Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина. Страница 32

Мати власний дім у Добромилі було моєю мрією. Спершу він був з гілляк на пожарищі, у якому згоріло тіло мого пана, Купця з Добромиля з усім нажитим добром. Потім були дерев’яні, невеликі будинки, які теж згоріли у вогні частих добромильських пожеж. Часом було, що я повертався з мандрів, і заставав обгорілі руїни. Але ніколи не ставив на них одразу нової будови, бо вона пропахла б димом. Врешті, я побудував собі кам’яний дім зі складом, де тримав сіль зі своєї частки, яку мав на солеварнях у Вишині і в Старій Солі. Цю сіль потім сплавляли по ріці, бо так виходило дешевше. Взагалі, основними торговими оборудками займався Купець з Перемишля, і я виконував його вказівки. Він мешкав у Перемишлі й ми листувались з ним, посилаючи гінців, проте не людей, бо ті завжди втрапляли в якусь халепу, а навчених для цього ворон. Я мав повідомляти купця про все незвичайне, і деякі мої звістки змушували його кидати затишний дім, чи навіть валку, і їхати до мене. Так, Купця з Перемишля вельми зацікавила звістка про те, що в Хирові блискавка розколола дуб, який ріс на покинутому поганському капищі, або про табір ромів, що прибув у Добромиль на осінні торги. Це не були ті роми, з якими мене пов’язували давні приятельські стосунки. Колись я зробив для них невеличку роботу і за це вони познайомили мене з рецептами деяких ліків. Роми деякий час підтримували Влада ІІІ, прозваного Цепеш, зі славного колись роду Басараба, проте після його ув’язнення і смерті впали в немилість як Ордена Золотого Дракона, так і молдовських господарів.

Однак для Купця з Перемишля ся звістка мала значення і він прибув до нашого містечка. Окрім поштових ворон між нами існував ще інший вид зв’язку: передача думок на відстань, але він потребував великої зосередженості.Так-от, одного весняного ранку прилетіла ворона з прив’язаним до лапки посланням від Купця з Перемишля. Той повідомив, що завтра з Перемишля привезуть сюди засудженого до страти на горло Мирона Многогрішного, колишнього ченця Лаврівського монастиря, і я маю з ним стрітись. Більш нічого він не написав, проте я зрозумів, що ченців карають на горло за святотатство, і що переписувачі книг, аби показати власну нікчемність перед сим благородним трудом, люблять називати себе грішниками й недостойними, нині більше за звичкою, ніж зі смирення. Ну, й Лаврів — у сьому місці надто багато було для мене зав’язано.

Не вагаючись, я взявся до справи, не відаючи куди вона мене запровадить, не здогадуючись навіть про її вислід для себе і не лише для себе. Забігаючи наперед, скажу, що різниця між словом мовленим і словом писаним — дуже велика. Останнє може розвалити найнадійніший мур, як колись сталося з Євангеліями, котрі намагались донести до цілого світу вчення Ісуса Христа. Пам’ятаєте, як я, ще хлопцем, тікаючи з Лаврова, стрів «добрих людей»? Як вони мені сподобалися своєю простотою і нелукавством. Кожен пастух має в собі щось від апостолів: дбає про свою отару й живе так, ніби на світі немає нічого, крім сонця у небі, а тому мирська суєта й пиха йому не властиві, адже він днює й ночує на полонині.У ті часи було в моді вчення аріан і мало воно щось і від духу добрих людей, і від інших вчень, значно складніших, проте доброго пана стріти було важко: шляхта жила за вовчими законами, а не Божими, і навіть не людськими, бо є серед них цілком справедливі.Шляхтич міг напасти на двір свого сусіда, побити челядь, пограбувати майно.І якщо потерпілий не завдавав зворотнього удару, його мали за ніщо. Він боявся суду свого стану більше, ніж Страшного Суду, і Бог здавався йому лихварем, від якого можна відкупитись молитвами і злотими. Втім, я не був шляхтичем. І не підставляв щоку під удар, бо хоч вважали мене блаженим, але багатим блаженним, й мене охороняла темна й загадкова слава мого пана, Купця з Добромиля. У монастирях тоді радо приймали купців, бо ті ніколи не вдавались до розбою, не грабували святі обителі, як це робила шляхта.

Ще перед зустріччю з тим нещасним писарем, я все обміркував, і вирішив не вдаватись до рішучих дій, щоб не привертати до себе уваги, бо хотів ще спокійно пожити в Добромилі.Тому спершу відвідав містечкового ката, Савку, котрий був опирем родимим, а тому сповняв свою нелегку службу без зайвих емоцій. Хата його стояла віддалік інших, бо так було заведено, майже під лісом. На подвір’ї підручний гостив сокиру, а кругом порпались жваві від весняного тепла кури. Савка, хоч і невисокий, зате м’язистий чолов’яга, вийшов мені назустріч і запровадив до чистої світлиці.

— Слухай, Саво, — мовив я йому просто, — є до тебе одна справа, і прийшов я сюди не з власної волі.

— Звісно, — кивнув Савка, — ніхто сюди ще з власної волі не приходив. Над кожним є хтось старший.

— А як Ім’я твого пана? — поцікавився я.

— Для того діла, що я роблю, як умію, є один пан. Закон, — відказав поважно Савка. — Ваша милість служить Купцеві з Добромиля. а я — слуга Закону. А отой, кого я маю завтра скарати на горло, очевидно, Слуга Божий, хоч його називають і єретиком.

— Значить, я вгадав…Немала, мабуть, його провина. Просив мене Купець з Перемишля стрітися із засудженим. Як можна се зробити тихо і пристійно? Що на се каже Закон?

— Тяжко відповісти. Були б ви, пане, священиком…Та біда в тому, що того чоловіка стережуть не лише ратні люди, а й духовні особи, два ченці з Лаврова. Не велено до нього нікого пускати.

— Мені треба.І Старшому треба. Хіба ти не знаєш, Савко, що звичай важніший за закон?

— Про який се звичай ваша милість мовить? — хитро примружився кат.

— Про ваш!

— Якби ви так не спішили, я б і до цього дійшов. Тільки щось не втямлю, чим може бути цікавий той ченчик. Він точно не опир.

— Наше діло маленьке, — відрізав я. — Як на своє ремесло, ти надто балакучий!

Отак я присадив його, і Савка, вбравшись у міщанську одіж, повів мене до міської темниці.

— Завтра тут буде більше люду. Значно більше, — зауважив кат.

— Еге ж, будеш хизуватися перед добромильськими молодицями!

Коло дверей стовбичило двоє вартових, а збоку на сонечку грілося двоє ченців, ні старих, ні молодих. Перебирали вервиці й спідлоба зиркали на перехожих.

— Можеш, іти, — сказав я Савці. — Завтра пришлю тобі вина.

Я знав, що той любить напиватися після екзекуції у себе вдома. А тоді підійшов до ченців і почав розпитувати, як там у Лаврові, чи живий ще брат Самуїл, чи помогло йому те зілля, що я надіслав зимою, почувши про його хворобу. А тоді, коли вони розговорились, перевів мову на Мирона, що тепер не видавалося вже їм дивним. Дуже швидко я відчув, що в тих людях немає злоби, бо вони такі самі слуги, як і я, а слуга зі слугою порозуміється швидше, ніж пан з паном. А більше нічого того дня я не хотів знати.

Я повернувся додому, бо чогось мені стало тоскно на душі.Йти такого світлого весняного дня до темниці й дивитися на чоловіка, приреченого на смерть, як на якого дикого звіра, — ні, для мене то було б занадто. Тим більше, коли є інший спосіб.

Я прийшов уночі, взявши з собою наїдків і пару пляшок доброго токаю. Пройти непомітним — для мене суща дрібниця. Мирон Многогрішний був прив’язаний за руки й ноги грубими ланцами і справляв таке прикре враження своїм становиськом, що я спитав його просто:

— Хочеш звідси вийти?

Але той не був опирем, а звичайним собі чоловіком, вкрай замученим і зломленим, і тому очі його дико зблиснули й він тричі перехрестився, а тоді сплюнув у мій бік. На се я відповів спокійно, ставлячи кошик на мерзенну долівку:

— Хрест мені не шкодить. Я — слуга не Антихриста, а Купця з Добромиля.

— То він послав тебе?

— Може, й він. То кажеш, не хочеш вийти?

— Ні, не хочу. Мені й так увесь світ — в’язниця, бо в нім править Антихрист.

— А от мені сей світ видається не таким поганим, — зауважив я. — Весна надворі.Скоро стане зовсім тепло. Давай, зніму з тебе ланци й повечеряємо разом. Христос теж не відмовлявся від їжі й вина…

— Добре, — раптом згодився Мирон, — чому б перед смертю не випити й закусити.