Писар Західних Воріт Притулку - Пагутяк Галина. Страница 7

Колись у тому світі було чимало міст-притулків, храмів-притулків, де люди рятувались від смертельної небезпеки, ворожості та несправедливості. Але згодом вони зникли і з’явились прихистки для убогих тілом і духом. Жоден з них не виконував свого священного призначення: не відновлював рівності, гідності та справедливості. Однак це місце завжди існувало, вміщуючи у собі історії людей, тобто історії злочинів проти них. Не для того, щоб покарати при нагоді той світ, не задля помсти. Сам Притулок, можливо, бажав би забути кривди, але стерти їх з пам’яті виявилось не під силу. Тому існував заради людей, що потребували захисту.

Зима була для кожного і, в тому числі Писаря Західних Воріт, часом роздумів над Притулком і своїм місцем у ньому. Але і взимку люди покидали Притулок, долаючи сніги, затуливши лице від колючого вітру. А хтось, можливо, нудьгуючи в теплій хаті, записував власні думки. Але ні, мабуть, ні… Думки на папері завжди є блідою копією несамовитих відчуттів і вражень, та й не кожен умів писати. Є люди, котрі бояться писати, як інші — фотографуватись, щоб не виокремлюватись із того буття, яке зцілює, обдаровує, винагороджує після пережитих страждань. Треба зберегти цілість, аби знову вийти назустріч стражданням чи припасти до ласкавих грудей Смерті, цієї справжньої матері нас усіх.

Яків запам’ятав слова Тлумача снів, який хотів почути сміх жінки, але не знав, що має з ними робити. Йому здавалось, що сміх дитини набагато приємніший, бо він здебільшого щирий. Та похмурого дня, коли обтяжене хмарами небо аж торкалось землі, його раптом охопив відчай: він ніколи не збагне сенсу цих слів. Йому ніколи не вдасться зазирнути в чужу душу, аби порозумітися з людиною сповна. Люди — наче ті піщинки, які ніколи не склеюються докупи. Візьмеш мокрою рукою жменю піску — він зліпиться, але, коли висохне знову розпадеться і втратить форму. Мало би бути щось схоже на камінь, що складається з піщинок, спресованих часом, та чи є в цьому сенс? Перебування в Притулку нагадує вічність, але ніхто там не залишається довіку, хоча подібне бажання виникає у втомленої зляканої людини. Яків колись хотів накласти на себе руки, але не зміг перервати лінію життя, даровану кимось, Хто знає усе. Той, хто вірить у Нього, не посміє. Притулок складається з тих, хто не посмів. Втім, Яків не засуджував тих, хто наважився. Ні там, ні тут. Якби вдалося зупинити такого самогубця вчасно…

У кожної людини є потаємний куточок, де зберігається те, про що не можна нікому розповісти. Бо коли зробиш це, дуже собі зашкодиш. І не тільки собі. Розкриваючи деякі таємниці, ми руйнуємо підвалини світобудови. Навіть так. А щодо сповіді… Може, найщиріша з них і є в бібліотеці Західних Воріт, але та книжка ніколи не дасться до рук, доки щось у тому світі не перестане бути таємницею. Отже, сенс книги не в тому, щоб бути чиєюсь сповіддю, а просто в бесіді з читачем.

…Настав час, коли можна було без страху чекати першого снігу, який, щоправда, завжди приходить несподівано. Як і той, хто вирішив покинути Притулок. Сніг не ховався у небі. бо воно було синє й прозоре. Він ховався десь за стінами Притулку й вирішував, коли прийти. Природа ніби бавилася з людьми: то світило сонце, виманюючи з-під землі паростки рослин, то падав дощ, такий холодний, що земля зранку вкривалася плавкою криги. Вуж, безперечно, знав, коли настане остаточна переміна осені в зиму. Відчувши себе у безпеці, істота, що ледь не потонула в калюжі, перебувала ніби одночасно у кількох місцях: то у бібліотеці під полицями, то під ліжком, то між дровами коло печі, то в шафі з одежею. Брати й сестри цього вужа давно охолодили собі кров і апетит, й спали, згорнувшись клубочками в дуплах дерев, між корінням, щілинах мурів, у купах каміння. Вони знайшли мир і спокій. Люди, думав Яків, були б значно кращими, якби могли отак відпочивати взимку, поповнюючи сили, відмовившись від наземних турбот. Він часом розмовляв із вужем своєю мовою, а той відповідав сичанням і порухами звинного тіла, хоч усе ще не довіряв людині. Втім, полохливим він не був, як і весь тутешній дрібний народ: звіриний, пташиний, комашиний і зміїний.

— Ти пам’ятаєш, братіку, як сюди потрапив? Це — ненадовго. Весною підеш грітися на сонечку. Коли я приніс тебе сюди, ти навіть не пручався. Але потім ти бачив, що я відчиняв двері, однак не покинув мене. Вирішив, що у цій теплій норі можна пожити, зважаючи на форс-мажорні обставини. Я знаю, що це таке порушити ритм життя. Тоді день плутається з ніччю, осінь з весною. Ніби й недобре, проте настає мить і ти починаєш відчувати себе, як окрему істоту. В тебе з’являється воля до перемоги над цими обставинами. Якщо не маєш її в собі, то мусиш шукати деінде.

Яків зітхнув.

— Як на мене, то в наших стосунках найліпше буде не заважати один одному. Якщо я потребуватиму тебе, а ти мене — тоді інша річ. Потрібно вгадувати бажання, коли вони ще не виражені чітко. Я завжди хотів це вміти. Збоку виглядає, ніби в людей, які тут з’являються, лише одне бажання: аби я відчинив Ворота. Але насправді вони хочуть затримати цю останню мить, залишити після себе якийсь слід, і, звичайно, озирнутися. Тому й збудована вежа. Взагалі, кожен писар намагається якось урізноманітнити своє служіння. Люди вважають, що наша робота дуже тяжка, бо ми випускаємо їх назад у той світ, де ними нехтували і завдавали їм болю. Але ми мусимо вволити їхні бажання. Ми не відповідаємо за них, коли бачимо, що то не сновиди, а свідомі люди. Натомість ти вчинив мудро, затримавшись біля мене. Ти не хочеш приймати необачного рішення. А я, щоб пережити ці виходи, намагаюсь повірити, що ми ще зустрінемось колись з цими людьми. Ні, я вийду звідси лише тоді, коли переконаюсь, що там мене чекає велика радість…

Отак розмовляв Яків з вужем. Підсвідоме чекання снігу врешті втомило їх усіх, тобто Саву, Симеона, Якова, бо жили вони поблизу Західних Воріт і були чомусь переконані, що весна приходить спершу до Східних Воріт, а зима — до Західних. Тому зима триває тут довше, а весна — коротше. Весни ніколи не буває забагато. Про це вони не говорили між собою. Власне, причина такого некорисного зміщення полягала в тому, що західна частина Притулку знаходилась на пагорбі, де завжди було трохи холодніше.

Для Симеона зима наставала тоді, коли озеро вкривалось кригою і не можна було плавати в човні. Перший сніг зазвичай танув, але лід залишався, міцно примерзаючи до берега. Сьогодні він сидів посеред озера, відклавши весла. Слухав тишу, чи просто дивився, як поверхня води завмирає, звикнувши до човна та його, Симеонової, присутності. Коли вода особливо була прозорою, він помічав, як на дні ворушаться джерела, а коли каламутною — бачив у ній своє відображення.

Озеро було його найкращим другом. Не надто велике, але й не маленьке. Симеон вивчив його настрій, переживав за нього, тішився дощами, які поповнювали озеро водою, дбав, аби воно не замулювалося, віднаходячи занедбані кволі джерела в лісі. Він аж занадто переймався ним. Так не повинно бути: не можна приростати, приліплюватися до того, що мусиш покинути, хай навіть через багато років. Проте не заборониш людині в Притулку приручати звірів, садити дерева, будувати хати і заводити друзів, тобто облаштовувати собі життя, яке вони могли б мати у тому світі, однак не мали. «Ефемерне буття, — думав Симеон. — Хмари у воді, чекання зими у човні посеред озера… Але мені байдуже. Я бачу себе у воді на тлі хмар, що пливуть небом, коли сам пливу у човні. Ніяких суперечностей, жодних інь чи янь, світла і темряви, мене і решти людства. Лише прозорість і глибина. Цього я завжди хотів, чи не цього?» Його уява витворила, а, можливо, то було реальне видиво золотисто-зеленого дракона у небі, що давно обірвав мотузку, яка його стримувала. І він летів лише завдяки вітру, бо без нього був би лише шматком паперу. Тут вода ледь здригалась, але угорі вітер був далеко потужнішим.

То був не перший повітряний змій, якого побачив Симеон над Притулком, і він завжди летів зі Сходу на Захід. Дракона змайстрував Лі, котрий іноді жив біля Східних Воріт. Тоді Писарем був кульгавий чоловік з ногою, що погано зрослася. Він давно вже пішов звідти. По тій нозі його пізнавали, коли він йшов до Західних Воріт, й казали: «Ось іде Писар Східних Воріт». Але той нікого не впізнавав і не зупинявся побалакати. Симеон бачив його майже останнім і сказав навздогін: «Щасливо тобі, Писарю Східних Воріт!» І той озирнувшись відповів: «Бувай!» І пішов догори ходою людини, яка вміє добре ходити і по калюжах, і по болоті, і по піску.