Серафима - Ульяненко Олесь. Страница 17

Коли пляшка наполовину порожня, до столу пiдсiдає мати. Вона худа, з обвислими, колись красивими, грудьми. Очi великi. Майже тобi чорнильного кольору, а руки грацiйно подають чоловiкам нехитру закуску.

— Розкажи, батя, отой випадок… Так, тодi її врятував сам Бог, не iнакше… — говорить мати, i плаче, але з усього видно, що їй приємно навiть плакати за Серафимою.

Обидвоє — чоловiк i жiнка — не називають її справжнiм iменем. Нiяк не називають. Наша дiвчинка, наша голубка, наша красуня.

Север'ян за мiсяць так звикся, що здавалося знає Серафиму з дитинства. Старий «випадає», ореол зморшок бiля очей матерi розлiтається; очi у неї дивно чистi, з краплями болю. Батько випиває чарку. Закурює прямо в кiмнатi, i мати мовчить. I от вiн розповiдає пiд осiннiй гуркiт моря, що падає у прочинену кватирку.

— Да-м… Ото ми поїхали, скiльки там їй було — шiсть чи сiм?

— Сiм. Вона якраз в школу пiшла.

Маленька дiвчинка бiжить над берегом. Тут круто i пiсок з глиною та камiнцями летить у шумовиння моря. Голова у неї рухається разом iз сонцем — круглим, маленьким i чорним — так бачать мати i батько. Вони сидять — бiла царина, огiрки, помiдори, лiтрова пляшка червоного вина. Несподiвано батько зривається i кричить. Дiвчинка зникла. Земля i пiсок ворушаться живо на тому мiсцi, де вона стояла, а сонце зараз яскраве, як нiколи. Сиплий полудень. Батько схиляється над урвищем, вiтер надуває сорочку, напевне ту ж саму, що нинi на ньому. Дiвчинка лежить на березi. Вона лежить, i вона мертва — це батько знає. Вiн оббiгає урвище, схиляється над нею. Вiн прикладає вухо до грудей, але вона не дихає. Вiн пiднiмає обличчя вгору i бачить лише очi матерi — злi, сухi i повнi слiз. Минає пiвгодини, коли приїжджає швидка. Лiкарi констатують смерть. Мати стоїть на колiнах i рве волосся на головi. Батько, стиснувши кулаки, тупо дивиться, як її вантажать на ношi у великому, на блискавцi, чорному кульку, i думає, що цей мiшок для неї завеликий. Мати затихає, вона ворушить ротом, плюється пiною. Показує пальцем, тицяє перегнувшись реально вперед. Лiкарi i санiтари дивляться i бачать, що мiшок починає рухатися. Хтось пiдбiгає i кричить, що дiвчинка жива. Дiвчинка стоїть i дивиться на них сухим поглядом.

— Ось так було. Вiд того дня вона змiнилася. Спала з вiдкритими очима, — говорить батько, закурюючи нову сигарету.

Север'яна це не цiкавить. Вiн не намагається вловити змiст, взагалi йому потрiбно щось iнше: потрапити до її кiмнати. Вiн упевнений, що Настя померла не просто так, але його цiкавило — вiд чого. Людське життя для Север'яна — не бiльше вiд модної абстракцiї. Людям взагалi не треба було народжуватися — десь така у нього фiлософiя. Вiн вийшов пiд тугий холодний вiтер i плюнув спересердя у нiч. Мiсяць гострим рогом крає море. Йому остогидiло i це iграшкове мiстечко, i море, i неcкiнечнi пляжi з крупами засмаглих ледацюг; його вивертає вiд власного запаху. А ще бiльше — вiн не знає, не бачить тiєї отрути, якою вбито Настю. Але головна причина, що рухає Север'яном — це марнославство. Його трусить, його кидає в пiт i холод. Хмiль вилiтає з космiчною швидкiстю. Закусивши губу, вiн тоскно скiмлить на море.

А в той час батько Серафими важко обiтер пiт, закурив сигарету, перед цим обламавши фiльтр, i, дивлячись на водонапiрну башту, з одного боку розбиту iржею, погладив дружину, як собаку, по головi. Вона пригорнулася до нього так, як пригортаються у першi днi пiсля весiлля, i сказала:

— Чому ти йому не розповiв усього?

— А воно йому треба? I хто повiрить тому, що ми бачили.

Жiнка стала на носочки, потягнулася зовсiм по дiвочому губами до сигарети, потягнула пекучого диму.

— Ти така гарна, — сказав чоловiк.

А Север'ян все плював i плював у море, та так, що аж у ротi побабiло, зробилося сухо. Потiм вiн сiв. Рука, плутаючись, зашмигала кишенями, i нарештi вiн витягнув те, що шукав. Це пробiрка з пробами з решткiв Настi. Вiн тепер знав, що робити. Iнтуїцiя пiдказувала йому шукати її батькiв. Саме так. Тодi, напевне, можна буде дiзнатися, де Серафима: на днi моря чи десь iнде у цьому великому й жахливому свiтi. Север'ян струснув плечима i опустив голову. Холодна хвиля лизнула його черевики, вдаривши нiздрi запахом гнилих водоростей затоки.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Хруст розчавив черевиками статевi органи коханцю своєї дружини. Упiймав його на гарячому в «Конкордi» i вiдговорюватися не дав. Вiн привiтався з молодим дженджиком, метросексуалом з рожевими щiчками, сливовими синiми очима, мокрою зачiскою. Серафима дивилася з того кiнця зали: кучерi доладно складенi, випещенi рожевi пальчики i такi ж нiгтi, бiла шия, витонченi рухи. Напевне, її брала заздрiсть, але вона нинi не любила таких. Сонце било у вiкна, i бiлi ганчiрки свiтла повзли пiдлогою. Хруст мiг би не вiтатися, але вiн привiтався. Чемно схилив голову, тiльки газети в дужiй селянськiй руцi били по стегну. Серафима дивиться на його черевики, зшитi на замовлення з буйволячої шкiри, — крiпкi, стильнi, з мiцною i грубою пiдошвою. Тодi ще нiчого не вiдбулося, i вона не розумiла, що вiдбудеться далi. Головне — вона любила Хруста. Щиро, вiддано i безповоротно. Iнше не мало значення. Багато що поки крилося у снах. Вона намагалася зараз розгледiти Алiсiю — хтиву й гарну, але вже з червоними вiд кокаїну нiздрями, червоними очима.

Хруст уклонився, ввiчливо, поправив сиве коротко стрижене волосся без залисин. Сиве волосся й засмагле обличчя. Такий вiн їй нагадував героїв її дитячих вестернiв. Алiсiя щось пропищала, а Хруст сказав: «Я на вас чекаю, молодий чоловiче, у «Альбатросi»». Коханець його дружини поморщився — «Альбатрос» найбiльша дiра в мiстi. Хруст пiшов, за ним Чакос, його незмiнний охоронець, i Серафима пiдвелася. Вони йшли в iнший зал, до свого столика. Вона розумiла: Алiсiя вела себе безпутно i нахабно. Хрусту — шiстдесят п'ять, у нього хвора печiнка, котру вiн успiшно лiкує в Швейцарiї. Алiсiя ж вирiшила — Хрусту кiнець, а тому так поводилася у свiтi. Швидше, рухав її мiзками кокаїн, шампанське й такi навпiвголубi хлопчики, з рожевими гепками й запахами «Крiстiан Дiор».

— Ти гадаєш, вiн прийде? — спитав Чакос, вiдставляючи стiльцi.

— Так. Вони наглi й дурнi. Вони думають, що свiт створено лише для них. У них немає скромностi. Тому вони такi злi, — Хруст сiв, не дивлячись на Серафиму, розвернув газети. — Не те, що ця дiвчинка — розумниця i скромниця. — Вiн позiхнув, поплескав по руцi Серафиму, i дiвчина пiдтиснула плечики, зовсiм невимушено вiдсунулася. Чакос криво усмiхнувся. Вона знала, що подобається Чакосу.

Кафе «Альбатрос». Молодик пiд навскiсним свiтлом перебирає руками по синiх кахлях, волочачи за собою кривавий слiд. Синi, трохи на викотi, очi сльозяться. Вiн без штанiв. Хруст стоїть i намагається розгледiти пiдошву. Тiльки-но вiн розчавив черевиками причандали молодого чоловiка. А було так: Хруст сидiв на своєму мiсцi, пiд бронзовою статуєю оголеної русалки. Якраз мiж двома вiкнами. Вiн нi з ким не бажав дiлити це мiсце. Ще вiдтодi, коли починав утiлювати план нашестя на столицю зi своїм дрiб'язковим бiзнесом. «Альбатрос» став вiдправним пунктом у його бiографiї. Тут вiн уперше задушив власними руками свого конкурента. Тут вiн навчився не плакати i не смiятися; останнiми роками, маючи вже рак у початковiй стадiї i слабкий зiр, став сентиментальним, а тому повернув «Альбатросу» вигляд, який заклад мав тодi, коли Хруст був молодим, бiдним i справедливим. Зустрiвши її, Серафиму, вiн знову навчився плакати й смiятися. Перед цим вони замовили вiдомому художнику портрет для Серафими. Потiм у скверi пили шампанське, i досить успiшно зайнялися коханням.

Серафима поводила себе, як провiнцiйна дiвчинка: совiсно, соромливо, а це Хрусту найбiльше подобалося. Потiм поїхали на Подiл в майстерню до двометрового художника з темними карими очима, балакучого i хитрого. Вiн весь час за коньяком не спускав ока з Серафими. Вона знала на собi чоловiчi погляди. Але це був вивчальний, навiть убивчий. I вона злякалася. Серафима доклала сили, щоб не запанiкувати. Але все обiйшлося. Далi — майстерня: запахи фарби, олiфи, полотна, метушня двох оголених жiночих моделей; усе це почало дратувати дiвчину, начебто i нiчого такого не трапилося, але вона нiяк не знаходила мiсця. Захопленiсть, холодна розсудливiсть наповзла на її чоло. Пiзнiше, схиляючись над замальовками свого портрета, вона зрозумiла, що неймовiрно збуджена. I збуджена зовсiм по-iншому, не так, як збуджується жiнка завбачивши чоловiка… Так, а далi був сквер, здивованi обличчя пенсiонерiв, як ряд вибiлених вiтром, дощем, часом масок. Гули дерева, а вона, розставляючи ноги, думала про ментолову сигарету, напевне це й називається у когось щастям: радiти, що ще день i вечiр не прийшов. Вони пiшли до авто, залишивши на лавцi трусики Серафими. I Хруст видавався безтурботним.