Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика - Москалець Костянтин. Страница 40

Одним із таких ключів є розгляд історії польсько-українських літературних узаємин як контактів польської літератури з українською культурою. Грабович заперечує проти історіографічного формулювання ідеї національної літератури на лінгвістичній основі, аргументуючи свій опір питанням двомовності (і ширше, багатомовності) української літератури на різних етапах її історії (у випадку з Річчю Посполитою, де польська мова була lingua franca, це період від останніх десятиліть XVI-ro до XVIII сторіччя). Розуміння культурної окремішності й літературної самобутності двох народів з'являється щойно з романтиками, але й тоді воно все ще партикулярне, а рецепція України, її фольклору і культури (не літератури!) ґрунтується переважно на міфі «срібної України», прямої спадкоємиці Київської Русі, не «зіпсованої» іноземними впливами. Завершенням романтичного сприйняття України в польській літературі стає символічна драма Юліуша Словацького «Срібний сон Саломеї», а на зміну йому приходить візія України демонічної, своєрідної польської «тіні» — загрозливої, підступної — і все ж «своєї». Тільки літературна й культуртрегерська діяльність Куліша та Франка, ширші й реґулярніші особисті контакти українських та польських письменників започатковують якісно відмінний період сприйняття українського письменства, визначальною рисою якого стає систематичне звернення поляків до творів сучасної їм української літератури, а не лише до фольклору абощо. Дещо спрощуючи, можна сказати: що більше українське письменство усвідомлювало себе, проходячи нелегкий процес індивідуації, то більше наявним ставало воно для рецепції. Завершуючи свою історичну реконструкцію, Грабович фіксує спад літературних контактів у міжвоєнному двадцятилітті, детальніше зупиняючись на постатях Ярослава Івашкевича, Юзефа Лободовського, Єжи Гарасимовича, які вже вміли бачити українську дійсність і її літературу з ідеологічної та історичної перспективи. Прикро, однак, що саме в цьому місці дослідник не згадує про відомого есеїста Єжи Стемповського та коло інтелектуалів, причетних до польського еміґрантського часопису «Культура», які свідомо ставали понад етнічними поділами й бачили історичну неперервність та сенс як власної, так і української літератури. Аналізуючи історичну динаміку польсько-українського взаємозв'язку, Грабович характеризує її як процес зростання, диференціації і досягнення своєрідного паритету свідомостей у діахронному вимірі; у синхронному ж аспекті дослідник постулює модель обміну: «Та модель, що її польська література забезпечувала українській, стосувалася не так ідей (хоч і їх також), як форм, норм і конвенцій. …Модель, що її українська культура постачала польській, була подвійною. По-перше, це — „готовий зміст“, „сирий матеріал“.., які вживалися й перелицьовувалися відповідно до узвичаєних норм і конвенцій. По-друге, — модель дії».

Десяток праць Грабовича, вміщених у рецензованому томі, вже друкувався в україномовних виданнях — воскрешеній, наче той Лазар, «Арці», переміщеній, наче ті «особи», «Сучасності», перелицьованому, наче та «Енеїда», «Радянському літературознавстві» («Слово і час») тощо, і викладені там положення так чи інакше вже проникли до вітчизняного інтелектуального обігу та свідомості науковців. (Інша річ, що існують поважні, суто ендемічні проблеми як із самим обігом, так і зі «свідомістю», недоколиханою або недопробудженою, яка в своїх напівсонних листах уже не раз добалакувалася і до рожевих слонів, і до буддиста Франка, і до наших пращурів уктріанів, згадка про яких збереглася в лексемі неук. Безкарна у своїх балачках, вищезгадана свідомість усе ще мало придатна до посутнього діалогу.) А от «Теорія та історія: „горизонт сподівань“ і рання рецепція нової української літератури» друкується в Україні вперше і заслуговує не стільки на пильне й неодноразове перечитування та вивчення, потребуючи окремої — і не однієї, — рецензії, статті, врешті-решт, живої дискусії, на яку, маймо надію, українські науковці хоч коли-небудь спроможуться (з огляду на швидкоплинність горизонтів часу та виникання раз-по-раз потреби перегляду й ревізії наукових концепцій…). Причин для особливої уваги до «Теорії та історії…» багато і на головнішу з них вказує сам дослідник: «Для українського літературознавства, котре (як і ціле суспільство) переживає фундаментальний і здебільшого травматичний перехід від однієї системи цінностей та орієнтирів до другої, і змушене, volens nolens, конфронтувати між відмиранням старого канону і поставанням нового, брак цієї теорії особливо прикрий. Бо концепції, що їх пропонує ця теорія, зокрема її чільний речник — Ганс Роберт Яусс, мають особливу актуальність, — передусім тому, що так ретельно заперечують різні традиційні схеми й парадигми. Проте, як і кожна теорія, вони не тільки спричиняють закономірну внутрішньотеоретичну дискусію, ба навіть гостре заперечення, але й потребують… перевірки їхнім природним антиподом — емпірикою».

Насамкінець хотілося б відзначити сумлінну працю перекладача; як і належить інтерпретаторові, принаймні, згідно з ідеальним уявленням про нього, Василь Івашко виступив своєрідним співавтором або радше гідним партнером у мовній грі, запропонованій Григорієм Грабовичем. Щоправда, подеколи можна було передати іншомовні слова на зразок «фасцинація» чи «стохастичний» українськими відповідниками; так само як і «Юзефа Флавіуса» залишити добрим старим Йосифом Флавієм; на конто перекладача або редактора, швидше всього, слід записати й прикру помилку, яка закралася до чудової статті, присвяченої Сергію Єфремову. Читаючи про його літературно-історичні концепції, ми спотикаємося ось на такому твердженні: «…маємо тут справу з підходом вельми узагальнюючим, номотетичним і тим притаманним історії культури, а не з підходом індивідуалізуючим (ідеографічним) (курсив мій. — K.M.) і властивим історії літератури, яка виходить із філологічних позицій (с.424–425). Певна річ, вельмишановний дослідник прекрасно знає, що розрізнення, запропоноване Ріккертом, відносить номотетичний метод до природничих наук, тоді як ідіографічний (а не ідеографічний) підхід стосувався якраз історії культури (і, безумовно, історії літератури). Але в цілому переклад майже бездоганний, — що також є не останнім чинником у відкриванні й написанні нової сторінки українського літературознавства.

Різні способи бути українцем

В інтелектуальному континуумі України заходить на нову, цілком ориґінальну книжкову серію, пріоритетами котрої є тексти, пов'язані з історією, філософією і політикою культури. На кризовому тлі, створеному зустріччю двох різнонаповнених хронотопів постколоніалізму та демократії, поява збірників статей Вадима Скуратівського та Івана Дзюби (перших томів бібліотеки київського журналу «Дух і Літера») бачиться тим більше насущною та обнадійливою, що до розмови залучаються автори, чиї індивідуальні, неподібні між собою постави впливали на становлення українського дискурсу свободи протягом останніх двадцяти-тридцяти років за умов, для вільного мислення більш ніж несприятливих. Досить згадати резонанс, який здобула 1978 року стаття Вадима Скуратівського «Шевченко в контексті світової літератури», що тепер відкриває його книжку — і всі ті збитки та приховані репресивні заходи, щедрою рукою системи обвалені на голову талановитого й безталанного в тодішньому контексті автора. З того самого ковша ще 1965 року почастували й автора «Інтернаціоналізму чи русифікації?». Ці два «ліквідатори» тоталітарного випромінювання, їхні емблематичні, за висловом Івана Дзюби, «способи бути українцем» стали, в числі інших, орієнтирами за умов історично-культурного повороту — а також чинниками цього повороту.

Кожна з трьох частин «Історії і культури» Вадима Скуратівського (Київ: Українсько-американське бюро захисту прав людини, 1996) має свою головнішу статтю, свого роду центр тяжіння, довкола якого обертається решта текстів. Так, скажімо, в першій частині ним є повністю актуальна й сьогодні стаття «Шевченко в контексті світової літератури». Попри невеличкий обсяг вона містить потужний енерґійний і евристичний заряд, спонукаючи читача принципово інакше сприймати давно, здавалось би, відомі феномени, що їм якраз через їхню звичність збаналізоване, профанне сприйняття колективної свідомості надало невластивого забарвлення, а отже й значень (взяти хоча б травестійні переробки «Заповіту», що їх — на відміну від самого «Заповіту» — обиватель знає напам'ять зі шкільної лави, або «шевченкопоклонство», розпалюване молодою державою не гірше за «ленінопоклонство» старої, або новочасні спотворення доксографами «Киевских ведомостей» тонких психоаналітичних спостережень над амбівалентністю семантичної і символічної структури світогляду Лесі Українки чи того ж таки Шевченка).