Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика - Москалець Костянтин. Страница 26

Коли душу Андруховича приведуть на Страшний Суд (нехай це станеться якомога пізніше), то інкримінуватимуть йому не порушення котроїсь із десяти заповідей, а порушення заповідей прозового дискурсу. «Роман не будується за тими ж принципами, що й вірш; використання фантазмів у поезії трактується як виключно поезії властиве перетворення дійсності свідомості; аналогічне застосуванні фантазмів у прозі (привид десантника Руслана, промова в пивному барі тощо) потребує обережності, ощадності і обґрунтування; назвавшись постмодерністом, ти експлуатував інструментарій „химерного роману“ на повному серйозі, пишучи на „хибив-трафив“, куди вивезе; йди за це до пекла, книгогризе», — так скаже янгол-каґебіст «Сашко», який у тутешньому житті спеціалізувався на вивченні біографії і творчості Андруховича, — чи то пак, Отто фон Ефа.

Безумовно, можна послати до дідька і самого янгола, нездатного, до речі, відрізнити чорний гумор від сірого; тим більше, що існують такі воістину святі й недоторканні речі, як авторська воля і того ж таки автора свобода. Існує практично безмежна кількість можливостей письма, і «Московіада» — одна-єдина крапля в океані таких можливостей. Одначе, коли думаєш про виконання, то кількість суто інструментальних прийомів катастрофічно зменшується — для конкретного автора існує тільки той інструментарій, яким він досконало володіє. По тому йдуть «теми»; якщо скористатися критеріями безпосередньої авторської зацікавленості й компетенції та культурною підготованістю читацького сприйняття, то кількість їхня не перевищить десятка. Чим місткішою є система («фраза» — «синтагма» — «парадигма» — «тема» — «текст») — тим більше вона тяжіє до цілковитої структурованості й уже осмисленого буття як системи довершеної, Влади, тотальності («Божественна комедія» Данте). Кожна створена система прагне самодостатності (самозабезпечення), «нікомуненалежності», свободи від творця — і свободи творця, — тобто все більше її інтенцій дедалі частіше спрямовуються або назовні — з метою захопити, освоїти-перетворити, систематизувати довколишній часопростір (система екстравертна), або всередину самої себе (система інтроверта), й тоді система прагне освоїти — перетворити — саму себе, відчужившись у такий спосіб від творця (Батька), який є її прообразом, ідеєю, архетипом. Чудову ілюстрацію такої спроби перетнути ненависну пуповину ми зустрічаємо на останніх сторінках «Московіади», коли Отто фон Ф. упритул розстрілює манекенів «батьків народу», а останню кулю випускає собі в голову, — символізуючи тим самим убивство не менш владолюбного, ніж «Ленін», Автора. Недо-герой виривається на поверхню аморфної авторської свідомості — і перетворюється на героя. Але в цьому іміджі він нецікавий для автора, котрий залишається тим і таким самим, — закомплексованим соціумом (і не тільки), загіпнотизованим сприятливою кон'юнктурою; Андрухович розминається з реальністю власного твору, яка щойно вилущилася на двох останніх сторінках — і «Москвіада» закінчується; можна додати навздогін, що Оттові вдалося те, що не вдалося його авторові.

Кілька слів про неусвідомлену брехливість недо-героя. З одного боку, він залишає Україну, спонукуваний «гіркотою становища»: «Покинутий і зраджений майже всіма, крім кількох малоцікавих побратимів по буху, я вибрав нарешті втечу до Москви». Але опинившись в епіцентрі реакційного путчу (те, що путч уявний, тут не є суттєвим), Отто фон Ф. уболіває: «Яка жахлива пишномовність! Як багато слів з великої літери. Треба щось робити. Якось попередити хлопців…». Яких «хлопців» збирається попередити Отто — байдужих йому сусідів по гуртожитку? Малоцікавих друзів-алкоголіків? Автор, заморочений власною «жахливою пишномовністю» й багатослів'ям, не зауважує елементарних розривів акціонального коду, а, зауваживши, абияк з'єднує його з іншими кодами, непридатними для цього, створює сумнівні, м'яко кажучи, опозиції (наприклад, «Москва—Київ» у парадигмі Совдепїї), керуючись при цьому напередзаданими політичною кон'юнктурою настановами. Дилетантські уявлення про когерентність і структуру твору, печерна соцреалістична зацикленість у соціальному, непереборна потреба писати (те, що Барт називав «недиференційованою оральністю»)… Ліпше б той Отто залишився поетом. Або коректором. Чи, бодай, хронічним алкоголіком.

Один день Отто Вільгельмовича з усіма його покійниками, турами, пияками, каналізаціями тощо видається нам знічев'я, зате поспіхом відтарабаненою байкою про ніщо. Авторові нема чого розповісти «біля багаття» (за висловом Мірчі Еліаде). Але існує потреба писати, зумовлена тими чи іншими позалітературними чинниками, іншими потребами, іншими різновидами письма. «Врешті-решт можна сказати, що ви написали свій текст без жодної насолоди дія себе; ваш текст з усім своїм белькотінням по суті своїй запишається фригідним, як і кожна потреба, — доти, доки в ньому не виникне бажання, невроз» (Ролан Барт, «Задоволення від тексту»).

Можна відзначити про себе блискучі імена персонажів, назви міст (Марфа Сукіна, Мочегонськ, Красножопськ тощо), пригадати найближчі в часі літературні паралелі — «Ласкаво просимо в Щуроград» Юрія Винничука, «Компроміс» Галини Пагутяк (зокрема, запозичені з «Компромісу» конференц-зал, щури, аґент Артур, нічна рада мають означити постмодерну гру з текстами попередників) або «У пащу Дракона» Валерія Шевчука; можна зауважити разючу — й не тільки інтонаційну — подібність Отто фон Ф. із Жаном-Батистом Кламансом («Падіння» Альбера Камю), — з тією лиш різницею, що суддя на покаянні усвідомлює глибину того, що колись називалося «духовним падінням», а слухач Вищих літературних курсів і не підозрює про неї. Можна побачити кілька спалахів розкішного, направду «андруховичівського» гумору, який не належить повсякденній свідомості совдепівського обивателя і не випливає з «прожекторного» способу письма «під Вольтера»; але все інше — страхи цього обивателя, мрії, фантазми, а насамперед — мовлення, — викликають просто-таки надмір безпросвітної нудьги і невдоволення твором.

Запитання без відповіді?

Спочатку трохи рефлексій, сумнівів і комплексів, тією чи іншою мірою властивих чи не кожному українському прозаїкові насхилку цього століття. Добре знаємо, як мало успіху перепадає сьогодні українській художній прозі, що зусебіч зазнає безперервного тиску популярніших конкурентів. Що очікує цю прозу завтра, зважаючи на те, скажімо, що в розвиненій Німеччині художню літературу кілька разів на тиждень читає тільки кожний п'ятий німець (20,7 %, за даними Media-Analyse, 1994)? Чому, тримаючи в руках українську книжку — хай це буде капризний і цинічний Іздрик або не менш ерудований за нього Єшкілєв, витончений і рафінований Прохасько або потужний, ніби «Боїнґ-747», Пашковський, — чому, тримаючи в руках книжки найкращих сьогоднішніх прозаїків, ми ладні наперед погодитися з їхніми стилістичними, жанровими й ідеологічними «прибамбасами», заклопотані натомість питанням з іншої площини, питанням, яке втомлено й буденно диктує досвід пережитого століття? Це питання пов'язане з безліччю винаходів, одні з яких приживаються і входять до реєстру ужиткових речей, без яких згодом неможливо обійтись, а інші забуваються або змінюються речами придатнішими. Це питання функціональності літератури в сучасному суспільстві (яким, маймо надію, українська людність рано чи пізно стане).

Мало тих, що розуміють це питання як виклик, звернений безпосередньо до них; і майже зовсім немає тих, що спроможні запропонувати розбірливі та повністю придатні до вжитку варіанти відповіді, варіанти художніх творів — романів, повістей, новел чи інших, іще незвіданих або й нестворених жанрів, котрі переконали би в обов'язковості літератури поряд із обов'язковістю електронної пошти, пейджера та відеоплеєра. Сьогодні підстав не читати Андруховича, Медведя, Ульяненка або навіть такого досвідченого майстра, як Валерій Шевчук, набагато більше, ніж щоб усе-таки читати їх. Зауважмо, що завтра число (і якість) цих несприятливих для читання підстав потроїться. Економічна криза, яка примушує потенційного читача витрачати час та увагу на всякі можливі підробітки опріч основної роботи, за яку йому не платять, а якщо платять, то надто мало, щоб дозволити собі бодай раз на два місяці купити нову книжку. Припинення надходжень вартісної літератури до бібліотек; важкодосяжність нових добрих книжок, зосереджених переважно у столиці. Повновартісне безробіття інтелектуалів з усіма його маловтішними і важковисловлюваними наслідками. Зрусифікованість і (на щастя, дедалі менш тверда) переконаність, що вся українська література створена «биками» про «биків» і для «биків». Навала свіжоперекладеної літератури (як українською, так і російською та польською — найприступнішими для українського читача мовами), яка з тих або інших причин залишалася непрочитаною. Розпорошеність публікацій по часописах із невеликим тиражем і без можливості поширити його по всіх реґіонах. Відсутність окремих книжок і широкої та знову ж таки функціональної мережі їхнього розповсюдження, книжок, які можна було би придбати за помірну ціну, не роблячи болісного вибору між, припустімо, «Польовими дослідженнями з українського сексу» Оксани Забужко та новелами Бруно Шульца; зрозуміло, що в таких ваганнях переможе все-таки Шульц, хоч він і не писав «бестселерів», радше навпаки. Цю сумну бухгалтерію можна довго тягнути далі, й так чи інакше вона тягнеться в літературно-критичному гомоні (оскільки соціології літератури в Україні практично немає), зводячись до спільного знаменника: твори сучасних українських прозаїків рідко можуть конкурувати з дедалі більшим обсягом якісної друкованої продукції (необов'язково російськомовної, але, в даному разі, на жаль, і не конче художньої), що має попит у людей, які ще не розучилися читати.