Нічні пастухи буття - Москалець Костянтин. Страница 6

***

Історія троянди та снігів

Була не дуже довгою, одначе,

Зумовила вона і нашу вдачу,

І вічну долю страчених богів,

Летіли з опівнічних берегів —

І на пелЮстках танули гарячих,

Ці дотики, осмислені і зрячі,

Коханців та смертельних ворогів.

Якби не ця краса неподолaнна

І не жага самозаглади плавна, —

Уже б давно здійснився Суд Страшний;

Та Господові хто накаже: «Годі!»? —

І сипле сніг, пречистий, запашний,

І вічний хрест буяє на Голготі.

Символ Троянди

Віхті Сад

Є немічна весна, апатія без краю,

І обриси тремкі, і це стрімке перо;

Самотний мед гіркий, а іншого немає

У світі, де реве та стогне Ахеронт.

Божественний Платон в гімнасії порожнім

Сумує крадькома за юністю душі

І вгадує себе у діві перехожій,

П'ючи інакшу стать і розкоші чужі.

І дівич, і кентавр, ти знав багато весен,

Але оця найтонш наслідує Її

Розтулені вуста, заледь розпуклі перса,

Печальні сірі очі, подібні до твоїх.

Дощі, дощі, дощі — із присмаком Еллади,

З архаїкою снів, де скрапує вино,

Червоне і п'янке, мов перша кров Троянди,

Яка не порятує згасаючий еон,

Рік триста сорок сьомий. Діброви Академа.

Тендітний аромат. Остання зі спокус.

І ти, старий Платон, у присмерках квітневих

Накреслюєш хреста на мокрому піску.

***

Полагодив годинника старого,

Давнішнього причетника чувань,

Милуюся чергoю коливань,

Що маятника водять золотого.

Нарешті це триває досить довго —

Прозорий час утрати сподівань,

Байдужості до всіх на світі знань

І тихої довіри до простого.

Коротшають повільно гожі дні,

Видовжуються тіні на стіні,

Один за одним коники зникають;

Обітованна міниться зоря,

Та вже ніхто нічого не чекає

У падолисті дат календаря.

Повторний час

Андрієві Деркачу

Цю тишу можна краяти ножем.

Вона — достигле яблуко достоту,

І хризантема присмерків, природа,

Яка цвіте, блукаючи між полум'ям та сном.

А іншими словами — то є тема,

Яка продовжує лунати і тоді,

Коли відгомоніли інші теми,

Коли натомлені музики розбрелися по кав'ярнях,

І, затиснyвши кофри поміж ніг,

Смакують вина прохолодні та пліткують.

Цю тему можна різати ножем,

Коли безлюдна філармонія тече

У потойбічні вулиці, у час

Розлучених коханців та героїв,

Що, не сягнувши чину, в забуття

Поволі опадають і лежать там,

Немов метелики намоклі у квасолі,

Пригнічені тоталітетом тиші,

Але живі, бо все ще рання осінь,

І божевільний — німець та філософ —

Учив колись, що є повторний час.

Приготувавши свіжий чай, ти забуваєш

Про золотий ланцюг недолі. Ти живеш

Так високо, що вже поняття меж

Не є придатними для вжитку, для розмови, —

Всі вимагають неповторності, авжеж;

А ти повторення бажаєш і віднoви.

***

Коли всі покладуться на спочинок

коли заплющать очі дуже добре

над нами запалають вогкі зорі

сніги довкіл засяють запашні

як добре без людей чи правда тату

чи правда що в лісах

живуть зимові світлячки

чи правда — в небесах

летючі риби множаться

вони обходяться так добре

без музики полотен і книжок

чи правда тату

правда тату

правда

Мисливці на снігу

Василеві Герасим'юку, побратимові

Музей не зачиняється о шостій, і тепер

ми, безпритульні, бачимо наш грудень:

Ворохту у снігах, чужих людей,

які жестикулюють біля клубу, і виносять

обладнання з автобусів, і камери, і світло

зимове ущухає блискавично, а Карпати

рушають поза мову, топчуть сніг —

ружовий, присмерковий, смерековий.

Антоніоні, Пазоліні і Фелліні

сидять на сходах, палять сигарети;

чогось бракує, як завжди, але чого —

не встановити, і замучені до решти асистенти

показують, що треба почекати,

перш ніж закінчувати; жмакаєш свій факс,

ідеш до мікрофона, купа дротів,

малі гуцули зі свічками зупиняють,

питаючи, як довго буде смерть.

Як довго буде смерть… … … …

Хіба я знаю?

Криваві фляки замерзають у пітьмі,

і гори у безмову западають,

і западають стежки сніжком у зимі, —

а в ній уже ні Марти, ні Марії,

лиш морок, вирій лиликів, цей стан

невідворотної Ворохти, що застав

бездомних псів у горах Гуцулії.