Писар Західних Воріт Притулку - Пагутяк Галина. Страница 36

— Учень вчиться у вчителя, а вчитель в учня, і між ними панує злагода. І у цілому світі панує злагода, коли це відбувається.

— Не знаю, що й сказати… — почухав бороду Симеон. — Якщо це камінець у мій город, то я вчуся в озера, але воно не вчиться у мене. Важко таке навіть уявити: чого можна навчитись озеру в такої нікчемної істоти!

— Значить, між вами немає гармонії. Коли вам, шановний, присняться золоті двері, ви відчуєте тривогу і бажання їх знайти.

— Мені сниться те, що було, чи є, чи буде, — огризнувся Симеон. — І невже такий мудрий чоловік може перейматися золотими дверима? Ви, певно, не за тим прийшли!

— Таки за тим. Я розповів сон і ви мусите його пояснити. Хоч восени, хоч через рік.

Лі плеснув у долоні й на другому боці озера розкололась ще одна крижина.

Писар Західних Воріт Притулку порався надворі, розчищаючи землю після зими. Збирав гілки, зотліле листя, якесь незрозуміле сміття, принесене вітром. Навіть каміння не лежало на своєму місці. Він оглянув Ворота, змастив петлі і почистив засув від іржі. Натомившись, спостерігав, як прокидається земля, або дивився на небо. Якось побачив високо золотисто-червоного паперового змія, яким бавився вітер. Знизу той змій був завбільшки з метелика. Шкода його. Від небесної роси папір швидко намокне, і змій упаде десь у тому світі, втративши усю свою красу. Ніхто не знатиме, звідки він прилетів.

Притулок врешті звільнився від снігу. Ще десь по ярах, може, й дотлівали сірі латки, але тут, на пагорбі, розтануло найраніше. Небо наповнилось птахами. Деякі з них сідали відпочити на мурах. У Якова ще залишилось трохи зерна і він сипав його на теплий плаский камінь. Вуж став частіше прокидатися, але ще рано було його випускати. Вночі земля замерзала, а калюжі вкривалися лускатою кригою.

І вночі прийшов сновида. Яків не спав, прочитавши одну з тих історій, що наповнювали серце болем. Він завів сновиду до хати, напоїв чаєм і поклав спати. Той не пручався. Яків дивився на чоловіка, намагаючись вгадати, хто він такий. Руки мав такі, як усі: зашкарублі від праці, але на кожній було по шість пальців, що могло дещо пояснити. Певно, чоловік чувся ніяково від того, що йому дано більше, ніж іншим, й не міг собі з тим дати ради. Хтозна, чи Яків теж дав би собі ради. Йому було жаль чоловіка, бо виглядав він геть виснаженим. Можливо, йшов сюди дуже довго. Яків не гасив свічки й хотів не спати до ранку, щоб сновида не встав. Але сон зморив його, коли схилився на подушку. Між ним і сновидою не було жодної різниці: обидва спали на правому боці, підібгавши ноги… Та Яків прокинувся швидко, коли догоріла свічка. Він запалив іншу й умився холодною водою, а тоді вийшов надвір, щоб прокинутись остаточно. Йому здалось, що незабаром буде світати. Здійнявся вітер і скрипів півник на даху. Власне, вони його збудили. Повітря аж бриніло від потужного натиску весни. Довкола пролітали тіні невидимих істот, може, чиїсь душі, наприклад, тих, що спали. У таку пору, перед світанком, люди найчастіше вмирають. Живі немилосердно хочуть спати, чатуючи коло ліжка хворого. Горить тьмяна лампа. За ширмою, але навіть таке слабке світло ріже очі. Книжка лежить на колінах, і хоча ти знаєш, що у хворого може початись агонія, тебе опановує отупіння. Якраз тоді, коли тебе здолала плоть, приходить смерть до хворого. Вона стає між вами, щоб ти, бува, не спробував відібрати її законну здобич, насилає на тебе слабість і страх. Тому смерть часто називають підступною. Якби люди могли віддавати приреченим через подих чи дотик трохи життя, усі ми стали б безсмертними.

Яків отямився. У небі зблискували зорі, а він стояв перед Воротами, заскочений зненацька нагадуванням про власну слабкість, і почуття провини каменем впало на його серце.

Він понуро вернувся до хати й дивився на сплячого чоловіка так, ніби перед ним завинив. Тому чоловіку з шістьма пальцями загрожувала небезпека. Він тікав, шукав рятунку, але не міг пробитись крізь лід, як Симеонове озеро. Полум’я свічки чаділо, коливалось. По хаті пробігали тіні, такі, як надворі, наче вбігли за ним, як тільки він увійшов. Яків заплющив очі й побачив кості свого мертвого брата, під землею, загидженою сміттям і порослою блідою травою. Бідні самотні кості… Так і він колись ляже в цю землю, невпізнаний, незрозумілий, неоплаканий. Наче й все одно, що буде після смерті. Коли людина перестає дихати, душа її відлітає. Він бачив, як це відбувається. Увесь жах і таїна смерті у тому, що настає раптова тиша і завмирає навіть комаха, котру розбудило світло. Навіть годинник зупиняється.

— Годі, — наказав собі Писар Західних Воріт, — що це зі мною відбувається? Чи, може, з кимось, кого я знав? Я перебуваю у місці, де смерті не існує. Але вона близько. За Воротами.

Вітер бився гілками у шиби. Темрява все ще володіла землею, і ніч була безконечною. Сновида мирно спав, і, швидше за все, без снів. Навіщо людині шість пальців? Якби в неї були крила, вона б пишалася ними. Шість пальців, як і горб на спині, нічого не додають, окрім зайвих клопотів. Сам Яків не мав нічого зайвого, як міг би спокійно жити, розтоптавши ще в дитинстві мрії. Пливти за течією, радіти красі світу, стати майстром власного життя з холодним серцем, як його дід. Ті, хто має холодне серце, не потраплять до Притулку. І ось кості діда теж тліють під землею. Смерть, якої він боявся, виконала його найзаповітніше бажання: щоб усі дали йому спокій. У Притулку кожен дізнається, що тут немає смерті. Сам чи від когось. Але їм це байдуже. Це — несуттєво. Безпека — ось що суттєво. Надійність, захист. Притулок захищає. Це місце настільки неймовірне, що ніхто не може навіть собі уявити. Чи написати про нього. Усі книжки в магічній бібліотеці — про людей, але не про Притулок. Очевидно, магія цих книг полягає у тому, що у них йдеться про людину, кожну зокрема, чиї кості лежать у землі, а душа описана в книгах, які можна знайти лише в Притулку. Це — не зібрання книг, не криниця мудрості, бо немає більшої мудрості, ніж життя самої людини. І вийшовши звідси, Писар стане мудрішим завдяки собі, а не істинам, котрі люди з холодним серцем так квапляться пізнати.

Ворота — вузькі. Їх не можна розчиняти навстіж, щоб не стався перетяг і Притулок не опинився на рівнині без води, дерев, без горбків, схожих на могили. Де нема за що зачепитись оку. Краще тобі, Писарю Західних Воріт туди не дивитись. Той, хто йде звідси, бачить щось інше — місце, куди повинен дійти. Ніщо не примусило б Якова відчинити Ворота у такий вітер.

Він ще й досі не розумів, яким повинен бути Справжній Писар, окрім того, що має мати папір, ручку й каламар з чорнилом. І ще те, що Писар лише наполовину в Притулку. Він може захворіти, померти, накласти на себе руки, але повинен перед тим вийти через Ворота, бо від цього залежить саме існування Притулку. Він мусить усвідомлювати це, бо має вибір. Жоден Писар не пішов супроти життя на цій землі. Уміти служити іншим і не забувати, що ти належиш собі, — ось чого повинен досягти Писар. Це ніде не записано, як і те, що розміри Притулку залежать від кількості зла у тому світі і якості протидії цьому злу. Записана думка здатна ненароком вбити щось тендітне, але дуже важливе. Той світ звик хизуватися записаними думками, вбивати ними, насилати через них божевілля… Найліпше, коли люди сидять навпроти і розмовляють, або коли ти розмовляєш з книжкою. Можна припустити, що Притулок теж розмовляє з тим світом через обидвоє Воріт. Без ненависті і страху.

Так Яків цієї ночі відчув близькість смерті, чиє холодне дихання перелітало через мури, хоча могла це бути просто смерть зими. Крига на калюжах ставатиме усе тоншою, і можна буде не думати про кості мертвого брата й сніг, що падає, коли намагаєшся когось шукати. Та сновида раптом сів і сіно затріщало в сіннику. Очі мав заплющені, отже, не прокинувся. Потривожений вуж, що невідомо коли опинився у нього на подушці, сховався у темряві. Не кажучи ні слова, а сновиди часом можуть говорити лише їм зрозумілою мовою, чоловік встав і рушив до дверей. Не можна було його зупиняти окриком. Яків узяв сновиду за руку, але той з несподіваною силою вирвав її, натиснув на клямку, наче справді бачив, де вона, й вислизнув з хати. То був уже не жарт.