Урізька готика - Пагутяк Галина. Страница 16

Кожного разу як в Урожі хтось вмирав наглою неприродною смертю, Петро боявся, що подумають на нього. Може, хтось і думав, але не смів сказати вголос, остерігаючись перед єгомостем, бо той дуже гнівався, коли напастували невинного. Мовив: «На те є урядник.» А в урядників, звісно, кожна смерть — природна. Петро хоч зараз міг забратися до Нагуєвич, та про се не могло бути й мови. Тоді настало би пекло огненне за життя і по смерті.

Він не хотів про це думати, бо тягар страти гнітив йому плечі — ще не вихололо тіло меншої дитини. Ой, вистигло, уже вистигло…Що воно, мізерне, супроти студеної зими і зимного неба?

На печі, де мирно спав Орко, почулось бурмотіння, а потім хлопець тяжко зітхнув і сказав: «Так, прийду!»

— Що таке, Орку? — сів на лавці Петро, трохи врадуваний, що чує голос сина. — Ти спи, спи…

— У неділю, — мовив Орко, й настала тиша.

«Ні, небоже, я тебе допильную! — подумав Петро. — Тепер від мене не відійдеш ні на крок. Підемо обоє до єгомостя, висповідаємось…»

Це рішення трохи його заспокоїло, хоч отець Антоній безсилий проти найслабшого з них. Але йому можна дивитися просто в очі, й він витримає. Серце почало битися повільніше, і десь під ранок, коли запіяв сусідський когут, Петро заснув. Гривко мав доста сіна в яслах, і можна було встати аж коли цілком розвидниться.

А розвиднювалося неохоче, ніби сонечко знудилося дивитися на спустілу землю з неприбраним бадиллям, гострою непривітною стернею і чорними від дощу хатами. Що там цікавого?

Однак, для мандрівного фотографа сонце було важливе, і задля нього зійшло. Він устав досить рано, аби трохи перейтися на свіжому повітрі. Усім, що мав, пан Юліан завдячував сонячному світлу, яке ловив увігнутим шклом своєї камери. Він умів зупиняти час, і не тільки людський, але й час інших живих створінь, що їх люди плекали, аби потім убити; час будівель, які оберігали людей та отих живих істот. Наставала тиша, світ зупинявся, коли він знімав перед ним капелюха, кажучи привітно: «Се — я.» А потім знову час знову зривався з місця, і йшов, як справний дзигарок.

Місце, в якому перебували зараз його душа й тіло, називалося Уріж і мало що для нього значило: через день-два буде інше село з іншою назвою. Проте воно залишиться на світлинах із зупиненим часом. Звісно, прогрес не дійшов до Урожа, але страх перед ним зменшився. Село лежало при великій дорозі, а не десь межи горами.

Вранці за кавою Юліан показав Ривці світлини, зроблені ним у Європі: жидівські типи, позначені біблійною шляхетністю, як на картинах Рембрандта.

— А пан може нам такі зробити? Маємо вуйка в Америці, - спитала Ривка. — Кілько [131] то буде коштувати?

— Я тепер, так би мовити, на вакаціях [132], і про плату не може бути мови.

— Але ж то праця!

Фотограф глянув у її чорні блискучі очі, в яких відбилася скромна обстава [133] покою: круглий стіл, засланий зеленим гаптованим обрусом [134] з китицями, простий чорний креденс [135], невелике люстро [136] на стіні, й посміхнувся:

— Коли я буду знову в Кракові, Відні чи Амстердамі, то покажу ваші світлини якійсь пані адвокатовій чи доктору, бо завше роблю відбиток також для себе. Добра знимка [137] — реклама для мене.

— Багаті жиди не інтересуються бідними, — зауважила Ривка.

— А хто по знимці пізнає, що ви бідні? Я скажу, що ваш чоловік має млин, крамницю, що у вас чемна і вродлива донечка… А, може, у тієї пані адвокатової є синок. І я йому покажу знимку вашої Регіни. Хіба Бог не робить чудес, шановна пані? І що є ліпше від гарячого молодого серця?

— Правду кажете, — опустила очі жінка і сховала під фартушком розпарені червоні руки.

— То нехай пані вдягне свою найліпшу сукню з білим ковніром [138], гарно вбере донечку й покличе чоловіка, і я зроблю вам спільний портрет, а потім ще портрет Регінки. І ви повісите собі світлини на отсій стіні в гарних рамах…

— Чому ви такі до нам добрі, пане Юліане? Виджу, ви не з наших…У сальоні з нас би взяли грубі гроші.

— Дуже просто, пані Ривко. Я — художник і, коли йдеться про гарну натуру, сам можу заплатити гроші. Цілу зиму й частину весни я працюю по різних салонах, заробляю гроші, а влітку мандрую світом. Ну, то добре, я повернуся десь о 12 годині, щоб ви були готові. Хотів би стрінутися з вашим дідичем…

— Він спить удень і нікого не приймає. Ліпше вам туди не йти…

— Чому?

— Ніхто в селі його не видів. Казав пан управитель, що то дуже хорий чоловік, а, може, навіть нещасний.

— Як хорий, то мусить чутися трохи нещасним

— Ну… ще кажуть про нього різні речі, але мій чоловік в тото не вірить. Якщо хтось дивно себе поводить, не має то значити, ніби…

У господині скінчилось повітря, і вона замовкла.

— А якби він прийняв мене й погодився позувати, що на те сказала б пані?

— Пан жартує…

— То моє ремесло — вмовляти людей: я — продавець, вони — покупці. Або навпаки. То ви, пані Ривко, кажете, що пан дідич хорий і нещасний?

Ривка була розумною жінкою, як це часто трапляється серед єврейок, і не забарилася з відповіддю:

— Хороба лиш додає нещастя нещасливій людині. Коли у мене вмер перший мій чоловік, я рік не виходила з кімнати, бо дуже його любила. Ми жили у місті, але місто мені стало немиле, навіть ненависне. Я хотіла вмерти. Та батько через рік віддав мене за Лейбу. Якби не зробив того, я би вмерла у тій своїй кімнаті. Я вже ходити не могла. Я так думаю, бо се пережила. А інші того не пережили, тому кажуть різне на пана дідича, хоч він не зробив жадного зла ні жидові, ні християнинові.

— А слуги він має добрі?

— Ще від пані графині лишились: ключниця та дворецький. Вони не сплять уночі, бо так він їм наказав, ні, попросив.

— Отже, має добрих слуг. А що кажуть слуги?

— А що вони скажуть жидам чи простим хлопам? Вони й купують все у місті, не в нас, хоч ми маємо незгірший товар, і дешевший..

— Так, звісно, я забув. Я не надто добре знаю тутешніх звичаїв, бо родом здалека.

— Я думаю, що пан одразу би оцінив того чоловіка, бо має пильні очі. Але все залежить від слуг, а ті не пустять… напевне….

Власне, до цієї розмови з господинею Юліан не мав особливого бажання знайомитися з місцевою аристократією, що до того ж була представлена однією особою. Але тепер подумав, що портрет, ледь окреслений Ривкою, когось йому нагадує. Він мав добру пам’ять на людей, бо запам’ятовував якусь одну рису з характеру чи обличчя, і завдячував цим своєму ремеслу.

Юліан вийшов надвір й зауважив, що небо вже досить розчистило йому дорогу до конче потрібного сонячного світла. Проблема була лиш у тому, що в темній хаті не вдасться зробити без відповідного освітлення портрети. Він збирався працювати виключно на пленері. Стіни хати були обшарпані й не годилися на тло для родинної світлини, а краєвид тієї пори року був надто невеселий. Хіба що накинути на жердку килим або простирадло. Знайшовши вихід, фотограф з легким серцем спустився до річки й пішов за течією. Темні лінії мосту на тлі м’яких обрисів гір нагадували китайську гравюру, і чим вони ставали тоншими, тим разючішою була подібність. Під неяскравим сонцем світилася висхла трава, трохи каламутна вода бігла руслом, вистеленим дрібним камінням. З більшого, очевидно, викладений був мур довкола обох урізьких церков і підмурівок. Втім, це фотографа не надто цікавило: у природі він шукав естетику, а не функціональність. За рікою він помітив дві людські істоти, що шпортались на городі, хоча начебто всі польові роботи були закінчені. То Петро Безуб’як докопував з сином бульбу, чого Юліан не міг знати. Це могло би стати сюжетом для картини: він на одному березі, вони — на другому. Певна річ, об’єктив не міг би охопити такий простір. Так само неможливо зазирнути в душу людини і створити справжній її портрет. Це його трохи смутило: прикро, коли тобі вказують на твоє місце, твою недосконалість. Зрештою, завжди можна знайти щось непомітне й виставити його перед людські очі, щоб чиєсь серце зраділо або засмутилось.