Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Москалець Костянтин. Страница 28

— Хоч десять Мілан. Добре, от ми всіх дочекалися, зібралися на березі біличанського озера, довкола загадково шумить нічний ліс, що далі? Керуй, я тебе призначаю режисером-постановником.

— Нє, холєра, він мене тепер призначає!.. Обламав на самому початку, навів туди купу бабів, що я відтак можу придумати?

— Давай, керуй, на тебе приязно поглядає Мілана.

— Ну… Тоді встає Неборак і каже: «Чуваки!»

— Ти ж запросив кількох професорів! Грабович образиться і уриє в Гарвард. Який він тобі чувак?

— Не уриє, Грабович кльовий чувак і має почуття гумору. На відміну від тебе.

— А дами?

— От я ж тобі й доводжу, що вони там ні на фіґ непотрібні!

— Менше з тим. Вітя встає і каже… Що він каже?

— «Вельмишановні пані і панове!» А далі Вітик хай сам мастить си голову, — викрутився Бамбула.

— Гаразд. Неборак закінчив спіч. Далі.

— А далі, чувак…

Канапа відчайдушно зарипіла, бо збуджений Бамбула піднявся на ліктях і схопив сигарети.

— А далі «Артеміда» і «Союз-Віктан» вскладку накривають нам БЕЗУМНУ поляну. Повсюди палають ватри, на монструальних рожнах…

— На яких рожнах?

— Я ти зaб'ю. Ще одне слово — і я ти заб'ю! На тих рожнах поволі обертаються туші вепрів, буйволів, баранів, гусей, качок, — занервував Бамбула, — і цих, як їх…

— Курей, — підказав Костик.

— О, так, курчат! Там сотні курчат! Я їх бачу! Там на велетенських пательнях смажаться тисячі поросят, таких завбільшки з мене! Там цілі чани холодцю зі стерляді і пструга. Там море всього, розумієш, море, океан жрачки і якого не хочеш бухла. Там коньяки — ровесники Переяславської угоди, шляк би її трафив, і вина — ровесники Мазепи, ні, Данила Галицького, там так пахне, як у раю, я чую ті неземні пахощі, які долинають сюди, ніби янголи-провісники Доброї Вісті! Якби швидше настав той день! Он він, ОН ВІН УЖЕ ЙДЕ ДО НАС!!! І ми починаємо. Ми трапезуємо довго, їмо і п'ємо, їмо і п'ємо, страви за стравами, супи з черепах і смажені по-корейському собаки, їмо і п'ємо, їмо і п'ємо, аж до третьої години ночі, кучугури льодів з трускавками…

— Ти вже як Андруся. У неї були схожі галюцинації. Але що все це означає? Яка в тім семантика?

— Андрусю треба було добре грати, щоб вона не сублімувала. А в нас ця семантика дико проста: то є компенсація за роки недоїдання.

— Ясно. Ми вже компенсували. Далі.

— Далі морок, пітьма…

— А як же зніматиме Аліна?

— Фіґня, у нас круті спонсори. Зараз у військових частинах можна купити щозавгодно, від протиповітряного комплексу «Кольчуга» до пістолета, армія розкладається і сама заробляє собі на життя, хіба ти не чув? «Артеміда» купить нам спеціальні зенітні прожектори, вони б'ють на п'ятнадцять кілометрів! І от, почалося: потужні прожектори нишпорять у мовчазному небі, нишпорять, нишпорять, ні хріна там не знаходять, Той емігрував до більш розвинених країн, тоді вони опускаються нижче, нижче, лунає вибух… о, перепрошую, я незумисно, і раптом усі зненацька нагло і моментально бачать сосну, обвішану твоїми книжками. А під сосною прив'язана дівчина. Гола!!! Гола дівчина під сосною! Це страх. І морок довкола. І трепет.

— Бамбула, ти жeнеш.

— Нє, чувак, в натурі. Вона символізує поезію.

— А чому вона гола?

— Бо їй нема у що вбратися. І нема за віщо. Ти котру зиму тягаєш свого історичного плаща?

— Сьому. А чому вона прив'язана?

— Щоб не втекла. Бо їй ось-ось настане пистець. Повний пистець поезії, чувак, це катастрофа! Чого ти лахаєш, то є страшно драматична мить!

— Продовжуй, я більше не буду!

— Долинають грізні і погрозливі, може, навіть трохи макабричні, у кожному разі сатанинські звуки африканського тамтама. Із кущів починають вилазити лабухи у фраках. Уявляєш, ліс — і фраки, багато фраків і блиск інструментів у світлі буцімто не військових, буцімто не прожекторів, ось вона повзе, симфонічна орхестра, а вслід за нею хор, так, я бачу, це хор феміністок, вони також у фраках, ну, то й що, багаття палають, і повно диму, диму… То є супер. Лабухи сідають, хто де, і починають строїти інструменти довкола сосни з Дівою Поезією…

— Яка вона діва, — скривився Костик.

— Не будь циніком. Спроквола вони починають лабати якусь колосальну, супер-супер-колосальну річ, може, може, — Бамбула затнувся, — ну, може, ми порадимося з Бампером, він знає.

— Нехай Бампер сам напише музику.

— Та ні… У Юри купа халтурок, йому ніколи. Він напхає туди одного джаз-року, від папуасів до Оскара Пітерсона… Ти чув, як Бампер бухав з Пітерсоном?

— Чув, то всі чули, не збивайся.

— Розумієш, треба щось важке, капітальне, урочисте, стримано трагічне…

— «Трістана і Ізольду» Вагнера, — запропонував Костик.

— О! Так! Старий, то є ґеніально! Чувак, я перекарнаю з Міланою, вона умовить свого батька і він продиригує! Дриґ-дриґ! — по жалібних зойках канапи Костик збагнув, що Бамбула показує, як слід диригувати «Трістаном і Ізольдою». — Уявляєш, симфонічна орхестра у фраках кольору пітьми, біла, гола Діва Поезія, туман над озером, і от виходить демонічний старий Мілани, бере смолоскипа і рішуче махає ним, а чуваки зосереджено починають лабати. Трохи гуцульської джази-мантелязи! У такт музиці двоє чувачків з лопатами, Кох і Кауфман, викопують з-під землі тебе. Ми тебе помалюємо на чорно.

— На хріна?

— Це означатиме, що ти почорнів від горя. І для контрасту з білосніжністю Діви Поезії. Тільки мусиш зняти окуляри, бо будеш смішний… Кох бере тебе за підборіддя, довго так дивиться в очі, а потім важко зітхає: «Poor Kostyk!..»

Бамбула замовк.

— Щось твоя дахівка перестала сипатися, — позіхнув Костик. — Чи то вже кінець?

— Сам ти кінець, — стримано відповів пророк. — Слухай уважно, щоби потім не бігав за мною як Чорник, питаючи, що тобі робити. Кауфман дає тобі свічку і копняка, і ти прямуєш до облитого бензином стоса книг, на якому сидить, а може, лежить, Мілана…

— Ізольда, — поправив Костик. — Тобто Діва Поезія.

— Ну, так, яке це має значення. Камера вихоплює з мороку одухотворене лице диригента, дриґ-дриґ, він буде королем Марком, далі твою вічно смурну морду, нажахані, сповнені благанням очі Ізольди, на віях якої дрижить коштовне каміння сліз. Ага, додриґалася! Нічна музика шаліє, ніхто не лажає, всі глядачі затамували подих. Лунає моторошний, а може, навіть жахливий і скрупульозний, зойк литаврів. Ти підпалюєш книжки, а Мілана співає останню у своєму коротесенькому житті партію…

— Е, чувак, пішов ти нa фіґ, я нікого палити не буду. Я свободу люблю.

— Блискавка, муділь ти, блискавка вдаряє з пекельно чорної грозової хмари, ватра вмить займаються, спалахують книжки, горить Мілана — як уособлення Європи — і то є довгожданий кінець європейської цивілізації, все, пистець усьому, розумієш, ґанц усьому, а з-за дерев повільно, увімкнувши тисячі сліпучих фар, виїжджають сотні, доганяєш, сотні, чувак, со-о-отні вкрай червоних, нє, старий, зелених пожежних машин, а пожежники на них — араби! К-к-кльово?

— Кльово, кльово, — кисло мовив Костик, уявивши, як Міланин батько перериває гастролі у Лас Веґасі і на парашуті вистрибує з військового бомбардувальника над засраним туристами біличанським лісом, де на нього вже чекає симфонічна орхестра, гарвардська і київська професура, а також араби на зелених пожежних машинах.

— Нє, краще мовчи, бо ти зараз усе облажаєш. І от, один з тих арабів, властиво, бін Ладен, мочить із «Калашникова» Міланиного старого, — Бамбула кровожерно поплямкав губами, — а сам стає на його місце і починає диригувати. Дриґ-дриґ! Niespodzianka! Конаючи у інфернально тривалих муках, а може, навіть стражданнях, усесвітньо відомий композитор, остання арніка європейської музичної традиції, розпачливо прислухається до перших проявів лажі, до темпу, який чомусь — чувак, ЧОМУСЬ! — трохи сповільнюється, а тоді зненацька, infuriato е brutale [2] наростає, причому він ще більше посилюється введенням остинантного басу — соn vandalismo! [3] — до виплеканої і, не виключено, викшталтуваної ваґнерівської тканини. Це тобі, чувак, не ціцьки-піськи, це страшні речі. Тієї миті з озера починають випірнати осяйні водяні лілеї, Nymphaea, німфетки по-нашому. Але ж то не лілеї, холєронька ж ти ж моя ж ясная ж, які довели Моне до тихого сказу, ні! Я зараз присвічу! Прожектори! Та це ж дівчата! Багато дівчат, дві тисячі Лоліт, кожна з яких символізує твою книжку, Костику, білосніжну, єдину і неповторну!!! Костику, дві тисячі німфеток, я йопнуся зараз! Цілковито, розумієш, ціл-ко-ви-то голі Лоліти виходять на біличанський берег, цнотливо затуляючись рученятами від хтивих арабських косяків. Мої манюні! Побачивши їх, араби неквапливо скаженіють…