці, доки не знайдуть собі чогось ліпшого? А пан дідич тим часом спить в своїй опочивальні.»

Звісно, Боніфацій боявся, але його страх був перемішаний з цікавістю, бо, кажуть, деякі з тих істот чудовної янгольської вроди, і можуть, коли на те їхня ласка, обдарувати чоловіка щастям, якого той найбільше собі зичить. Бо в кожного своє щастя. У того- гроші, в іншого — здорова сита худобина, в ще іншого — родюча земля. Боніфацієве щастя було в щасті його господаря, в його здоров’ї, багатстві й доброму гуморі. Був він старший від свого пана на шість літ, тобто в такому віці, коли вже пізно відділятись, аби звити власне гніздо, коли зростаєшся з місцем, де живеш, і втрата його — твоя смерть. Відрубане гілля не приймається: встромляй його не встромляй в землю.

Одне слово, Боніфацій не міг втратити нагоди підглянути за чарівними істотами, бо се дало б йому ще й перевагу над іншими, такими, як і він несамостійними, шляхтичами, з якими часом доводилось гоститись. Із голови йому вилетіли статечність дворового слуги, тривога за господаря, останні моторошні події, усе те, чим день у день живе кожний чоловік, що вже не марить новими відкриттями. Бочівки з мальвазією і токаєм були викладені вище його зросту, тому він зазирнув у шпарину. При цьому на його обличчі з’явилась хитра посмішка дитини, яка знає, де тато сховав гостинець, і певна у його існуванні, хоч усі довкола кажуть, ніби його нема. Світло било в очі, й він пішов уздовж штабеля, шукаючи прохід. І незабаром знайшов той прохід: між бочівками і стіною пивниці й одразу побачив невеликі прочинені двері. Знав про них, і вважав, що пан дідич тримає там золото й срібло. Не надто розумно, бо рабівники [7] можуть висадити ті двері за допомогою пороху. Звідти й било світло, і чарівні істоти напевно ховались там.

У останню мить Боніфацій зняв з себе хрестика на шкірянім шнурочку й повісив на чіп найближчої бочівки. Навіть, якщо Пан Біг це помітив, відмолить йому, скільки призначить ксьондз пацірів [8]. Бо чув, що чудовні істоти бояться залізного хреста і гніваються, якщо до них приходиш в ньому. А позаяк опинились волею припадку в чужому домі, то будуть гречні з маршалком, який пошанував їх, знявши хрестика. Запах зрізаних квітів йшов хвилями, але світло залишалось незмінним, і коли Боніфацій підкрався до прочинених дверей і зазирнув у шпарину, усю його грайливість наче рукою зняло.

Пан Олександер положив голову на довгий білий камінь, а сам сидів на долівці.Невидющі очі були спрямовані на Боніфація, а твар перекривлена від нестерпної муки. Рукою він вчепився у сорочку на грудях. Свічка в олив’яному підсвічнику горіла тим самим зеленим світлом. Більш не було нічого. Камінь, мертвий господар і свічка. Боніфацій ще не усвідомлював, що його життя зазнало повної руїни, що, можливо, дім ще отримає нове життя, але він — уже ні. Ця нора, печера, пивниця, осяяна потойбічним світлом, заворожувала, поглинала його, і, врешті, відібрала йому розум чоловіка поштивого, прагматичного, давши навзамін розум дитини. Отже, він отримав те, чого підсвідомо прагнув усе життя. За те, що пошанував чарівних істот, знявши хрестика з шиї.

«Господи, помагай тому, хто мене має», — так було написано староруською мовою на перстені—печатці пана Миколая. Напис вився довкола птаха з розгорненими крилами. З огляду на мову, радця не користувався перстенем як печаткою, а носив на шиї як оберіг. Знайшли перстень разом зі срібними браслетами та гривнами, коли копали криницю в його сільці Воловині.Надибали обгорілі зруби, потрісканий камінь і людські кості. Либонь, належали до часів, коли волинський князь Данило Романович понищив непокірних галицьких бояр, або була то робота ще його вітця Романа Мстиславовича. Може, ті оздоби й не вартували багато, як, приміром, римські монети та мармурові фігури, але птах був гарним символом. Відійшовши від чужих пишнот, діла рук різьбярів, архітекторів, малярів, пан Миколай згадав, що земля, котра виплекала цілі покоління його роду, теж має свої таланти, і скромне срібло, якому бракувало витонченості, гріло йому душу.І одним з перших у краї він почав про це говорити, вишукувати давні рукописи, й собі пописувати віршики на оказію, правда, польською мовою, хоч ніколи не забував, що мати була в нього русинка і православної віри. Він так міркував собі: Руська держава відійшла, як Рим, як Афіни, і тепер є інша, Річ Посполита, яка підтримує лад у цих землях, боронить від турків, литви, московитів. Політичні погляди пана Миколая були доволі ортодоксальними, і за ними стояла велич Риму й воскресла Італія Медічі, Макіавеллі, Данте. Він був застарий, щоб служити королю, але обидва сини Адам і Северин мешкали при дворі у Кракові, час від часу ходячи на виправу до турків. Третій син господарював у Воловині, а донька Маринка з зятем у Демні.Отже, тих родинних проблем, що їх мав Олександер, у нього не було, хоча всі ми під Богом ходимо, і не знати, як буде далі.А птах, що на печатці, був прив’язаний на шовковім шнурку, й лише дивився на Волоський гостинець та на хмари в небі.