Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Москалець Костянтин. Страница 20

— Друже, поклич мене! Ти ж знаєш, що я прибуду.

— Хай Бог нагородить тебе за це, світе мій».

Але важко читати серед ночі і я відкладаю улюблений роман. Як нам хочеться триматися власної долі, власного міфу, чогось такого, як світло, до якого можна було б летіти крізь морок і осінні дощі, — бо летіти треба на Світло, це правда, це незрадливий орієнтир. Інколи нам майже вдається торкнутися того світла, долетіти насправді. І тоді ми падаємо в пітьму, з обпаленими крилами, зі сльозами образи й нерозуміння. Ми прагнемо тяглого усвідомлення своєї долі. Ми хочемо неперервного лету до світла. Ми не знаємо, чи існує рай для нічних сестер наших із тонко виконаними візерунками на тендітних перламутрових крильцятах, ми не знаємо, чи існує рай для цвіркунів, які один за одним розчиняються і мужньо тихнуть у глибинах осені, але ми направду хочемо, щоб він був — так само, як воістину хочемо дихати. Без раю дихати неможливо. У тому раї має випасти страшенно багато снігу — бо надто пекучим було полум'я, у якому згоріли нічні метелики і денні зорі, Джим і Дженіс, Грицько і Вовчик, Троцький і Сюр, Вот і Містик, ціла Армія Світла, їм немає лічби. Нам немає лічби, тим, що палали і палають, летять і долетять усе-таки до своєї долі, до її звершення. Повно снігу в раю. Засніжені канали, стрункі собори, хори, у яких Моррісон, Джоплін і Меркурі, Леннон і Гаррісон співають разом, а Бах та Моцарт акомпанують їм на мальованих органах; знаєш, Андрусю, що вони співають? Ти знаєш. Вони співають: «Ми — є!»

Андріяна підводить коротко підстрижену голову:

— Чому не спиш?

— Я пригадую рай. І записую свої спогади на папері.

— О такій порі?

— А о якій?

— Співай про сім іржавих ґверів, лиш не схиляйся при папері, — спросоння цитує Андруся, накривається з головою і щезає у буйних хвилях безособової течії.

Злива, тим часом, не вщухає. Попід вікнами проїздить авто, може, відбилося від своїх. Словачка з радіо каже, що у Братиславі також дощ і запускає до ефіру невідомий мені рок, такий тихий у цій кімнаті, де спить моя любов, такий шалений, наче вони грають і співають перед смертю — або перед безсмертям, уперше після життя. Так солодко, так тривожно і все одно солодко пливеться крізь осінній безчас, крізь нерухоме проминання — «бо все мине, як сад, що на очах пошерх, — нам буде тільки ніч, як письмена, — постійна, а те, що звали «сад» («сад» чи «рай», як там у нього, я вже не пригадую; але ж «рай» і означає «сад», тож можна як завгодно), скажімо, отак: «бо все мине, як рай, що на очах пошерх, — нам буде тільки ніч; ніч, як псалтир — постійна; а те, що звали «рай», — лиш, як луна, по стінах осяде сумно й не прошурхотить уже; а те, що раю суть — те, що не знає меж — воно зимує там, де наше осягання…» — під приязним шепотінням дощу, спокійний, плавний віддих сонної, найкоханішої у всьому часі жінки з заплющеними очима, у неї сірі очі, насмішкуваті і печальні одночасно, я знав їхній погляд напам'ять задовго перед тим, як ця пам'ять розпочалася; з сірими очима, золотим стриженим оксамитом, жінки з довгими стрункими ногами і маленькими, тугими, не засмаглими персами, усієї жінки, сонної, гарячої, юної, запашної як цитрина, як свіжий чай, соковитої, гнучкої, як лозина на вітрі з Едему, жінки подих, без якого рай і безсмертя не є можливими, — і я припадаю до тебе губами, ти ще не вся тут, нічна троянда, вузеньке стебло, паняночка, у нашій ночі і осені, переповненій медами та зливами, ти ще не вся тут — у цій долі, яка виштовхнула нас в осягання — і ми згораємо одне в одному, моя, і я закінчуюся в тобі, розпочинаючись — Андрусю, марното, соловейку.

Бамбула жив із того, що малював писанки і продавав їх на Подолі. Малював він досконало, з витонченим артистизмом; буйні, фантастичні візерунки на писанках жодного разу не повторювалися, а крихкість гусячих яєць додавала їм цінності. Один необережний порух — і замість шедевра на долоні лежала шкаралуща. Дивлячись на ці крихітні моделі світобудови, можна було подумати, що їх малювала замріяна панна з прозорими від анемії і тонкими, як її пензлик, пальчиками. Бамбула був грубасом понад півтора центнера ваги, залюбки розгинав підкови, міг би дати духопеликів обом Кличкам зразу, але не робив цього, тому що він був Митцем, а не. До всього, Бамбула мав у Львові рідного братика Бампера. Про їхню з братиком буремну молодість по Львову ще й досі блукали такі страхітливі легенди та міфи, що навіть Юрко Винничук боявся їх описувати. Бамбула ненавидів Львів і мешкав то у Києві, то під ним, маючи власну хату і майстерню. А це вже немало.

Костик приїхав до Бамбули по допомогу. Клацаючи зубами, він вискочив із наскрізь промерзлої електрички і, ковзаючись безлюдними вуличками, побіг присмерковими Біличами. Окрім Бамбули в Біличах мешкали рекетири, сутенери, повії і колишній робітничий клас, який завдяки нежданій ним «незалежності» перетворився на декласований елемент. Елемент радо знімав з перехожих шуби, куртки і шапки, витрушував з їхніх кишень злополучні купони, знімав годинники та перстені, а потім кидав жертви під електричку або відпускав живими, залежно від настрою та атмосферного тиску. Зрештою, під той час так було не тільки в Біличах, а по всій Україні і, слід додати, в Росії та Білорусі.

Він зрадів, побачивши ясне світло на кухні Бамбули. Невеличкий будиночок стояв у глибині засніженого саду, стежкою бігав Чорник, нюшкуючи свіжі заячі сліди. Чорник почув чужого і залився гавкотом.

Костик довго не міг зняти старого шкіряного плаща, який трансформувався в крижаний обладунок середньовічного лицаря, тріщав, хрустів і міг поламатися. Потому Бамбула відпоював гостя міцним гарячим чаєм. На вулиці геть зовсім стемніло, стояла, а може, лежала зима, крислата яблуня підступила ближче до освітленого вікна і на синіх снігах густо закреслилася її ажурна тінь. Дерева тіней натрусили, а яблук і нема, натомість пахло олійними фарбами, новорічною живицею розчинників, помешканням художника. Костик нарешті прийшов до тями, зашпори і дрижаки розтанули в приязному теплі кухні, зелений чай з жасмином нагадав про Китай, весну, про те, що на світі є «Книга Перемін» і їй можна вірити, а отже, до Костика повернувся і підступний дар богів, мова, його язик відмерз від піднебіння і Костик цілком розбірливо сказав:

— Тепер, старий, слухай мене уважно, маю просити тебе про одну річ.

— Проси, — великодушно дозволив Бамбула. — Тільки небагато.

— У мене вийшла друга збірка віршів.

— Чого ж ти мовчиш? Вітаю! Ану, покажи.

Костик дістав із плаща, від якого і далі несло Антарктидою, книжку, мовчки поклав на столі.

— Кльово! Чувак, ти якийсь невеселий, це діло слід блискавично замочити. А що то за шкарадна штора на обкладинці? У мому кльозеті така висить.

— Почалося.

— Папір страшненький, до дупи кращий продають. Ну, нічого, нічого… Підпишеш мені примірник.

Костик нашкрябав кілька рядків.

— Дякую, старий. Зараз сходимо, візьмемо флєшку…

— Флєшку візьмемо іншим разом, — понуро сказав Костик. — Я нарахував там більше двадцяти друкарських помилок. Але то ще нічого. Старий, вони не заплатили мені ані купона.

— Тепер нікому не платять, — стенув плечима Бамбула. — Радій, що видали на шaру.

— Так. Але вони віддали мені увесь наклад!

— Ну, то й що. Трагедія. Продасиш, станеш крутим, купиш Чорнику кістку.

— Та почекай ти, кістка! Знаєш, скільки примірників отакого гівна вони наштампували?

— Тисячу.

— Три тисячі!

— Опа-опа… — Бамбула схопився за голову.

— Андрію, я мушу їх забирати і то негайно. Там треба звільнити місце, бо з друкарні вже везуть нові наклади і їх нема де складати.

— Ренесанс просто-таки якийсь почався, ти диви… Ага! — Бамбула все одразу зрозумів. — І ти хочеш усі ці бестселери закинути до мене. НІКОЛИ!

— Але куди мені їх закинути? Поклади до майстерні, хай полежать до весни. Потім я забиратиму їх частинами. Старий, ти є моя остання надія.