Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина. Страница 25

— Справді, я забув! — посміхнувся той. — Та не переживайте! Коло нього найкраща сестра-жалібниця у світі.

Олексій Іванович уявив собі, що зараз у нього цілитиметься ота напівбожевільна жіночка, й зіщулився. Справді, янгол, — подумав він і мовив ущипливо:

— Не розумію, навіщо ви мені це розповідаєте? Я й так став вашим заручником. Ми обоє могли би просто відпочити.

— А хіба вам зле? Щось болить?

— Нічого не болить!

Бо справді за весь цей час його жодного разу не заболів шлунок, хоч вони пили лише чай.

— Якщо вам нічого не бракує, то спробую пояснити. Я не розказую вам небилиць, аби збавити час. Я хочу, щоб ви знайшли своє місце в історії, часі, щоби не блукали сиротою по світі, бо це недобре для вас і для усіх. Те, що я бачу ясно й чітко, для вас розмите, але ви маєте ще багато часу. Від еліксиру, що я вам накапав у чай, у вас не болітиме шлунок: виразка зарубцювалась. У вас виразка, а не рак. Якщо не вірите, обстежтесь у лікарів.

— Обов’язково. Ходімо!

Чомусь Олексій Іванович не мав сумніву, що в підвалі усе гаразд. Тільки-от втрата крові.Треба взнати, яка в нього група.І він нагадав:

— Той ваш послушник з Лаврова втратив багато крові.

— У мене є на це лік, — безтурботно відповів Слуга з Добромиля.

Олексій Іванович згадав жахливу сцену з вампірами й поцікавився:

— А що було б, якби йому перелили вашу кров? З медичної точки зору.

— З медичної? — замислився Слуга. — Він би став опирем, робленим. Спершу помер би, а потім ожив.

— Ну, це немає нічого спільного з медициною! — обурився лікар. — Якась чортівня!

— Коли буду йти звідси, подарую вам краплю крові на аналіз. Ви будете дуже здивовані!

Як не дивно, але в похмурій пивниці не було холодно. Не знати звідки взялася чавунна буржуйка, в якій горіли дрова.І дим виходив у отвір, ніби справді прихначений для пічки. Неподалік біля вогню на купі соломи лежала дитина. Вона дивилась на Олексія Івановича великими, недитячими і недорослими очима, не від світа сього. Жінка, котра сиділа коло пораненого, мала вигляд, ніби в її володіннях з’явились небажані гості.

— Все добре, — заспокоїв її Слуга з Добромиля. — Ніхто вас не потривожить.

Від його голосу обличчя жінки зразу пом’якшало і вона стала схожа на жінку. Принаймні, цього разу в її руках не було пістолета.

— Пан доктор переживає за свого пацієнта. Хотів переконатися, чи все з ним гаразд.

Риси жінки ствердли знову. Вона підійшла до дитини, опустилась на коліна, але чомуь не взяла на руки, хоч їй дуже хотілось це зробити: притулити дитя до грудей, як звичайна мати. «Бідна жінка, — подумав Олексій Іванович, — котра живе за законами війни. Немудро вони чинять. Дитина може стати заручником. Ким ця партизанка пожертвує тоді? Невже ідея, безглузда, як кожна ідея, переможе в ній материнський інстинкт?» Йому боляче було на неї дивитись. Він відвернувся, нахилився над пораненим, що ледь не став ченцем. Молодий, гарний, як усі ті, постріляні, поколоті багнетами, лежали на площі перед добромильською ратушею.І дивились на них згорблені, сиві чоловіки й жінки, худі виснажені дівчата й малі діти з тупим виразом обличчя, які, крім війни, не бачили нічого в житті.Ні, Ількові нічого не бракувало. Пов’язка навіть не просякла кров’ю. Звісно, скільки лишилось у ньому тієї крові.Пульс і серце були нормальні.

— Він прокидався?

— Раз, але нічого не хотів, — відповіла жінка, простягаючи над буржуйкою руки.

— Вона виходжувала поранених, — сказав Слуга з Добромиля, який стояв у ногах недужого.

Лікар чув, що коли смерть стоїть у ногах хворого, той одужає.Смерть має стояти в ногах, а лікар — у головах. Ким насправді був цей чоловік, що розповідав такі неймовірні речі? Не був схожий на жодного пацієнта цього закладу. Лице його змінилось, набрало зовсім інших рис, і нагадало Олексію Івановичу товариша дитинства — Грицька, котрий шаленів за водою і мріяв стати моряком, аби ніколи з нею не розлучатись. Він втопився у Стирі під час літньої повені, і тіла так і не знайшли. Тому, здавалось, ніби він ніколи не вмирав.

— Ходімо, — сказав Слуга. — Ми тут не потрібні.Нехай відпочивають.

Лікар почув, як жінка зачинила за ними двері на защіпку. Вони почали підійматися сходами.

Добромиль, 1302 рік

Муж зовні, дитя всередині, той, хто називав себе і завжди називатиме Слугою з Добромиля, йшов м’якою дорогою, що звивалась між пагорбами, вів за собою коня і намагався не відставати від двох подорожніх. Він хотів розповісти їм усе про себе, може, почує від них добру пораду. Йому здавалось, що ті добрі люди поставляться до нього зі співчуттям, і порадять, що робити з конем, одежею, які йому нагадували про страхіття останніх днів. Про те, що робити зі своєю душею, він ще не думав. Йому весь час здавалось, що зараз прокинеться. Не то він був хлопчиком, якому приснилось, ніби він лицар. Не то лицар, якому приснилось, ніби він хлопець-послушник Присутність цих двох людей заворожувала. Вони не кликали з собою, та й він спершу не мав наміру до них приєднатись, бо тоді незнайомі люди при зустрічі хапались за зброю, а безоружні ховались. Задля того, щоб у світі з’явилась довіра, люди об’єднувались в цехи, дружини, розбійницькі ватаги і церковні парафії.

Обидва подорожні, старший і молодший, взимку наймались рубати ліс, а решту року — пасти вівці чи переганяти худобу з Волощини на пасовиська у Бескидах. Проте не виглядали на простих людей. Були дуже побожні, і їхня мова, тиха і плавна, зачаровувала. З ними втеклий послушник чувся дуже затишно, і навіть почав усміхатись, слухаючи, як ті добрі люди вголос захоплюються білою піною квітів, ніжнозеленою травою, співом птахів.

Вони поділились з ним шматком хліба, благословивши якось дивно той хліб: простягнувши над ним руки. Так Ісус благословляв хліб на образі в Лаврівській церкві.А потім старший чоловік, що назвався Тимофієм, спитав:

— Звідки ти будеш родом, лицарю?

— Я не лицар, — відповів хлопець з очима, наповненими самотністю, — і се не моя одіж, не мій кінь. Я — найнещасніша людина на світі.

Він хотів сказати, що є убійником, але не хотів розчаровувати цих привітних людей, затьмарювати їхню радість від подорожі до Добромиля, якою вони так щиро тішилися.

— Тікаєш від когось?

— Ні, просто йду світ за очі.Ви не бійтесь, я нічого не вкрав!

— Хай буде Господь милосердний до тебе! Ми йдемо шукати роботи, але не кожна робота нам підходить. Ми не станемо вбивати ні тварин, ні людей, бо се — Боже творіння. Там, де править Князь світа сього треба бути таким, як ця травиця: спокійним і непомітним. А ти вмієш так?

— Я пробував. Так само, як ви, я не хочу вбивати. Найбільше я хотів би читати книжки і переписувати їх.

— Книжки — то тяжкий труд, — зітхнув Тимофій. — І пишуть їх на шкірі ягнят, що ми пасемо. Ні, я не хотів би писати.

— Та я більше писав на камінні й землі, - засоромлено сказав хлопець, уявивши собі тих біленьких ягнят.

— Я видів раз Святе Письмо. У церкві, - сказав молодший, Андрей.

— Теперішня церква не йде дорогою добра і не дає спасіння душі.

— Як не дає? — спитав хлопець, котрий п’ять літ прожив у монастирі.

— А чи знаєш ти, що таке спасіння душі? Вберегти душу від зла — ось що таке спастися. Коли ти, приміром, князь, боярин, сотник або тисяцький, то хоч би маєтки віддав на прикрашання й побудову храмів та монастирів, але до спасіння тобі далеко, і ти будеш нещасним чоловіком, бо над тобою Господь плаче, а Князь тьми скаче від радості.Знаєш, як Ісус казав: віддай усе і йди зо мною. Кажеш, одежа не твоя? Вона й справді не твоя. Віддай її бідним. Кажеш, кінь не твій? Віддай його тому, хто буде за нього добре дбати. Може, й тіло тобі здається наче не твоїм? А воно й так не належить тобі: ти позичив його на житло для твоєї душі і повинен тримати її подалі від всілякої нечисті й скверни. Жити так, як жив Христос з апостолами — ото і є дорога добра, що веде до спасіння душі.Наш рід живе так уже двіста літ: не здіймається високо і не падає низько.