Писар Західних Воріт Притулку - Пагутяк Галина. Страница 27

Дідусь жив у двоповерховому будинку. Вікна вкривала пилюка, а подекуди не було шибок. Яків злякався. У таких будинках, якщо й живуть привиди, то на них ніхто не звертає уваги: живі страшніші. Але хлопчики не дивились телевізора і не ходили в кіно, звідки, власне й дізнаються про такі речі, не пов’язуючи з ними зло, пекло і гріх. Їхні невинні вчинки — розбита чашка, непослух, неохайність — заслуговували геєни огненної. Наче ангел-охоронець супроводжував цих дітей у такому небезпечному районі. До квартири №4 вели дерев’яні двері з облізлою фарбою, на яких було прибито дощечку з ретельно виписаними словами «Майстер власного життя». Досить дивний напис не лише для двох малих хлопчиків, але й для дорослої людини із Західної Півкулі. Поки вони читали напис, двері раптом відчинились і на порозі стала дебела жінка, що тримала в руках пакет з чимось смердючим.

— Хто такі? — гримнула вона, прийшовши до тями.

— Ми прийшли до свого дідуся, — відповів брат, чітко вимовляючи слова.

— Тут немає ніякого дідуся!

— До дідуся Пітера, мем. Він тут жив, — брат простягнув їй листівку.

— Заходьте! — буркнула жінка й впустила їх до брудної кімнатки, повної поламаних стільців. — Старий помер три місяці тому. Він залишив мені у спадок цю квартиру. Ото його поламані стільці. Він їх лагодив.

— Він був майстром власного життя? — перепитав брат.

— Еге ж, він був порядним чоловіком, щоб там не говорили! Забрав мене зі шпиталю, коли я зламала ногу, і пустив до себе жити…

Вона схлипнула, а тоді сказала твердо:

— Вам не треба більше нічого знати. А стільці я сама відремонтую, як він просив перед смертю. У нього був бізнес — ремонт стільців.

— А чому на табличці написано «Майстер власного життя»?

— Бо ваш дід був ще й придурком! А тепер геть звідси, малеча !

Коли хлопці вийшли на вулицю, брат сказав:

— Вона, здається, п’яна. Чуєш, не смій казати, де ми були!

— Добре, — згодився Яків, тримаючи його за руку. Вони довго йшли мовчки.

— Про що ти думаєш? — спитав Яків.

— Я хотів би знати, що таке майстер власного життя. Може, я колись ним стану…

— А проповідником ти не хочеш стати?

Брат вилаявся. Яків не раз чув від нього погані слова, і вже звик.

— І я не хочу. Давай будемо майстрами власного життя!

— Давай!

Обом зразу стало веселіше.

— Запам’ятай, Якове! — урочисто мовив брат. — Нашого діда любили, хоч він був і придурком.

І обоє зайшлися сміхом.

Спогад про цю дитячу пригоду змусив Якова посміхнутись. То була банальна сімейна історія: дід покинув матір їхньої матері і його за це прокляли. Покинув, бо вона загризала його моралізуванням. Звісно, що потім дочка не пускала його на поріг. Дивна річ з проповідниками милосердя! Вони дивляться на чужі гріхи через збільшувальне скло, а власних не помічають. Милосердя, яке вибирає, то вже не милосердя, а лицемірство. З часом Яків трохи зрозумів, що таке бути майстром власного життя, але його дід, здається, був задоволеним, спокійним і щасливим, чого обом братам так і не вдалося досягти.

…Усе це виглядало так. На окраїні міста, у долині над замерзлою річкою, уже розпалювали багаття. Кілька багать на сотню чи менше людей. Яків уже давно не бачив стільки людей вкупі. Здалеку вони нагадували темних птахів, що присіли відпочити на снігу, але зблизька відчувався жвавий рух. Хмиз був заготований заздалегідь, може, вранці. Хтось розпалював вогонь, хтось спостерігав за цим, даючи поради. а віддалік кілька чоловіків натягували якісь мотузки довкола підпор з каменю і заліза. Яків чомусь згадав Гофмана, письменника, що любив описувати феєрверки, перед якими завжди грала музика. Там приготування відбувались у таємниці, в кущах темних розкішних садів. Секрети вогняного мистецтва зберігали цілі покоління майстрів. Втім, Яків, як і кожен мешканець Притулку, відчував лише той час, у якому перебував тут, нічого не знаючи про те, як він плине у тому світі. Ті уламки спогадів, які вони приносили з собою, дуже швидко починали нагадувати сни. Умившись з потічка чи криниці, вбравшись у чисту скромну одежу, прибульці втрачали відчуття реальності того світу. Найдовше трималась реальність особиста, але й вона усвідомлювалась, визнавалась за щось болісне, проте не фатальне.

Так розповідали ті, хто виходив через Західні Ворота Притулку. Вони не боялись повертатись, бо нічого не забули: ні дерева на розі вулиці, ні щербатого горнятка, ні імені матері… Головне, що вони не покидали Притулок, аби звільнити комусь місце — твого місця ніхто не займе. З ними відбувалось те, чого не могли зробити з людиною наймилосердніші притулки того світу. Читаючи книги з бібліотеки Притулку, Яків розумів, здається, чому одні люди потрапляли сюди, а інші — ні. Вони потребували часу, аби встигнути зробити те, що мали зробити. Хтось більше, а хтось — менше. А тепер збирались коло багаття, щоб відчути себе серед собі подібних, знаючи, що у тому світі це неможливо, хоча там вони можуть стати не одному в пригоді й довершити усі справи.

Яків несміливо наблизився до багаття скраю і отримав горнятко з гарячим вином й пиріжок з бузиною. Треба було пошукати когось знайомого, наприклад, Саву, але він хотів спокійно випити своє вино і з’їсти пиріжок, вдивляючись у вогонь, а не в незнайомі обличчя. Вино, здається, з шипшини, було досить терпке, але добре зігріло й послабило напругу Якова. Людські голоси зливались в один гомін. Коло іншого багаття співали якоюсь незнайомою мовою, супроводжуючи спів плесканням у долоні. Яків хотів піти і туди, але очі його прикипіли до вогню, над яким здіймались іскри, а, може, просто боявся відійти бодай на мить у темінь. Знову з тугою подумав про свій будиночок коло Воріт. Щоб дійти туди, потрібні день і ніч, або й більше.

— Діти ще не сплять, чекають, — озвався чоловічий голос за спиною Якова

— Раз у рік можна почекати.

Виходячи з гурту, Яків наткнувся на Саву. Той зразу упізнав його і вхопив за рукав:

— Ти знайшов те, що шукав?

Яків розгубився, бо хтось міг їх почути. Відвів Саву убік і докірливо мовив:

— Не кажи нікому, хто я, чуєш ?

— А чому? — задерикувато спитав Сава.

— Я ж не покинув Ворота, невже ти не розумієш?

— Ну, то й що ?

Яків хотів розсердитися, але в Сави було таке щасливе обличчя.

— Все. Забудь.

Хотів відійти, але Сава спинив його:

— Коли буде феєрверк у вигляді блакитної квітки з червоною серцевиною, то знай, що це на мою честь!

— Добре, — кивнув Яків і Сава залишив його в спокої. Можна було з ним вернутись назад, та хто знає, чи Сава вертатиметься завтра.

Ще він зустрів ковалевого сина :

— Я знаю, звідки буде краще видно!

— А коли почнеться феєрверк?

— Уже скоро.

І хлопець зник. Серед цих людей, подумав Яків, є й такі, що почувають себе незатишно, як і я. На звалищі теж були свята, які завжди закінчувались бійками і навіть вбивствами. Звичайно, тут цього не трапиться, але в темряві поза багаттям завжди ввижається щось лихе. Яків звик жити за зачиненими дверима, уникаючи відкритих місць. Він ступав по вулиці наче був босий, а вона всіяна битим склом. Хоча це було в іншому місці, зовсім іншому…

А до ранку ще далеко. Дарма він погодився заночувати в старого Лавра, котрий хотів мати гостя. Переходячи від одного гурту до іншого, Яків усе більше засмучувався, бо не зробив того, що мав зробити, і не знав, що скаже Симеонові, коли повернеться.

Втім, Симеона це мало обходило. Він відчував, що Писареві потрібна ця подорож і що в будь-якому випадку вона не зашкодить ні Якову, ні Притулку. Сьогодні він двічі прочищав стежку до дороги і ходив глянути на свою хатину. Гарну нову стріху вкривав товстий шар снігу, а озеро нагадувало земну твердь, таку собі долину.

— Спи, — сказав йому Симеон. — Відпочинь. Я ще до тебе повернуся.

Він уявив собі, як риба збирається коло того місця, де впадає потік, що ніколи не замерзає, цілі зграї риб, великих і дрібних. Треба пробити лунки, щоб повітря вистачило для всіх.