Знак Саваофа - Ульяненко Олесь. Страница 18

Iлона перекинула погляд на карлика, який намагався виповзти з розваленої попiвської машини i викликав дзвiнкий i щирий регiт у Нонки; потiм її погляд знуджено, киселем обвиснув на обридлому Миколаї, i вона чомусь пригадала, що його до тремтiння захоплювало, збуджувало, як самця, коли вiн тримався за поручень, який тiльки-но полишила витончена ручка жiнки, залишивши пiсля себе тонкий серпанок дорогих парфумiв; або простий м'який пук, повiтря, випущене в лiфт жiнкою з прямої кишки. Це його надихало i збуджувало. Але зараз вона не грала, навiть не вчилася iмiтувати: втома втягувала в чуму безвиходi. Лiкар би сказав, що це простiсiнька пiсляалкогольна депресiя. Але складно бути справжнiм, якщо ти не вiдаєш, що воно таке. Гiвно тобi, i все тут. Естетика присутня в iнших мiсцях, десь на Льва Толстого чи в лесбiйських хазах. Обiпершись об пожолоблене попiвське вольво, вона курила цигарку за цигаркою, а груди Нонки гарної грушовидної форми ходили пiд вовняним светром. Стан гiтарою. Вся доглянута — вiд кiнчикiв нiгтiв на ногах i до карих добрих очей. Iлона розбиралася в людях. Саме в таких, — блядi на все життя, з обличчями добродiйницi. Щось заворожувало в них. Жити, так, видно, жити за будь-яку цiну. Перепалювати життя з глини на пiсок. Наталi з її очиськами святої з гумовим причмоком втягувала депресiя. Вiд несподiванки вона торкнулась лiктя, м'якого i податливого, теплого i насправдi живого. Це повинно поєднатися. А батюшка ворушив бородою i дивився, вилупивши очi, на обвислу чуприну Миколая. Iлона подумала: мабуть, у нього зараз холоднi яйця. В обох, це дуже приємно — вiдчувати в маленьких теплих долонях чоловiчi яєчка; вiдчувати силу того, що можна зробити з їхньою чоловiчою силою. I вже потiм, коли вона помахала їм рукою, ще раз кинувши: «Славнi люди! Дуже славнi. Душенька, потелефонуй!» — Iлона зловила себе на тому, що Нонка не кинула жодного погляду в її бiк. I Наташа повернулась у свою нiшу, розмазуючи свiдомiсть солодкими i пустими обiцянками виродженої перемоги; примостилася кошенятком, облизуючи вухо Миколаю, намагаючись просунути долоньку в його матню. Дурепа, кретинка i селючка, — нiяк не втямить, хто тут крутить сонце.

— Ти ще не причащена… Не можна, — вiдмахувався вiн, покручуючи носом вiд її риглiв. Авто обiгнуло кiлька кварталiв, розсипаних на пагорбах блискiтками бiсеру.

— А чо ми єдiм в етот свiнарник, — нарештi викинула якусь змiстовну фразу за цiлий вечiр, яка була полишена якого-небудь змiсту. Але всi зрадiли. Навiть дали нюхнути Душечцi кокаїну, i той заторохкотiв язиком на повну силу. Не Масква. Тож вони обiгнули, прошили на роздовбаному авто кiлька масивiв. Оговталися на Петрiвцi: чорний смог наприкiнцi траси, вiдразу за мостом, здiймався вгору куполами. Чи екзотичними пальмами, розпустивши листя диму над районом. Карлик з облiзлим гримом i рум'янами нагадував гнома, що охороняє золото предкiв, ну, наразi пузатенького, зi злобою, влитою в очi, упослiдженого чоловiка. Але анi злиднi, анi багатство не мають доброчинностi. Тi навiть не рахують, скiльки лайна в туалетi, iншi, з великими грiшми, давляться жадобою i витрачають дуже мало, перераховуючи кiлькiсть калу в унiтазi. Але нiхто вiд того щасливiшим не став. Проблеми у людей рiзнi, але початок однаковий, хоч ти всерися. Карлик що мав сили надував мiзки, аби показати перед батюшкою благочестивого християнина. Може, заблудлого. I то дiло. Батюшка тiльки бухтiв, вивалюючи зiньки, сопiв носом. Потiм дiстав гороскоп i втупився у нього, аби не слухати теревенi Душечки. Карлик голосно, вiд переляку, на поворотах бздiв. Пiсля кожного пука отець клав хреста i гомонiв: «Демони iсходять… Iсходять демони…»

— Я скорпiон, — виголосив батюшка, задоволено погладив великого хреста i замрiяно подивився на мiсто, що розпласталося в покорi бiля туманiючих пагорбiв. Вже свiтало. Смужку неба над дахами важко було визначити, але чорний дим вiд велетенських, як доiсторичнi тварини, будинкiв, розповзався провулками. Iлона зараз бажала заснути. Мати говорила, так, клята матуся, нi, мама це святе, але ця недотрахана курва говорила, що краще б заснути та не прокинутися. Бачили дурочку? Наталi з невинними очима святостi дрiмала поруч з Андрюхою Лямуром. Монахи раз вiд разу прикладалися до велетенської пляшки пiдробного вiскi, купленого в «Iнтуристi»; йшов кiнець 1991 року.

Потiм авто вивернуло на Подiл. Собацюра лизькає жадiбно воду з калюжi. Сморiд, густий, всмоктаний у цей район, як донор, не змiнився: повсюди зеленi вiд плiсняви недоїдки, псота чамкала синi тельбухи бiля Житнього ринку. Нiчого не змiнилося. Вошивi безпритульнi. Весь свiт у паршi, солодкiй, смердючiй, а прийде бо-час… I лопнуть синiми тельбухами — в цьому навiть пафос iснує, живиться падлюче. Рогатi, кострубатi. Ранiше такого не було. Засвербiло у носi. Чи розумiють вони скотську свою натуру? Вона вiдчула вiдразу, вперше у життi, — до всього. Яма депресiї натягла на неї лантуха. В цьому щось є, в цих людях, але вони, напевне, живуть краще, нiж її, Iлонина, сiмейка. Свiт притягується вiд одного полюсу до iншого. Заздрять злидотi, яка зла вiд недоїдання; iншi злi, що їм мало. Скрiзь палали кiоски або чорнi їхнi остови. Люди дiлом займаються, а не проциндрюють батьковi грошi. Заворушилося десь в глибинах цього незмiнного свiту, i суча яснiсть передалася, напевне, їй. I вона нiчого не зупинила, а пустила далi потоки чужорiдних, фi, слизьких думок, небезпечно балансуючи на своїх почуттях. Нарештi вона знайшла в глибокiй ямi депресiї вихiд. Праця. Ось що її вiддiляло вiд зовнiшнього свiту, а про внутрiшнiй нiякого хрiна не тямила. Вiн, той свiт, проживав у її тiлеснiй оболонцi, як мавпа у клiтцi, їй треба було чимось займатися. Здоровий секс нiкому не заважає. Але банани теж нашармака нiхто не дає, навiть у зоопарку. I присутнi знову набули для неї якогось змiсту, проливаючи в її внутрiшнiй свiт небаченi фарби. Прекрасно жити, коли ти живий, вдихаєш густе, як кисiль, повiтря. Чудесно бiжить прохолода затишку, чудово.

— Ну, що там зараз? — дивлячись на трасу, зголосився Лямур.

— Iдемо до «Каштана».

— Одягати Наталi. Ми пiдшукаємо найшикарнiше, що є в цьому мiстi.

Вони летiли на розбитому авто отця Радонiя, радiсно вигукували, з насолодою перебиваючи одне одного, як змiнюється мiсто, як чорт все вилизував. Ха, добре помiтили, — проникливiсть розуму — ознака духовностi, саме так, духовностi та могутнього iнтелекту. Дорога розчинялася, як хто її окропив сiрчаною кислотою. Потiм проминули Самсона, що колись дзюрив водою чи то з рота, чи то з прутня, але у темрявi не розбереш, а ще вони тут не були цiлу вiчнiсть; проїхали упродовж бiлої стiни Торговельного Центру, повз обшарпанi, але вже де-не-де з наведеним глянцем, як попороховiлi старушенцiї, будинки. Батюшка одiрвався на якусь мить вiд гороскопа i пророчив, дивлячись на новенькi будинки серед обтрухлявiлих єврейських халуп:

— Наче в писок плюнули!

I знову утупився в тлустий том гороскопа, що вициганив, а мо', й поцупив з архiвiв. Батюшка вiрив у все: у чорних котiв, у жiнок, у щурiв, азбуку, в лiтературу, горiлку, особливо у посний день так з оселедчиком або смаженим на цибулi криваво-червоним м'ясом. Щодо Бога, то кожному вибирати. Пiди розберися, де те добро. Принаймнi остання думка належала батюшцi. Вiн прямо втупився у свiй гороскоп, i видавалося, що очиська ось-ось вилетять на пожовтiлий архiварний фолiант.

Iлонi знову перехотiлося працювати. Вона безцеремонно залiзла до кишенi Душечки, дiстала срiблястого слоїка i намастила ясна кокаїном.

— Вiд карiєсу допомагає, — хихикнув через плече Лямур.

— Завтра ти звiльнений, — мертвим, загробним, без iнтонацiї голосом промовила вона i зловила себе на тому, що її збуджує власний вуркотливий голос, що набирає високого контральто потойбiчного;

так, так — вловила мигдалевий запах мертвечини, i тiльки цiєї хвилини Iлона зовсiм по-чоловiчому поцiнувала, що таке втрачати, нищити, тобто спалювати власноруч мости, з насолодою отруйника, що споглядає смерть своєї жертви, яка судомиться в передсмертних конвульсiях, тобто перед її очима; в єдину мить вона зачудувалася, нi, замилувалася широкими плечима, рубаним, але iнтелiгентним, з ознаками виродження, обличчям Лямура. До бiса, нехай вимiтається. Вiддати належне, — вона не була зiпсованою, а йшла своїм шляхом, й цю дорогу напевне, вказували її предки, але на позiр Iлона виявилася поганою спадкоємицею, а попросту нiчого не тямила, як людина, якiй дається все легко i надурня. Лямур не був сенсом її життя, але наразi вона вiдчувала втрату, наче щось близьке, за непробивним склом, — вiрнiше, щось спорiднене пов'язувало їх. Принаймнi ця думка в жовтому мороцi ночi терла її мозок, наче загадка ховалася десь у самому Лямурi. Пiзнiше втямить, що вони призначенi одне для одного, в тому сенсi, що час змусить обох повернутися, щоб пройти якийсь шлях; але зараз вона далебi не вiдчувала нiяких мук, анi терзання, анi найменшого жалю. На позiр Iлона не була егоїсткою в тому розумiннi, що не вiдала такого слова, як Бог, але це дратувало її, як i кожну людину, яку виховали тiльки так, щоб вона розраховувала на саму себе, любила близьких, майже точно обраховану кiлькiсть народу. В цьому, поволi, пiзнiше вона вiдчуватиме чарiвнiсть, так, начебто свiт закручений навколо її пупа, нижче i нижче. Сурогат релiгiї, що виринав привабливим спокусником, лягав туманом пiд її ноги. Життя надто коротке, щоб думати про потойбiччя, але десь нутром вона вiдчувала ту сиру, вологу прiрву, i туди вона летiла, хоча насправдi то була тiльки пiсляалкогольна та наркотична дiя, вiрнiше, наслiдок надмiрного збудження, що йшло на спад. А ще доставав писклявий голос карлика, що вже набожно бубонiв, коли захмелiлi монахи смикали його за члена, який ворушився у його блискучих, майже блазенських штанях. Тодi її голова чи те, що в нiй, колотилося, несподiвано запрацювало у релiгiйному дусi, вiд несподiванки, моторошного жаху, Iлона нiчого не зробила, а тiльки закричала, широко вiдкривши свої гарнi, розумнi, як у кiлера, очi: сурогат її релiгiї навiть не ховався у забобонах, у гаданнях на картах, цiєї звичної для жiнок меляси. Але вона навчалася у Сорбоннi, тому щось таки проростало, бубнявiло раковою пухлиною глибоко в її iстотi. Проте щось генетично в'їлося в мiзки. Латентнi вiруючi, богопоклонники. Ага, при нагодi необхiдно звiритися з думками Миколая. Це як миттєвiсть, яку буцiмто пам'ятаєш наче вчора, але, на превеликий жаль, на скрушний вiдчай, повернути це неможливо. Вона бажала розваг. Яма, волога яма ночi проковтнула її. Самогубцi теж мають вибiр, рiзонуло в головi синiм люмiнесцентним свiтлом, шумом пройшлося у вухах i заглохло наприкiнцi провалля вулиць, у подiльськiй ямi, куди шматками спадав туман. Вони, принаймнi, швидше за всiх мають вибiр мiж реальнiстю i небуттям, а балачки про потойбiччя… Нiчого. Як пiсля кокаїну. Велетенська яма. I тьху. Смердить, як пiсля чи перед мiсячними, або чоловiчим, мужським сiм'ям. Нiчого немає, окрiм цього нудного життя, вiд якого бiльшiсть хоче закрити очi. Iлона ухопила за руку Наталi зi скляними очима, кинувши через плече, байдуже, зовсiм не зле, але владним тоном наказала: