Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Москалець Костянтин. Страница 14

Минали дні, минали ночі, минали тисячоліття; шелестіли пожовклі або знову зелені дерева; «мов камінь у воді, лежить лице, раз на століття з глибу підморгне, впізнавши в тіні дерева мене»; вітри переганяли довжелезні отари хмар і краєвидів, міст, кордонів, черг і подібних споріднених речей; і ми потрошку виснажувалися від цієї скаженої гонитви за новими концертами, іміджами, режисерами; «старіємо», — зітхала ти, треба б нам перепочити, попрохати в усіх них довгострокової відпустки і причаїтися в горах або долинах, у крихітній сільській хатині, опритомніти; і цей омріяний у нічних розмовах перепочинок, цей благословенний, майже містичний тайм-аут здавався настільки недосяжним і нереальним, за ним стояло так багато розірваного, втраченого, нереалізованого, а далі виднілися скандали, необхідність позичати, сварки, а згодом віддавати, сльози, або продавати машину, або продавати одне одного в рабство, — що ми, Господи, зважилися і таки зробили той крок, стрибок, чи, як зауважив Роман, «парне харакірі дурнів», цього разу в стилі Юкіо Місіма. Це була помста нам, страшнішої помсти годі собі уявити, — помщатися отак може тільки те, що ми люто ненавидимо — і воно нас навзаєм, — протягом усього життя, тільки от ніхто не знає йому назви: може, світ, може, плоть, може, доля, або диявол, або підсвідомість, або нестерпно тяжке дитинство, — все «може»; це те, що не залежить від нашої волі, завше надто малої при надто великій свободі; якби тоді ми залишилися разом, якби ми пересилили свободу, «це означало б тільки загибель любові, — а ми хотіли зберегти життя і їй, і нам». — «Бігме, ти файно повiв!» — вигукнеш ти через кілька років і ми почнемо реготати.

V

Останній перед твоїм від'їздом вечір ми провели в підвалі мексиканського ресторану разом з Романом та двома Іринами. Тихою рікою текла текіля впереміш із пшеничним пивом, горіли червоні свічки, ніби це було свято; Ірці не сподобалася картина, яка висіла позаду неї, вона звернулася до офіціанта іспанською мовою, вимагаючи, щоб той зняв картину, але офіціант лише посміхався і заперечливо крутив головою, аж Ірка не витримала і послала йому кілька своїх найвишуканіших шляків та холєр; тут офіціант узагалі розквіт, бо виявився поляком, що працював тут «на чорно», і по-іспанському знав тільки назву свого ресторану, але картину він усе ж не зняв, і тоді підступна Ірка напоїла його за п'ять хвилин так, що бідолашний Марек заснув, поклавши голову на тацю, тільки Ірода бракувало, і ти пила багато рожевого вина, дуже багато і дуже рожевого, а на вулиці падав дуже густий лапатий сніг; Роман з Іринами намагалися якось розважити нас, добре розуміючи, що нам і без того весело по саме нікуди, а потім махнули на нас рукою і почали між собою жваву розмову з приводу якогось львівського театру, котрий мав приїхати незабаром (не за баром? а за яким, у такому разі, дідьком?), і про нас забули; сніги і Львів — це випірнуло так зненацька, тільки для нас двох, ми одночасно підвели голови і подивилися одне одному в очі. «До лику днини, писаного з тебе, раптово многоликий світ змалів. Нехай це зветься так:  с н і г и  і  Л ь в і в»; ти вийняла маленьку шишку і крадькома вклала її до моєї долоні; «це з нашого лісу, хай нам пощастить», — тихо промовила ти — «не так? а як — не говори. Не треба» — і палали червоні свічки, і рожеве вино вкупі з Іркою знімало зі стіни картину, і ми всі співали «Винко, винко червоне, а хто ж тебе буде пити, як я юж не буду жити?», і плавно лапав кружлятий сніг, «і вірші непотрібні… як листи: хіба про це напишеш? та й до кого?» — і все це надзвичайно нагадувало поминки, але ми трималися, забувши про Шема і Шона, і я наливав вам з Іринами рожевого вина, а сам з Романом цмулив «Московську», і падав пухнастий лагідний сніг, і п'яний Марек вішав на стіну картину, і сніжинки, і Анна Лівія Плюрабель вичитувала Марекові нотації, і ми просто йшли, бо в нас теж не було зерна, «вже не було нікого. Навіть Бога в соборі не було. Одна лиш ти», злегка похитуючись, а може, навіть погойдуючись, а може, й не злегка, аж до підземки, а там попрощалися з усіма тими, кого більше не було і поїхали до своєї тепер уже повністю порожньої хати, «стояла — між віками, в порожнечі, віч-на-віч з найбезумнішим зі слів», стояла така пізня година, тож на Остбангоф пересадки не було, ти сіла й не могла йти далі, і ті, поодинокі, що стояли на платформі, звертали на нас увагу, завжди цим баварцям треба на щось звернути увагу, але нам було байдуже, ні, тобі не було байдуже, просто дуже-дуже зле, ти схилила голову набік і тебе почало рвати прощальною вечерею, головами офіціантів, рожевим вином, червоними свічками, мексиканськими картинами, і пухнастим снігом, і необхідністю розлучитися, щоб не розлучатися, а тому прийшов прибиральник, він люто с-с-сичав, підла черепаха Шон, о'кей? — si! si! І knock at «The Doors», і я послав його по-російському, одначе, він зробив вигляд, ніби не зрозумів: «гнoті сеаутoн!» [1] — визвірився я на нього і тоді він збагнув, і слухняно пішов робити це десь наодинці, а я взяв тебе на руки, — Господи, якою ж важкою ти була, нестерпно важкою, немилосердно, люди такими важкими не бувають, і поніс нагору, туди, де колись було небо, а в небі відомо хто, позаяк його не було в соборі, і хоча все це було сатанинсько важкою працею, але: ми вибралися на поверхню, жадібно дихали свіжим повітрям, у небі не було нікого, ти їла сніг і вмивалася ним, «віч-на-віч з найбезумнішим зі слів — не я його сказав — сніги і Львів — вони ж потому обняли за плечі», такою була наша остання ніч разом, це розумів навіть таксист, якого ми щедро винагородили за все на світі, забралися нарешті до пустки, лягли на підлозі, не роздягаючись поснули, Трістан і Ізольда, вічний архетип, тільки меча бракувало, завжди чогось бракує, і спали так аж до ранку, а вранці приїхав Роман і завіз тебе на летовисько; ти не хотіла, щоб я тебе проводжав, — я теж не хотів; того ранку я хотів виключно пива — і знайшов його дуже багато на кухні — то був твій останній подарунок, якщо не рахувати маленької шишки, загубленої вчора таки ж.

VI

«передмістя порічки дички тут сидітимеш до зими // перехняблені двері крамнички перевидані тлусті томи переламані долі й губи перепечені прісні млинці // білий кіт на порозі клубу наче янгол на гробівці // хтось чекає від тебе крику в міру мудрий і в дошку свій хтось шукає собі осику хтось мережить собі сувій // всі прикаяні всі при ділі що ж тобі тільки цвіль застіль? // оголошення поруділі поріділий плач породіль переділені крісла й лички перевтілення без пуття // передмістя порічки дички переписуєш знов життя».

Перевтілення без буття. Плюскіт води. Кімната, вся в сонці і в музиці, а за вікном — білі і жовті хризантеми, щедро оббризкані росою. Рання осінь, осінь славна, дорожні речі в шафах, папір і книги на столі. Купатися вже холодно. Безлюдний пляж, дуже жовтий пісок, дуже яскраве і високе небо; готуєш собі пряженю, запиваєш її холодним молоком і читаєш листи Рільке. Може таке бути? Цілком. Тільки от гроші закінчуються; брати молоко та хліб «на віру» не випадає, тут цього не люблять; треба їхати туди, де люблять; куди це? Чорт його зна, може, до Франції; жили ж там якось їхні художники… По-перше, це було ще перед війнами, по-друге, ти не їхній, по-третє, ти не художник, а борги рано чи пізно доводиться повертати навіть у Франції. Я міг би розплачуватися книжками; звісно, не тими, які написав сам, — але ось хоча б і листи Рільке, «перевидані тлусті томи»… так, ця бідолашна доярка просто вмирає за листами Рільке; можеш на додаток запропонувати їй касети з записами «The Doors», «Genesis», Гейбріеля й Коллінза, а ще ліпше — «AC/DC». Крім того, хто насмілиться стверджувати, що ми живемо не перед війнами? То ж бо й воно. Гроші. Скарби, лотереї, спадок і меценати викреслюються одразу ж, гонорари теж туди, позичати… але скільки ще можна позичати? Може, дійсно загнати кілька книжок і касет? Шкода, звісно. Але що, в такому разі, може порятувати від грошей? Тобто від необхідності мати їх… цікаво, як вони всі примудряються жити — і мати гроші, дехто навіть дуже-дуже багато; поділилися б; ага, ця думка виникла задовго до твого народження, відтак, викреслюємо; вони працюють, старий, або знаходять скарби, або виграють, або успадковують — «всі прикаяні всі при ділі» — так само, як і ти колись працював; захотів України — маєш її, вдавися, бо твої книжки Україні, за перепрошенням… прикро, коли доводиться зациклюватися на подібних речах, але, що вдієш; найсмішніше те, що й тут ти не перший. Андрусі добре, вона поїхала собі до Голяндії, де не існує інфляцій та економічних криз, і має подібні проблеми в носі… ну, не зовсім у носі, та все ж; і чому Моррісон не заповів своїх грошей мені? Хіба це справедливо, щоб батьки, тим більше адмірали, ставали спадкоємцями власних дітей? Джиме, незримий і реальний, якщо ти десь поблизу, допоможи мені; хто-хто, а ти знаєш, як паскудно жити; без грошей, я маю на увазі. А з грішми? О, з грішми добре писати, і менше тоді думаєш про Андрусю, і можеш дозволити собі кілька нових книжок щомісяця, і божественно міцний чай, і куриш тоді «Dunhill», а не «Ватру», яка теж, до речі, закінчується; багато чого можна, коли маєш гроші, і ось що характерно: чим більше грошей, тим більше можливостей та потреб; бідний я, бідний марксист; навіть у цій нещасній, перепрошую, державі можна видати книжку власним коштом; але для того, щоб видати, її спочатку треба написати; а для того, щоб її написати, треба, Джиммі, гроші… А на дідька видавати книжку? А на холєри її писати? Ну, почалося.

вернуться

1

????? ?????o? (гр.) — пізнай самого себе.