Серафима - Ульяненко Олесь. Страница 13

Майор довго ходив вулицями: лив затяжний дощ, як то буває кiнцем червня, i не знав, що сказати Серафимi. Реус боявся її втратити. I цей страх у нього був бiльшим вiд страху за власне життя. Нiчого ще особливого не трапилось у їхнiх стосунках, але одна думка про те, що вiн не буде бачити її, вдихати її запах, паморочила голову, а в грудях давило, наче туди вселилося все пекло. Вiн з насолодою мазохiста приймав цей бiль. Бiль часто проймав його злiстю, наче вся лють того сонячного дня, яка вийшла з Серафими, переселилася в нього. Реус тинявся пивницями, метикуючи, як переконати Серафиму, щоб покинути Хруста. Вiн повертався до Калениченка, i вони до пiзньої ночi просиджували за склянкою, патякаючи про рiзне.

— Кинь цю сучку, — говорив п'яний Калениченко. — Вона зла. Їй Богу. Я в бабах розбираюся… А ти ж не собака, щоби злитися. Ти пройшов життя… Тяжке життя…

Реус клав важку голову на стола, i хмiль крутив у нього кокони божевiльних думок.

— Я її приб'ю… — хрипiв вiн.

— Просто вижени та й усе. Хiба мало бабiв у Києвi, — говорив Калениченко, але розумiв прекрасно, що тут справа не зовсiм чиста, проте мовчав: воно йому i справдi не було потрiбним.

— Не можу, — пiдняв i опустив голову Реус.

— Тодi давай я її посаджу, — Калениченко сьорбнув горiлки.

— За який бiс? — за вiкнами широкими сiрими стальними полотнищами лив дощ, i Реус подумав, що червень закiнчився, починається тяжкий i душний липень.

— Знайдеться за шо, — Калениченко взяв огiрок i смачно хряснув. — Оце бачиш — огiрок. Ти скажеш: ну то й що. А от взимку так i хочеться похрумкати. А приходить пора, i ти жереш його як звичну рiч. Так i з жiнкою. Пошкодуй свою печiнку, рiдний!

— Печiнка одна. Як i жiнка. I її жалiти не треба, — пробелькотiв Реус, налив повну склянку i випив.

Холодна злiсть змiнилася у Серафими жорсткою суперечливiстю. А оскiльки вона оберталася у своєму самотньому свiтi й окрiм Реуса нiкого не знала, все переносила на нього. Вона суперечила йому у всьому, i чим бiльше уваги i грошей отримувала вiд нього, тим бiльше вона псувала кров колишньому майору. Нарештi вона таки визначилася, як дойняти майора найдошкульнiше, щоби садити i цiдити кров — так у неї склалося в головi. I Серафима повторювала весь час зранку: «Як садити i цiдити з цього одновухого виблядка кров!» Реус гадав, що це було боротьбою її холодного розуму, i намагався заговорити, але вона тiльки смiялася i обзивала його старезним дiдом, нi на що не годним, i йшла собi до «Мандарин Плаза». Раз на мiсяць вона дозволяла собi таку розкiш. Грошi отримувала вiд нього, наче подяку за поцiлунок, за перепих на скору руку, коли вiн знесилений вiдвалювався, а вона закидала високо голову, трiпонувши густими каштановими патлами, звитими природно у кiльця, кучерi, i пускала стрiлою сталевий та дзвiнкий смiх до стелi.

Її звали Лоркою. Вона себе називала Лєрою. Вона йшла гойданою ходою мiж стелажами з прикрасами. Висока, з гнучким натренованим тiлом спортсменки, з високими грудьми, рудими патлами, горбоноса i дзвiнкоголоса. Вона пронизливо красива, нагадує свiжий вiтер, мiцний свiжий вiтер. Великi теплi карi очi з опущеними кутиками, великий червоний рот з вiчною усмiшкою i ямочками на щоках, бiлими клавiшами зубiв, з помiтною щiлинкою на переднiх рiзцях. I вiд неї пахло снiгом. Як снiг вiдбиває запахи, так Лєра вiдбивала почуття. Напевне, тодi Реусу приснився сон. Пiзнiше вiн, можливо, вигадав, що сон цей йому снився: спочатку свiтлий, де вiн стояв мiж дзеркал, одягнений в шати, так, мiж чотирьох дзеркал, i тут висока чорна постать пiдiйшла i сказала: «Ану пiди погуляй!». Можливо це не його сон, а хтось йому розповiв у свiтлi кольору сечi дешевих генделикiв, де тiльки там, наче на гнилому днi озера, звiдки випустили воду, знаходив спокiй. Але вiн знав, що трапилося: щось прийшло в його дiм, i те, що прийшло, вiн боявся назвати. Як i кожен чоловiк, вiн вирiшив дiяти. Реус натягнув просмердiлу шинками сорочку, вiдiмкнув сейф важким ключем, витягнув течку, i, почухмаривши залишки вуха, уже зi спокiйним обличчям сiв на стiльця, запхнувши зiжмакану сигарету до рота. Зрештою, людина до всього звикає, окрiм хiба що смертi, та й то за браком часу.

Але з'явилася та, котра звалася Лєрою, повна запахiв iншого життя дiвчина, чий шалик за кiлька тисяч маяв мiж стелажами «Мандарина», яка смiялася, збiгаючи дрiбними кроками на ескалатор, яка заскочила до кав'ярнi i сiла просто до столика, де Серафима пила каву, i сказала, простягнувши руку:

— Я Лєра!

Серафима усмiхнулася. А Лєра заглянула своїми карими очима у сталевi — її.

— Ти красива, — сказала Лєра.

Так у них почався роман. Серафима влучила в десятку. Лєра була найчистiшої води мажоркою: багатою дитиною багатих батькiв — розумною, розбещеною, цинiчною i водночас наївною, швидше доброю, але зiпсованою, наскiльки їй дозволяло виховання i ареал обертання серед тисяч їй подiбних. I це знала Серафима. Хоча Лєрi було до цього байдуже. Так почалося казкове життя. Лєра — сумiш iнфантильностi, розуму i дитячої жорстокостi. Як i все їхнє поколiння, вона грала в секс, а не в кохання, вибираючи чоловiкiв, наче речi в дорогих бутiках, i так само кидаючи їх. Потiм, по диких депресняках, посилюваних убивчими дозами кокаїну, випивки i траху, Лєра з дитячою радiстю, iз захопленням поверталася до яскравого, iлюзорного жiночого свiту. Екзальтована iдiотка — так визначила її Серафима, але вперше за скiльки днiв у неї внизу живота запекло.

Вони були однолiтки — неоковирнi, незграбнi, доволi жорстокi, як i час за оболонками їхнiх очей i сердець. Лєра вiддалася на всю силу своїх почуттiв, наскiльки дозволяв її равликовий досвiд. З жiнками вона вiдпочивала, доки не «пiдвалював» черговий залицяльник. Але Серафима не була дурною дiвчинкою, котра тiльки лиже «кицьку», запихає нiздрi кокаїном, займається оргiями, що нагадують дорогу мальовану японську порнуху. Вона знала, що Лєра саме належить до свiту, котрий маячiв яскравим манаттям, свiту, до якого — ось, рукою сягнути. I все почнеться. Бiла квiтка злостi знову вибухнула. Серафима почула її запах i її повернення. I от, коли вони виходили з «Мандарин Плаза» пiд тупими поглядами, у яких не вичитувалося нiчого, окрiм тягучостi, трапилося те, що темними стiнами будинкiв пролетiла велетенська тiнь. Екзальтована Лєра сказала: «Ах!», мило скрививши ротика, а Серафима витягнулася так, що груди пiд рожевою сукнею пiднялися, затвердiлi соски окреслилися пiд тканиною. Погляд у неї сталевий, наче осiннє небо з калюжами вiдбилося там: пiд стiнами, б'ючи крилами, кидаючи у вiдчаї яскравим тiлом, летiла сойка. Серафима ухопила за руку Лєру — i вони обидвi заспокоїлися. Холодна злiсть Серафими потекла правильним руслом. Хоча дiвчина, так само як i її подруга, не знала, що таке «правильно»: правильним було те, що вони робили. Та звинувачувати їх у цьому — те ж саме що тягнути всю країну на лаву пiдсудних.

У Север'яна передчуття були завжди поганi. Коли на нього «находило», вiн дивився на свинцевий берег моря, пив дешевий портвейн i гортав пiдручники з кримiналiстики — нiколи не мав довiри до Iнтернету. Цього дня, топлячи очi в портвейнi, вiн вiдпочивав i, напевне, думав, що нiколи не позбудеться цього тягучого запаху формалiну, нiколи не побачить нормальної жiнки, i взагалi, свiт для нього лише повсякчасний кошмар, i нiчого в тому змiнити неможливо. Вiн сидiв на мокрiй рiнi, пiд осiннiм сонцем, що втомливо розливало убоге свiтло, i свiт нiкчемним створiнням тулився до його нiг. Так здавалося судмедексперту. До його вчувань домiшувався запах жiнки, невитравний i страшний, i Север'ян знав, що його життя зупинилося: розтятi трупи, нездорова пристрасть до кримiналiстики… У кишенi лежала пробiрка з кавалками тiла Настi Ковальчук, i це йому не давало спокою. Невдаху-кримiналiста шарпали поганi передчуття. I це стискало його мошонку, його анус, його серце. Iнакшого не могло бути. Вiн допив жадiбними ковтками, як молодий лошак, портвейн, закрив книгу i, отрусивши штани, — невiдомо вiд чого, можливо вiд сигаретного попелу, — пiшов у бiк СТО, де траса затягувала петлею мiсто.