Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Москалець Костянтин. Страница 6

— Дем! — каже Бампер, — це буде просто несправедливо, коли такий малановитий титець, як Дем, погубить усі наші старання і сподівання напередодні ночі.

Дем набирає повні плюца вечірнього нектарного повітря і каже:

— Друзі! Кулєґи! Я вас усіх дуже люблю. Я просто щасливий, що маю таких друзів. Справа не в  к і р і, хоча і  к і р  не зліва. Справа в тому, що я цілий день намагався зрозуміти, що я хочу повісти, бо я дуже говорити хотів, але я не міг говорити, не знаючи того, що я мав сказати; мені було дуже тєжко вловити ту думку, яка сиділа в мене на плечах і сіпала за вуха; пливло вино, здіймався в небо сигаретний дим, Бампер прав Крішну, проминало життя; я перебрав усі можливі думки, які, може, були б вартими вашої прихильної уваги, але всі вони виявилися якимись малозначущими і такими несуттєвими в порівнянні зі щедрістю Бампера, незнищенним оптимізмом Троцького, з лагідністю і сумирністю вдачі Крішмана, з гостротою і дотепністю розуму Бєлова, якого, до речі, чомусь нема серед нас. Я лаяв себе найпослідущими матами і звинувачував у всіх смертних гріхах, але ніяк не міг упіймати думку за хвоста. Приходили тільки фрази, і я обмірковував фрази, у той час, коли треба було одного: зфразувати думку і промовити її вголос. Ми випили все вино і викурили всі цигарки, ми з'їли хліб наш сьогоднішній і сьогоднішні наші сирки, ми повернулися під «Нектар», досхочу наспівавшись, натанцювавшись, навар'ювавшись і набавившись, але думка залишалася такою ж далекою і нереальною, як штурхани завтрашнього бодуна нині; і я вже ладен був розплакатися від безсилля свого і нікчемності, від однакової неможливості припинити мовчанку або почати мову; водночас, я не міг говорити чогось іншого, говорити тільки для того, аби говорити, аби бути присутнім у вашому комунікаційному полі: мені здається, що всі нещастя людей, у тому числі і наші з вами, випливають з того, що мова заміняє нам мислення, — мова і відчуття; це чудовий замінник, ніхто не каже, але не можна жити сурогатом і замінником усе життя; мова — це вино, до речі, йди, Крішмане, поки не зачинився гастронім; так от, мова — це вино, а мислення — це свята тверезість. Усі, крім Троцького, дуже добре знають, що сп'яніння — минуще і випадкове, тоді як тверезість — постійна і закономірна; згадайте своє дитинство — як добре й тверезо мислили ми тоді, як на льоту схоплювали кожну думку і кожне поняття, що з'являлися нам на очі. «Чому?» — спитаєте ви мене, Бампере і Троцький, дорогі мої побратими і співвітчизники. А тому, відповім вам я, що в ті дорогоцінні часи ми ще не були задурманені мовою так, як тепер. Вона входила і виходила з нас як легке сухе вино, ми ледь-ледь п'яніли і відразу ж тверезіли, а відтак, ми бавилися з мовою і вона не була нам страшною чи там загрозливою, бо ми ще вміли мислити мовчки. Одначе з роками збільшувалася кількість поглинутої мови, з'явилася мовна залежність і ми незчулися, як одного чарівного дня перетворилися на глибокомовних риб під океанською товщею названого світу. Відтоді ми не могли обходитися без мови, як риба не може жити поза водою, про що ви знаєте не гірше за мене; ми почали шукати співрозмовників, ми задихалися від кришталево чистого повітря, в якому відбувається мислення і мовчання; коли ж не знаходилося співбесідників, тоді ми хапалися за книги і забивали потребу мислення тоннами чужих слів та найрізноманітніших мов, вченнями про одвічну діалогічність людської свідомості, про неможливість існування поза комунікаційним середовищем та іншими подібними бздурами. Ви обидва чудово знаєте Містика-Вар'ята, але, мабуть, погано знаєте, через що він  п о ї х а в; кажуть, ніби його вдарили по голові асфальтом, але це не зовсім так. Він сам себе вдарив по голові найтяжчим, найтвердішим з усіх можливих асфальтів і це, як ви вже здогадалися, була мова. Він щодня читав стільки, скільки ми втрьох разом не прочитаємо за рік, бо ми читаємо хіба етикетки на фляшках, і то дуже рідко, — навіщо по сто разів перечитувати одне й те саме? Так от, він читав дуже багато, польською, англійською, німецькою, російською і, природно, українською мовами, а на додаток ще й дуже багато писав; замикався на стриху, в нього помешкання на Пекарській, там, де перед совітами було «ПекЕлко» — значуща деталь! — замикався і по три-чотири дні не злазив з того стриху, все читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, — от ви кажете: «Годі, Дем», а він не казав: «Годі, Містику», а все читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, писав і читав, читав і писав, не мав ні кобіти, ні кулєґ, не пив навіть пива, навіть кави не пив, хіба мінеральну воду; я був у нього в хаті, кілька разів, і мені щоразу ставало страшно, дуже страшно, так, наче з тяжкого бодуна, коли боїшся наймиршавішого пацана і заздалегідь переходиш на інший бік вулиці, щоб тільки розминутися з ним без пригод, щоб у нього не виявилося слонячого хобота замість носа і дві зелено-червоні гадючки не висунулися йому з очей; втім, і цей страх ви дуже добре знаєте; тож я казав йому ще тоді: «Міську, лишися тої грамоти, лишися того ровера, Міську, бо шляк мене ясний трафить, як ти не здурієш з того всього». О, Крішман прийшов; узяв? Добре є, йдемо до мене, я по дорозі доповім, «Нектар» уже все одно зачинений. Не хочете до мене? Ірки боїтеся? І я боюся. Ну, то йдемо в браму. А він мені каже: «Ти, Дем, суперталановитий художник, але твоя творчість відбувається в безмовному ментальному просторі, а для моєї життєвим світом є якраз мова. Мова — це дім буття». — «Міську, — кажу я йому, — ментальний простір — це витверезник, бо там дуже багато ментів і ґрати на всіх віконцях; а життєвий світ — він за тими ґратами, там, де стоять дерева в солодкому інеї, там, де гнізда очікують теплих яєчок, там, де бігають коти і сміються чарівні галичанки, в яких ноги починаються від голови, а між тими ногами жевріють такі чудові отвори, які стають вологими, коли пестиш їх пальцем: життєвий світ не там, де ти бринзлюєш, спускаючи чорні струмки сперми на біле лоно паперу, а там, де народжуються живі діти, де повно крику, галасу, де смердить їхнім гівном і щасливий тато пере пеленки; життєвий світ там, де кулєги вишкрябують останні копійки з кишень, щоб порятувати тебе, а заразом і себе від тотального смуру й умертвлюючої депресії, якою сповнене наше колоніяльне життя в імперії нечистого й злого бодуна, котрий, як і Лєнін, вічно живий; життєвий світ там, де я скручую голову ось цій черговій фляшці, там, де є кому сказати, що я люблю його, її, їх; життєвий світ там, де життя, а не вічність у пожовклих від часу фоліантах, написаних такими ж, як ми, засранцями, котрі пили-їли, грали коханок, а потім здихали; жоден з них не довідався більше того, про що дійсно знає кожен з нас, бо людське пізнання якраз тому й обмежене, що воно людське; Міську, холєра, погодься, що ти кінечна істота, що ти паморозь на траві, сонце зійшло — і ось, нема тебе; погодься не зі мною, не на словах, а з собою, в душі твоїй книжній, безживній, шелестючій; погодься — і ти врятуєшся». Ну, а через місяць приходить наш містик під «Нектар» і говорить сам до себе: «Злива, нескінченна злива, четверте століття, де наші коні, господА, «гул затих, я вышел на подмостки», «в Европе холодно, в Италии темно», ну, ви знаєте всі ті його мульки; відвезли Міська на Кульпарків, а через час випустили, так він і никає досі, бідося, але годі про це, будьмо, гей!

Господь Крішна заблукав; це була дуже хитра пастка, змайстрована демоном Ватсасурою у просторі між Галицьким ринком, вулицею Сербською і Ринком. Господь Крішна змучився і охляв, його нутрощі випалювала лісова пожежа, його вірні і незрадливі друзі Дем, Троцький та Бампер розчинилися в сяйливому океані під назвою «па-па», він ушосте виходив до зупинки тридцять шостої маршрутки, спересердя плював гіркими палаючими шишками та торішніми гніздами, обходив міжміську телефонічну станцію, звертав наліво, підіймався по Сербській і опинявся на Ринку, але на Ринку він теж був ушосте, тому він плював і тут, на ратушу і на прояву з тризубом, на вітрину медичної книгарні і на вітрину «Кентавра», розпачливо повертав направо і був уже майже цілковито готовий ступити перший крок у бік рятівної Вірменської, але демон Ватсасура передбачливо накреслив крейдою білу лінію, якої Господь Крішна не міг переступити в жодному, жодному, жодному, жодному, жодному-жодному, жодному-жодному, жодному-жодному-жодному разі, навіть у разі третьої світової війни, навіть у разі несподіваної москальської, польської, монголо-татарської або ізраїльської окупації, відтак він знову спускався Сербською, вдаючи, що невинно й просто прогулюється нічним Львовом, милуючись ренесансом, бароком, ґотикою і, кров би її люта спалила, сецесією, сідав біля сухого водограю навпроти Галицького ринку, запалював передостанню цигарку і напружено міркував, яким чином можна перехитрувати цього франсуватого Ватсасуру, але міркування виявлялося безуспішним, тому що Господь Крішна наперед був прив'язаний до його можливих плодів, а треба було зректися плодів своєї розумової діяльності, а він не знав, як це зробити, він попросту забув, як це робиться, бо йому перемкнуло, бо «Слов'янське» виявилося бензином, яким не гасять лісові пожежі, а поширюють їх, розповсюджують, подовжують, розтягують, ніби кайф, але це був не зовсім кайф, це був зовсім не кайф, це було  л а й ф, добросовісно організоване демоном Ватсасурою спільно з кейджібі і службою безпеки Анголи; такий просторий, такий безмежний, такий рідний до кольок у печінці Львів з усіма на світі високими замками, бернардинами, домініканцями, кларисками, кармелітами, арсеналами, личаковими, петрами-і-павлами, погулянками і левандівками з філіповками, академічними і скельними, кайзервальдами і стрийськими парками, з купою всіляких інших ріжноманітних цудів — щез, перетворившись на огидний до сердечного болю, запльований і загиджений кавалок замкненого простору між двома ринками; куди дивиться міліція, жеби-сь їй вже повилазило, куди дивляться народні дупо-тати, які мирно хропуть зараз по всій незачарованій демоном Ватсасурою території древнього європейського міста, куди, куди, куди дивиться той фацет з тризубом у руці, бородатий мудак, який прикидається Стефком Оробцем, але то не є Стефко, о нє, я Стефця добре знаю, Стефцьо не стоятиме вночі посеред Ринку з рідною символікою в руках, Стефунцьо не такий; Стефку, виведи мене звідси, виведи з проклятого зачаклованого кола, де балює демон Ватсасура, індуський шайтан, контрабандою провезений отими чорножопими педиками з медінституту; Стефку, якщо ти є, врятуй мене, бо вже пора домів, спати я хочу. Господь Крішна заплакав, скрегочучи зубами і гучно сякаючись. Годинник пробив третю. До Господа Крішни підійшов патруль міліціянтів.