Писар Західних Воріт Притулку - Пагутяк Галина. Страница 17

Він разом з Гансом і харцизякою Ріхардом здалеку прийняв дах напівзруйнованої романської церковці за цілий маєток, де можна було зіграти якусь роль: мандрівного купця, и кравця, ветеринара чи зубожілого дворянина, що втік з турецького полону. Та після виснажливої подорожі, коли доводилося вгрузати по пояс у снігу, дерева виявились єдиними орієнтирами, що залишились після тридцятилітньої війни та пошестей. Якісь дрібніші речі, що могли б знадобитися або засвідчити події минулих літ, сховав товстий сніговий покров. Ганс цього не знав, а його супутник не відчував жалю до кістяків, що спочивали без християнського обряду з заліпленими снігом очницями. Йому навіть на думку не спадало подібне. Він був живий-живісінький і не вірив у пані з косою.

Але Симеон бачив задрапіровану руїну, його охопила безмежна туга, а ті дві істоти, котрі безтурботно прямували до гарячого пекла, злились для нього в одну скорцюблену постать, що почувала кожною клітиною голод. холод і глибинний страх Ось вона увійшла до церкви з уламками зотлілих лав, викресала вогонь серед сміття, схилилась над ним, відігріваючи замерзлий хліб і пляшку вина, наче готуючись до причастя. На стіні висіло дерев’яне розп’яття, закутане саваном павутиння, більше схоже на суху гілляку, ніж на зображення Бога, якому поклонялися схід і захід Європи, а тепер ще й Америка.

— Ти сам цього хотів, — сказала істота, не випускаючи пляшки. Одна половина істоти була з минулого, а інша з майбутнього, тому для теперішнього не залишалось місця: То була одна мить, схожа на тупий біль, що не відпускає, пухлина, в якій зійшлися, щоб мучити один одного Ганс, Ріхард, Ісус, безліч людей, що жили надією, а заслужили натомість пустку і смерть

Симеон дивився у те світляне коло, довкола якого танув сніг, і починав розуміти, що ці люди ніколи не знайдуть дороги до Притулку. Кожен їхній Притулок буде лише тимчасовою схованкою від негоди чи переслідування.

Після вина та мерзлого хліба, що колов ясна, мандрівці задрімали, посхилявши голови на коліна. Якби вони не були такі втомлені, то почались би сваритись, а Ріхард мав би значну перевагу — гострого ножа, що ним різав і хліб, і людей, бо такий час, коли на війні зачали покоління і воно само вже доросло до братовбивства і батьковбивства, і то ще не був кінець війні.

Проте Ганс не мав ні дикості в серці, ні ненависті, ні хитрощів. Не був він також блаженним, з тих, ким гребує смерть, за чиїми плечима стоїть один ангел-охоронець, а серце пильнує інший. Він годився для монастиря, але, не спізнавши світу, ніколи не зумів би стати добрим ченцем. Бракло йому зосередженості у вірі і досі не трапився наставник, котрий перетворив би дичку на культурне дерево…

Обидва дрімали, але не спали, бо не довіряли один одному. Ганс пішов навмання, а Ріхард за ним, бо вовк йде за ягням, а не ягня за вовком.. І не було жодного знаку в тому, що спинились вони в церкві з дірявим дахом і дверима, що хитались на одній завісі. У такій ситуації не повинно би бути вовка та ягняти, а одна істота, котра мусила дожити до ранку, а тоді вирушити далі на пошуки людей, що мають власні теплі домівки й змилуються над зимовими блукальцями. Щоб не заснути, Ганс думав, навіщо він потрібен Ріхарду, адже не має ні багато грошей, ні доброї одежі. Про небезпеку, яка на нього чигала, хлопець навіть не здогадувався, бо був дворянином і не відав нічого про рабську муштру і колодки. Ріхард розповідав йому про красунь, яких повно у великих містах, котрі сохнуть за такими бравими хлопцями, як Ганс, про фокусників-картярів, про танці на моріжку перед палацом, освітленим кольоровими вогнями, про заморське пахуче вино, скарби, які можна відшукати за допомогою лозини, натертої особливим зіллям, зібраним в Іванову ніч… У цьому світі не було війни, монастирів, принуки до книг, голоду й холоду. Однак Ріхард знав, що за це все Гансові не доведеться платити. Він не одного звабив розмовами про те, чого сам не бачив, і вже збридився повторювати небилиці, але ж мусив з чогось бідака жити! Не він, а хтось інший потребував свіжого м’яса, що тільки-но випурхнуло з-під материного крила. Ріхард був свідомий свого вчинку, як Розіп’ятий свого, і без жодних докорів сумління міг оглядати трухлявий хрест й лице, заляпане пташиним послідом.

— Ти сам цього хотів, — пробурмотів він знову, все ближче підсуваючись до вогню. Попри те тепліше не ставало. Вони не здогадалися навіть підперти двері, щоб не залітав вітер, а тепер навалило стільки снігу, що стулки застрягли. Бідолашний Ганс сумнівався, чи вірно він вчинив, подавшись у світ зимою, коли навіть не воюють через холод та інші невигоди. „Але ж я сам цього хотів“, — подумав хлопець з гіркотою. Такий балакучий та дотепний у корчмі, в дорозі Ріхард виявився мовчуном, а зараз вдавав, що спить. Це бентежило Ганса. Коли люди в дорозі бесідують між собою, час минає швидко… Коли мовчать, кожен сам по собі.

— Еге ж, — почухав потилицю Симеон, — пощо тратити сили на балачки, раз здобич потрапила в сильце, звідки до світу їй не вирватись!

І навіть вночі, коли у голові вільно розкошували думки, він не зміг змінити цього епізоду в церкві. Симеон знав кінець, але ці двоє не знали. Ганс думав, що коли вони стрінуть людей, від Ріхарда можна буде відкараскатись. Той гострий ніж не міг його не злякати. А Ріхард думав, як влаштувати так, щоб до корчми зайшли ловці рекрутів, а Ганс нічого не запідозрив. Він волів виходити чистим, щоб інші не здогадались про його участь у цій справі. Зрештою, хлопцеві, може, й сподобається у війську. У кожному чоловікові дрімає потреба вбивати чи завойовувати.

Може, й Симеон сприймав цю історію занадто особисто, як це буває з людьми, котрі живуть самі і стають через те надто чутливими. Його найбільше вразило, що хтось потай розпоряджається чужим життям, змінюючи долю. Давно зарубцьовані рани знову почали боліти. „Ще не час, — подумав Симеон. — Мені ще рано. Цікаво, чи хтось буває готовий насправді вийти із Притулку, чи тільки так собі бажає?“

Ріхард мовчав, аби не видати свої справжніх намірів, бо тримати язик за зубами може лише той, у кого його нема.

Тут, у забутій людьми, але не Богом, церковці, їх оточувало невидиме коло безпеки, бо храми завжди мали право Притулку. Доки ти там перебував, ніхто не міг тебе ні вбити, ні засудити. Твої гріхи й нещастя чекали надворі, мерзнучи на вітрі, по коліна в снігу. І не перекошене розп’яття, що погойдувалось, кидаючи на вибляклі похмурі стіни тінь, давало благословення на притулок. Саме по собі воно могло лише викликати почуття самотності, згадку про безліч болісних хвилин, які на власному віку переживає кожна жива істота. Це конструкція храму, багато разів повторювана будівничими, давала затишок від дощу, пожежі, ворога, наче складені докупи долоні Бога, в яких можна вмістити всіх людей. Так би мало бути в ідеалі, і навіть бувало часто, хоча іновірці не могли скористатись правом притулку, так само й християни-некатолики. Абсурдно, адже Господь не робив різниці між людьми і всі ми походимо від Адама і Єви, чоловічого й жіночого начала, Інь і Янь.

Ганс з Ріхардом врешті наповнились цим духом захищеності, й заснули у взаємній довірі, бо ніхто з них не мав нічого, крім власного життя, і вони не прагнули помсти. Ганс був не сам цієї ночі, а Ріхард мав більше користі з нього живого, ніж з мертвого. І якщо Бог їх бачив, то бачив саме такими: безталанними мандрівцями, яким нічого було ділити, бо з’їли вже увесь хліб і випили вино, в безтурботній надії, що наступний день дасть їм людське тепло та їжу. Він не ображався, що ті не молились, бо молитва — це не слова, вимовлені вголос, не медитація, а ритм людського серця й дихання, що співпадає з ритмом Всесвіту. І тому вони були йому дорогими, і шкодував Він обох однаково. Вони мали те, що хотіли. Але обрали самі, не знаючи що обирають…

Далі читати було боляче. Вранці обидва подорожні мирно простували снігами, розмовляючи про краї, де не буває зими, і помаранчі, яких ніхто з них ніколи не куштував, можна зривати просто з дерева. Жоден не відмовився від свого наміру: Ганс отримати свободу, а Ріхард отримати гроші за новобранця. Потім Ріхард відійшов по нужді вбік і упав у криницю без цямрини, покриту гіллям і товстим шаром снігу. Він покалічився, але був живий. Ганс не мав при собі мотузки, щоб витягти його. Чим далі він відходив за допомогою, тим більше це нагадувало втечу. Довкола була безкрая пустка і, можливо, ще одна криниця без води, замаскована снігом. Ганс заблукав. Те, що він вважав селом, виявилось лісом. Сніг вкривав верхи дерев, наче дах, і під його вагою час від часу з тріском відчахувались гілки. здіймаючи білу куряву. Почав знову падати сніг. Він засипав сліди, якими ще можна було повернути і спробувати самому витягти Ріхарда. Тоді, вранці чи пополудні, або й надвечір, бо під час снігопаду не видно сонця, Ганс зрозумів, що найлегше жити самому, і від цього відчув себе дужчим, хоча й жалів Ріхарда, розуміючи, що не встигне надати йому допомоги, бо поки знайде людей, сніг засипле і криницю, і навіть церкву. Втім, він вимислив собі Ріхарда, щоб не бути самому в дорозі, а тепер позбувся його. Аби стати ченцем, треба бути цілісним, сконцентрованим, терпеливим. І оскільки Ганс не мав цих якостей і до того не вмів прощати, то вигадав повну собі протилежність…