Писар Західних Воріт Притулку - Пагутяк Галина. Страница 13

— Далеко до ранку?

— Ви б лягли, поспали…

— Щоб ти знав, я вже багато років не лягаю. Отак передрімаю на стільці — і все. Ти сам відпочинь. Ми тебе розбудимо.

— Може б, ви побули тут день чи два?

— Ні, — відрізала стара, — ми вже близько. Тобі ніколи не хочеться вийти самому, Писарю?

— Навіщо? Я там робив те, що й тут. Брат помер, чи його вбили…

— Деколи краще вмерти, ніж мучитись.

Яків чув не один раз ці слова, і вони його не вражали. Так каже той, хто насправді цінує життя. Йому навіть здалося, що уся ця розмова нагадує книжки, які він колись читав, де за словами ледь прозирала правда. Ця стара надто мудра, щоб розуміти, що Писар Західних Воріт — не велике цабе, а усього лиш господар, котрий пустив їх на нічліг зимової ночі. Він для неї такий самий, як і Писар Східних Воріт, Антон. Вона знає, що від нього нічого не залежить. Якби Яків не почав розмову, то не дізнався б цього. Можна було просто сидіти з поважною міною, вдаючи з себе Харона. Та Харон з нього ніякий: Яків боявся води. Не так води, як того вутлого човника, яким плавав Симеон. По правді кажучи, Яків не був схильним до афектацій й ризику. Він уже раз випав з колиски і не хотів більше повертатись туди, щоб не випасти знову. Таких одержимих він ще не бачив. І знав, що не почує від них справжньої правди, бо вони не зможуть її висловити. Ні стара зі своєю шепелявою мовою, ні дитина з небагатим ще запасом слів, ні хлопець, котрий сам не розуміє, що з ним відбувається.

Яків взявся готувати сніданок, намагаючись робити це якомога тихше. Добра каша з чорносливом. варені яйці, перепічки, грудочка козячого сиру. Дехто з сусідів приносив йому харчі для гостей. Вони якось відчували їхнє наближення. Це вони не хотіли, аби на подвір’ї Писаря кудкудакали кури чи мекали кози, вважаючи Західні Ворота ледь не священним місцем, і воліли бачити Писарем, якщо не поета, то людину з чутливим серцем, не перевантажену господарством. Яків мав город, латку ячменю, що захоплював його дивовижно гарним густим колосом. Росли ще яблуні, вишні сливи. Сусідам він приносив наливку з бузини, рослини, що полюбляє рости під старими мурами. Він міг часом щось порадити, бо умів доглядати хворих, але від нього насправді хотіли одного: щоб він був готовий вислухати їх вдень чи вночі, коли людину обсідають страхи. Люди, що жили неподалік від Західних Воріт, тільки з вигляду були спокійні, а насправді безмежно вразливі до найменших змін. Вони разом з Писарем проводжали мешканців Притулку, хоча й уникали з ними зустрічі. До Писаря приходили лише тоді, коли вже несила було терпіти. Час їх не змінював: вони залишались дітьми. Хоча Притулок, як і той світ — не надто добре місце для дітей, котрі не бояться самотності.

Ця дівчинка, ця недовершена і водночас досконала істота, не матиме у тому світі надійної опори, хіба що стане такою ж одержимою, як її супутники. Дитину легко переконати і навіть обдурити. Вона ще не має вибору. Скільки він бачив таких дітей, залежних від п’яних батьків, голодних, обірваних, ласу здобич для садистів і сутенерів. Навіть діти не могли уникнути соціального присуду, з’являючись на світ нікому не потрібні, живі докази теорій Мальтуса і Дарвіна. Там, нагорі, Яків міг би так думати, але потворний світ за кулісами пристойного. публічного життя, не викликав у нього відрази, лише розпач. Якщо він колись повернеться туди, то цілком можливо, що вселенське зло давно знищили бульдозерами, і злидні перебрались в інше місце, а дехто загинув, захищаючи підвіконня з блідим цикламеном.

Поки Яків порався, стара жінка стежила за ним з-під приплющених повік. Та дрібка їжі, яку вона споживала щодня протягом усього свого згорьованого життя, не могла наситити її кволе марне тіло. Його насправді підтримував вогонь одержимості, що ніколи не згасала, а з віком ставала все могутнішою.

«Сивіла», — подумав про неї Яків, крадькома зиркаючи на чітко вирізьблений профіль на тлі полум’я свічки.

А потім нарешті почало світати. Яків вийшов з хатини вдихнути свіжого повітря й подивитись, яка буде погода. Як усі люди, що довго живуть самі, він був надміру чутливий до чужих снів, думок, запахів, які заповнювали його житло.

На небі згасали зірки у проміжках між темними хмарами. Сніг не скрипів, очевидно, починається відлига. З Воріт за ніч обсипався сніг і їхня темна глухота мала у собі щось моторошне. Може, тому, що він дивився на них очима людини, яка проводжає людей назавжди. А може, на якусь мить став людиною, яка відходить назавжди. Таке прощання завжди невчасне й до нього не встигаєш підготуватись. Він міг би усе кинути й стати четвертим одержимим, але Писар Західних Воріт ніколи цього не вчинить, не залишивши свого наступника.

Коли він повернувся, стара розбудила хлопця й дівчинку. Його вже чекали.

— Ви не передумали? — посміхнувся Яків. — Може, ще погостюєте?

— Навіщо? Ми й так вам завдали клопоту, що прийшли вночі, — дзвінким голосом заперечив хлопець. Якби не блиск його очей, він видавався б цілком нормальним. Та варто такій людині трохи розхвилюватись, як її мова одразу стає безладною, а рухи різкими. «Бідний», — подумав про нього Яків і якомога спокійніше мовив:

— Шкода. Мені взимку не часто випадає перемовитись з кимось словом…

Стара похитала головою.

— Зараз поснідаємо, а тоді я вас запишу до книги. Так би мовити, формальна процедура.

Ці останні слова зразу охолоджували найгарячіші голови. Люди чомусь вірять, що без формальних процедур не можна потрапити до іншої країни чи до іншого світу. Поріг має бути ані зависоким, ані занизьким, залежно від того, з ким маєш справу. Втім, це важливіше, напевно, для Східних Воріт. Коли поживеш у Притулку, то обтесані законами боки починають заокруглюватися. правда, не настільки, щоб заважати назвати власне ім’я. Якщо хтось не хотів цього робити, Писарі не наполягали.

Подорожні їли неохоче, за винятком дівчинки, котра не виглядала у вікно й не виявляла ознак нетерпіння. Схоже, що вона не розуміла, куди йде, вважаючи цих людей своїми опікунами. Яків приніс вужа, не виймаючи його з чобота. Той сердито завовтузився.

— Вибач, — сказав до нього Яків, — більше я тебе не потурбую.

Дівчинка була надто несміливою, аби щось запитати, але личко їй аж порожевіло з утіхи.

Потім Яків зібрав зі столу тарілки і все гарно витер. Приніс книгу, підсвідомо виявляючи до неї пошану, хоч вона й не була магічною.

— Як вас звати? — спитав він стару жінку, що не вміла читати.

— Марта, Стара Марта, — відповіла вона. — Отак мене звали і будуть звати до скону. Навіщо міняти ім’я? Я вже застара для цього.

Хлопець сам написав своє ім’я гарним старосвітським почерком: «Ізидор».

— Ще щось? — спитав він.

— Усе, — посміхнувся Яків. — З тебе був би ліпший писар за мене… А тепер — дівчинка. Як тебе звати?

— Христи…

— Її звати Настуня, — перебила стара і показала на Ізидора: — Він так хоче.

— А вона? — не второпав Писар.

— Я тебе прошу! — благально прошепотіла стара і вхопила його за рукав. — Хіба тобі не все одно?

— Ні, — розвів руками Яків. — Я можу записати просто: дівчинка. Скільки тобі років?

— Сім.

— От я й напишу: «Дівчинка семи років». Дуже гарна дівчинка! Колись подивлюся в книгу й згадаю про тебе. Я тут маю лущені горішки. Візьми!

— Подякуй, Настуню, пану Писарю! — нагадала стара.

«Та вона її зовсім не любить! — вжахнувся Яків. — Це Ізидор для неї центр Всесвіту. Дитина потребує значно більше любові. Якби я міг…»

Звичайно, він не міг відібрати в тих двох дитини. Як тільки вони вийшли, одразу почав падати сніг, хоч перед тим небо було чисте. Він не звернув би на це уваги, бо взимку погода мінлива, якби стара Марта не пробуркотіла невдоволено:

— Отак завжди! Тільки вийде вона надвір, сніг тут як тут.

— А влітку? — поцікавився Яків.

Стара здивувалась:

— Чого б це сніг падав улітку?

— Сніг такий чистий і білий, — тихо сказав Ізидор. — Він — досконалий. У ньому немає нічого зайвого. Земля зливається з небом, коли падає сніг.