Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Москалець Костянтин. Страница 24

Філ завжди поступався своєю кімнатою гостеві, а сам ішов спати до батьків. І все ж Костик відчував, що окрім звуків капежу у кімнаті є ще хтось. Це здивувало його, бо кімната Філа була такою ж спокійною, як і її господар; тут ніколи не снилися кошмари, не прогулювалися привиди і навіть рипіння паркету не дратувало. Тієї миті зарипів саме паркет і Костик не витримав, підхопився на ліжку, навпомацки знайшов вимикач нічного світильника в узголів'ї.

Біля ліжка, висолопивши довгого червоного язика, сиділа Джессі, яку забули випустити звечора. Костик згадав учорашню Філову лекцію і подумав, що вона, либонь, хоче пити. Певна річ, з'їсти стільки котлет! Її мисочка з водою стояла на кухні. Доведеться вставати. Костик обережно прочинив скрипучі двері і тихенько погукав молоду невиховану собаку за собою. Джессі так жадібно припала до води, що йому й самому захотілося напитися. Він узяв склянку і відкрутив кран. Води не було. Тоді він зазирнув до холодильника і побачив молоко. Джессі також хотіла молока. Костик поділився з нею, а тоді пошепки побажав «добраніч» і повернувся до кімнати.

Але сон уже пропав. Він сів на підвіконні і почав дивитися на гострі верхівки закляклих тополь, на занесений снігом порожній хідник, на примарне своєю нерухомістю світло єдиного зимового ліхтаря. Він відзначив, що ритм усе ще пульсує — при місяці гладкім висвічує легені карпатський (іздаля почагарілий) ліс — і пригадав, що йому снився човен. Разом з покійним сусідом, пастухом і рибалкою, вони перепливали Сейм; у човні було тісно, а довкола розкидалася широченна повінь і чорний кінь пасся на березі, прив'язаний до куща верболозу, і Сейм… так, Сейм тік у зворотному напрямку, із Заходу на Схід, а човен був скляний! Костик замугикав під носа «The Crystal Ship» Моррісона і негайно закрутив головою — це не той ритм. Ба й ти на цім даху, нудьги і жаху повен, почагарів, примерх, вино допив давно…

Де я, в чорта, міг бачити ту бльонду? О, почалося. Ніде. Постійно ти шукаєш подібностей, схожостей, кореляцій, як доісторичний ворожбит знаходиш відповідності між сузір'ями і назвами трав, між фігурами воску і випадковими перехожими, надаєш значення сусідуванню речей і місць, символіці снів і проекціям засвідомого, аякже, рот — це Венера, а ніс — кадуцей Меркурія, пізнання як пророцтво, герменевтика слідів і шифрів, залишених лукавим і невловимим трансцендентним для тебе одного, палата номер шість, постісторична шизофренія, чули вже, поїхали далі.

Але я її бачив.

У кіно.

Ні.

Де я її бачив?.. Як легко вона віддала гроші. Мабуть, для неї це не цінність. І таке ж неживе світло, синювате або помаранчеве, рівномірне, як у цього ліхтаря, як падіння крапель на металевий відлив за вікном, рівномірний стукіт і мертвотне, нелюдське освітлення, як у метро, як у…

Костик похолов.

— …у підземці! Як же ти мене обдурила! А перед тим у барі на Німфенбурґерштрасе!

Ти піднялася сходами з підземки, довге золоте волосся відлунювало примарним зоряним сяйвом і холодним пилком помаранчевих ліхтарів, ти подала мені руку, допомогла підвестися, і я встав на повний зріст, я відчув, що є високим, а довкола спав Мюнхен і стояла пекельно пізня осінь, і брами Нордфрідгофу були зачинені, бо ще рано, сказала ти, і відвела мене до української Домівки, і пригостила гроном темно-синього винограду, і говорила ти тоді українською, мені ж ніхто не повірив, коли я розповів про цю зустріч, за винятком Оксани, колишньої дружини Філа, вона повірила, але сказала, що ти була моєю смертю; смерть, яка водить за руку? смерть, яка пригощає виноградом? навіщо ти обдурила мене цього разу?

Костик устав з підвіконня, потягнувся, і, не зводячи очей з самітного ліхтаря у сиротинці ночі, дочитав уголос:

Хоча тут гарно мріяти про човен,
А надто якщо в нім скляні облавки й дно.

А потім ліг і заснув, не прокидаючись більше аж до ранку, коли Філ прочинив скрипучі двері і до кімнати заскочила весела Джессі, одразу кинувшись облизувати його щоки мокрим шорстким язиком.

VIII

О шостій вечора Костик переступив поріг Спілки письменників. Там уже стояв комплетно готовий Бамбула і влаштовував братання з вахтерами. Тримаючи у правій руці літрову фляшку ізраїльської «Стопки», а у лівій — горнятко, з якого Костика позавчора пригощали чаєм, Бамбула суворо питав одного з вахтерів:

— Брат?

Роззирнувшись на всі боки, вахтер по-змовницькому тихо відповідав:

— Брат.

— Пий, брате.

Він наливав чергове горнятко. Фляшка була до половини порожньою.

— А ось і ти. Брат?

— Тамбовський вовк тобі брат, — сказав Костик, випиваючи рідину, що відгонила смородиною. Він знову перемерз на кістку, а на додаток мав мокрі ноги. — Де ти взяв цю гидоту?

— Тамбовський… — замислився Бамбула.

— Сашка не було?

— Сашка не було. Був Мушкетик. Був Дрозд. Був Драч. Був Панас Мирний. І Леся Українка була.

— І ти всіх частував?

— Нє, чуваки не захотіли. Сказали, що зараз викличуть «Беркут». Я подумав… чекай, що я подумав? Ага, я подумав, що «Беркут» приїде на машині і ми домовимося з чуваками, щоб вони відвезли твої книжки до мене. Але «Беркут» не приїхав. Може, вони страйкують. Драч пішов. Потім Дрозд. Потім Леся Українка. Потім Мушкетик. Останнім пішов Панас. І я залишився сам. Як тамбовський брат. Моб твою ять, Костику, у яку тільки халепу ти мене втягнув! Я ще жодного разу не бачив так багато класиків. Пий.

— Скоро приїде Сашко, ми повантажимо книжки, відвеземо у Біличі і ти ляжеш спати. Все буде о'кей, — заспокоював Костик.

— О'кей не буде. Блін, як мені тяжко на душі, старий. Леся Українка. Я ж її ще в школі вивчав. Коли пролетіло життя? Я думав, вона давно померла. А цей чувак, — Бамбула кивнув на вахтера, — каже мені: «А ото пішла Леся Українка». Він тут усіх знає. Стоп, згадав анекдот. Приходить чувак на озеро лапати рибу. Прорубав ополонку, закинув, чекає. Аж тут гульк — з ополонки висовується карась, обома плавниками тримаючись за голову. «Мужик, у тібя випіть єсть?» — питає карась. «Нєту», — чувак йому. «А што ти здєсь вапщє дєлаїш?» — «Ну как ето што?! Вот сіжу, жду кльова», — каже мужик. — «Е-е…» Тобто не так. «Э-э, — каже карась, — сіводня кльова ні будіт, кльова било вчіра». А ось і Сашко. Пий, Сашко.

— Добрий вечір, — привітався Сашко. — Їдемо?

— Їдемо! — зрадів Костик. — Старий, я тобі цього ніколи не забуду.

— Подякуєш моєму батькові, машина з його роботи.

Клерк, до якого перед тим заходили Бамбула й «Стопка», теж був братом. Він широко розкрив куці обійми і кинувся допомагати носити книжки. Їх складали у багажник «Жигулів», а потім на заднє сидіння. Кілька пачок розірвалося ще у кабінеті клерка, дві у коридорі, одна на порозі чорного виходу, до якого під'їхала машина. Повсюди валялися сотні Костикових книжок. По них ходили, їх копали носками черевиків, вони сипалися в болото, якого наробила відлига, їх збирали, їх кляли.

— Ми ж недавно вивчали «Лісову пісню»! Я твір на «відмінно» написав! Я теж міг стати поетом! І одразу постарів; коли це сталося? Чому? — голосно побивався Бамбула, вергаючи поперед себе чотири пачки одразу.

— Що з ним? — настрашився Сашко.

— Він сьогодні зустрів Лесю Українку у Спілці. А це, сам розумієш, не минає безслідно. Але він не буйний. Поки що, — уточнив Костик і підписав папірця, з яким по п'ятах бігав клерк. Він отримав на руки дві тисячі вісімсот примірників.

Сашко сів біля водія, вони з Бамбулою втиснулися на заднє сидіння. Водій не приховував роздратованості — за цю годину він міг би заробити пару мільйонів, мотнувшись по Києву, а так мусив спалювати державний бензин, якого ніде не було, задурно, і, виконуючи розпорядження шефа, пхатися до Біличів без жодної надії на те, що ця голота, він уже все зрозумів, йому заплатить. Він демонстративно опустив скло на своїх дверцятах, щоб не дихати Бамбулиним перегаром. Виїхали з подвір'я Спілки і звернули праворуч; Костик устиг побачити, як перед парадним входом загальмував військовий «газик» і з нього вискочило троє велетнів у чорних бушлатах з білими літерами «Беркут» на спинах. Велетні прожогом метнулися до Спілки, але Бамбула їх уже не зафіксував, він солодко хропів, обіймаючи могутніми лапами пачки з витонченою поезією.