Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина. Страница 38

Під моєю рукою билося серце майбутнього. Воно ще належало жінці з тоненькими руками й ногами, яку мучив молодий голод. Я чудувався і жахався. Бо в лоні цієї жінки визрівав цілий світ, інший, ніж той, у якому я жив досі.Устократ неспокійніший, небезпечніший, пересичений зрадами, насильством, жадобою. У ньому, здавалось, неможливо буде вижити.І якби я міг проспати років сто чи двісті, я б це зробив, аби не бачити зловісних знамень у небі, кривавих битв, братовбивчої війни й облуди…І якби я міг вмерти, то вмер би просто зараз, біля ніг тієї жінки.І відкрилося мені моє призначення: якщо врятувати хоча б

одну істоту, то разом з нею врятуєш цілий рід — дітей, онуків і правнуків.І я вступив з цим дитям у новий, сімнадцятий вік, жахливий і прекрасний, бо почув під пальцями пісню життя, яку так довго шукав.

Добромиль, 1949 рік

— Тихо, не кричи!

Жебрак, що заснув під муром костелу, не збирався кричати, однак у його гвалтовному порухові було щось від загнаного звіра, котрий не може гідно прийняти смерть, бо не готовий до неї.Перед тим він так гарно спав у теплому сірому передранішньому світлі, й міг би спати ще довго, і пропустити те, чого не повинен був пропустити, — якби його не збудив Купець з Добромиля. Постав таким, яким уявляв його собі цей бідний чоловік статечний, в літах, з бородою, вбраний у все темне. Чогось бракувало в тій одежі, якоїсь дрібниці — золотого кружала з витисненою на нім бджолою. Він аж витягнув шию, намагаючись розгледіти його в складках одежі на грудях. Переконавшись, що жебрак прийшов до тями, Купець мовив заспокійливо:

— Не бійся, Антосю!

На що той, лежачи, відповів:

— Чого мені ще боятись, пане? Більше нема чого…

— А болю?

І правда, болю Антось боявся, як і кожен живий чоловік. Якби кожен міг звикнути до болю, то був би сміливішим.

— Вставай, підеш зі мною! — сказав Купець з Добромиля. — Підеш?

— Добре.

Дощ майже скінчився, але з надміру води постав туман, білий і густий, як щойно видоєне молоко. Антось не питав, куди веде його Купець, може, навіть вмирати. А коли й так, то смерть не буде тяжкою. «Ех, — думав, зітхаючи, — коби ще раз увидіти Слугу з Добромиля!» Серце його почало наповнюватись урочистою радістю. Тільки не хотів, щоб Слуга бачив його таким нендзним і брудним. Попереду шуміла невидима ріка і дорога мала вивести їх на кладку. Антось ледве встигав за Купцем: боявся, що коли той щезне в тумані, їхня стріча виявиться усього лиш сном. Коли дійшли до ріки, Купець вповільнив ходу, і тут перед Антосем постала проблема: він не знав що говорити, бо усі слова, які міг би сказати, здавались йому немудрими. Та й був певний, що Купець знає все, бо той ніколи не полишав Добромиля надовго.

Ріка була переповнена дощівкою і страшна. У такій воді втопився колись хлопчик Ілько, найменший брат Мирона-єретика. Вітер зніс його з кладки. Не з тієї, а там, нижче. Тіло знайшли в корчах, коли вода вже спала.

Купець ступив на кладку, що здригалась від потоків, й поманив за собою жебрака. Той подумав, що буде вмирати у воді.Плавати Антось не вмів.

— Стань тут! — наказав Купець з Добромиля, перекрикуючи шум води.

Жебрак щосили вчепився у дерев’яний поручень.

— Дивись у воду!

Той зажмурив очі, а коли насмілився їх відкрити знову, побачив, що вода прозора як шкло і все мерехтить у білому неземному світлі. Вода рухалась, але поверхня її залишалась гладкою. Дно ріки було вкрите жовтим піском, пересмішаним з дрібним камінням. Там ще було щось. Голова. Бігме, відрубана голова молодого чоловіка з чорною бородою і шкірою, вибіленою водою.

— Ти можеш її для мене дістати? — спитав Купець з Добромиля.

«Чия ж це голова?» — подумав жебрак, котрий раніше був підручним у ката і мав за се покуту. Кат не мав, а він мав. Такий Закон. Світло, яке линуло звідусіль, омивало Антосеву пам’ять. Він побачив своє попереднє життя завше приниженої вбогої істоти, і зрозумів, що воно мало сенс і було певною мірою навіть величне. Нічим не гірше, ніж у якогось шляхтича. Звісно, не рівняв себе до панів: просто і його життя чогось вартувало. Спершу не міг пізнати голови, бо рух води і глибина змінювали мертві риси обличчя. «Е, хто б то не був!» — подумав жебрак, чия велич полягала в смиренності, у тому, що удари, які діставались йому, не діставав хтось інший, і він умів їх зносити, хоча й боліло, дуже боліло…

— Добре, — відказав Антось. — Дістану.

Бо ж Купець з Добромиля — дух і не може цього зробити. Щось легенько підштовхнуло його в спину й Антось полетів у воду, проте не сторч головою, а ногами донизу, й дуже повільно. Мав уже торкнутися води, але вона розступилася перед ним і чоловік опинився у кам’яній студні, тільки то була не звичайна студня, а соляна, і звідти чулись стогони й крики, як у пеклі.» То не може бути вічно! — обурився він. — Ці люди давно уже всі мертві.» Далі якась сила піднесла його знову догори. Він опинився на дні ріки, на м’якому піску, і поруч лежала відтята голова. Антось вхопив її, притиснув до грудей і став повільно підійматись догори. Дужа рука вхопила його за комір і він опинився на другому березі.Після теплої води його обпекло вранішнє повітря.

— На, вкрийся, — сказав Купець з Добромиля і накинув на чоловіка чорну широку кирею, знявши її з себе. — Ти все зробив добре.

— Вони мали бути мертві! — пробелькотів Антось.

— Звісно, мертві.Ти їм би нічим не поміг. Давай сюди голову мого брата, Купця з Перемишля!

Антосю одразу стало легше, бо увесь час його мучило, що то ним нагостреною сокирою було втято голову. Виходить, ні.Він злякався, що може виявитися більше непотрібним Купцеві з Добромиля, і той зараз просто зникне разом з головою в непроникному тумані.І він залишиться сам, хоча більше не може біти сам. Чоловікові мусить колись увірватися терпець. Антось обгорнувся киреєю, м’якою і теплою, як літня ніч, не зводячи змучених очей із Купця. Той поставив голову на траву, сів навпроти й мовив:

— Не спи, брате, прокинься! Маю тобі щось сказати.

«Звісно, — подумав Антось. — На те я виніс голову з ріки. У воді не можна говорити.»

Повіки в голови затремтіли, і гримаса болю скривила біле як папір лице. Але перше розтулились уста:

— Шкода, що я не можу видіти тебе, брате. Але чую. Що ти хочеш мені повісти?

— Хочу повісти тобі, що весна, і бджоли вилетіли з вулика.

— Слава Богу! Так і перше було.

— Скажи мені, брате, де Золота Бджола? Чи не втрапила до рук ворога?

— Що ти, брате!

— То де ж вона? Де ти її сховав? На дні ріки?

— Зазирни мені в ліве вухо.

Антось побачив, як добромильський купець нагнувся і простяг руку до вуха голови, витяг звідти шнурок, на якому висіло золоте кружало. Йому аж очі засліпило.

— Добре придумав, брате! Дякую, що вберіг. Чи не хочеш щось переказати брату своєму, а моєму Слузі, котрий зараз розповідає твою історію в Добромильському монастирі?

— Не треба. Не до нас йому нині.Довго я чекав, що ти прийдеш по сей знак. Видно, найшов мені заміну…

— Ні, се потрібно для справи, котру має зробити слуга з Добромиля. Він і сей чоловік-покутник, котрого ти знаєш. Він гострив колись ножі й серпи на торговиці в Добромилі.А тоді побачимо, чим усе обернеться…

— Хіба ти не знаєш?

— Звісно, не знаю! — знизав плечима Купець з Добромиля.

— Ти — мудрий. Пусти мене назад у ріку. Тут мені зимно. Шкода, що не можу вам нічим допомогти…

— Ти зберіг Золоьу Бджолу. Доки ми її маємо, доти будуть бджоли, що кусають, не гублячи жала…

Він узяв голову в руки, поцілував у чоло й опустив у прозору воду ріки. Одразу щось зашуміло, і ріка перетворилася на швидкий ревучий потік, що всі звали Вирвою.

— Ну, що? — звернувся купець до Антося. — Ходімо! Чи, може, дати тобі грошей і відпустити?

— Ти сам, пане, знаєш, що мені потрібно більше за гроші, - тихо відказав жебрак.

— Се не в моїй силі! — остро відрізав Купець. — Лиш у твоїй. Ходімо! Більше дощу не буде.