Шукачі скарбів - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 8

До нового, дві тисячі четвертого року Шульгів більше ніхто не турбував, і вони думали — обійшлося, забулося, всіх перехитрили.

Після Водохрещі нотатками Гармаша зацікавилися знову. І цього разу — рідні українські бандити.

Ці не висували жодних умов. Спочатку на підприємця Шульгу несподівано навалилася податкова, його викликали для вирішення всіх проблем у районну податкову адміністрацію. В кабінеті інспектора сидів чоловік років за сорок, волосся на дбайливо підголених скронях уже взялося сріблом, хоча сивина лише почала свій наступ. Податківець мовчки вийшов, а чоловік із сивиною на скронях почав без передмов:

— Ви собі проблем хочете, Ігоре Миколайовичу? Дуже просто ми вам проблеми створимо, і бізнес ваш на хер закриємо.

— Здається, я комусь відраховую…

— Сидіть спокійно. Ви нам відраховуєте, ми тримаємо не лише цей район — вам, пане Шульга, страшно стане, коли я почну казати, кого та де в нашій незалежній державі ми ще контролюємо. Коротше, попали ви.

— Нічого не розумію…

— І не треба, дядьку. Словом, так: є інформація про вашу дружину. Вона знає щось про якесь там золото. Існують якісь записи в зошиті, схеми, словом, докладно розписано не для лохів, як до нього дістатися.

— А той, хто дивився телевізор, у курсі, що золото — в Сибіру?

— В курсі. Ви думаєте, нема кого туди послати і нема як рудятину сюди переправити? І на хріна сюди, коли можна напряму в Голландію чи Бельгію. Словом, я зараз говорю з вами від імені тих, хто знає, як те золото знайти і що з ним далі робити.

— Гм, — Шульга вирішив потягнути час, він справді ще не зовсім оговтався. — Ви… не знаю, як до вас звертатися…

— І добре. Не знайте собі.

— Хай так… Словом, ви не виглядаєте наївною людиною. Чому ви берете на віру таку відверту туфту, як казочка про скарби в тайзі?

— Тому, що не виглядаю наївняком. Наші люди довго аналізували, прикидали член до носа, і надумали: вся ця історія — не фуфло. Віддавайте зошит чи що там у вас — і можеш працювати спокійно, скільки живеш, стільки нікому нічого не винен. Від податків тебе звільнять, «дахові» платити перестанеш. Взагалі перспектива шикарна: будь-який твій бізнес піде без проблем. Після того, звісно, як зошит буде в нас.

Шульга запевнив співбесідника — зошит спалено. Він, звісно, не повірив. Та після того розмова припинилася, чоловік із сивими скронями залишив кабінет, його власник не затримував Ігоря. І, вийшовши на мороз, Шульга усвідомив: ось тепер є реальна підстава для паніки.

— Розумієш, сонце, це тобі не росіяни та американці. Тим, за великим рахунком, нас як громадян іншої держави не так просто дістати. Наші бандити можуть набагато більше й діють жорсткіше.

— Але ж ти сказав…

— Не повірили. І не повірять, доки в ліс не завезуть і не почнуть мені яйця розпеченим залізом припікати, а тебе — ґвалтувати в мене на очах. Якщо після такого ми далі стоятимемо на своєму — лише тоді повірять, і добре, коли просто там лишать. Можуть і повбивати. Від Нікодімових та Гаммерів ми ще можемо сховатися чи відбрехатися. Від наших, Галю, зась. Не забувай — у нас донька росте.

— Я знаю. Виходить, здаємося, не почавши боротьби? Знаєш, — вона зітхнула, — це дуже по-українськи. Це наша національна риса характеру. Визначальна, я б сказала.

Бандити вирішили не затягувати справу — проблеми з податковою в підприємця Шульги не вирішилися, навпаки — стали ще серйознішими. Доньку вони боялися випускати на вулицю — кілька разів до дівчинки підходили різні підозрілі типи й говорили: «Біжи додому, скажи батькам — довго їм не жити». Оксана почала погано спати, кричала вночі, сама боялася навіть виходити із квартири. Про те, аби ходити до садка, і не говорилося: Галина подзвонила виховательці й попередила — дівчинка серйозно захворіла.

У міліцію вони вирішили не звертатися — Ігор не без підстав підозрював, що невідома йому структура, яку представляв чоловік із сивиною на скронях, тримає ментів на зарплаті. І виявилося — реальної допомоги немає звідки чекати. В Ігоря та Галини було лише троє друзів, котрим вони справді могли довіритися.

Директор фірми «Флуп» Михайло Кошовий — фірма торгувала комп’ютерами та офісною технікою.

Директор ресторану «Твоя кухня» Антон Моруга.

Однокласник та кум Ігоря, Славко Бурт. Він іще встиг послужити в Афганістані, де здобув легку контузію, і через те час від часу змінював роботу. Працював Бурт в охоронних структурах, охороняв свого часу і маленькі кафе, і солідні фінансові установи. Два чи три рази на рік на нього накочувалася депресія, причини якої Бурт пояснити не міг. Ознаками її були тижневі загули, після чого Славка тихенько звільняли. Дружину він собі знайшов на диво терплячу. Ігор переповів Галині їхню історію: вони дружили з першого класу, у восьмому зрозуміли, що, окрім дружби, існує ще кохання, а в десятому вирішили одружитися відразу після випускного балу. Батьки не дозволяли — дружба дружбою, але ж діти неповнолітні. Тоді закохані втекли з дому, знімали половину будинку в Ірпені. Славко мусив навесні йти до війська, тому до інституту вирішив не вступати, тим більше, що не знав, до якого саме. Тому працював то двірником, то вантажником. Батьки шукали їх із міліцією, Бурта не посадили лише через відсутність у його стосунках з дівчиною складу злочину. Згодом батьки змирилися, Славкові дали у військкоматі місяць відстрочки, закохані одружилися. Ігор був на тому весіллі свідком. Син, якого він похрестив, народився в них через три роки після того, як Бурт повернувся з Афгану.

Уся компанія зібралася в Шульги вдома. Ігор переповів лише основні моменти, не вдаючись до зайвих у цій ситуації подробиць. Друзі погодилися в одному: міліція тут не допоможе, але й віддавати зошит бандюкам — надто жирно. Палити так само нерозумно — все ж таки дороговказ до справжнього скарбу, за нього наші люди півстоліття тому вели в тайзі нерівну боротьбу і, між іншим, тоді перемогли. Куди й кому нести цей зошит —

питання інше. Головне — як зберегти його і при цьому бандитам не віддати.

Що й казати, військо зібралося не зовсім, м’яко кажучи, боєздатне. Хіба Бурт умів управлятися зі зброєю, але охоронцям видавали лише кийки та газові пістолети. Не кожен мав дозвіл на вогнепальну зброю. Принаймні саме тепер Бурт у такій фірмі не працював. Як він сам слушно зауважив, доведеться кидатися в бандюків Мишковими компами. Ніхто з гурту не посміхнувся. Лише Антон похмуро буркнув:

— Ясен — красєн, Слава, ти в нас убійна сила. Сам можеш десятьох грохнути. Тільки там не десятеро, чувак, і сили в нас по любе не рівні.

— Тоді морщіть мізки, мужики, — розвів руками Бурт. — У мене вони, самі знаєте, трошки пошкоджені. Треба когось загасити — Бога ради. А так — думайте, у вас у всіх освіта вища.

Нічого не знайшли розумнішого за те, аби відправити Галину до батьків Шульги в Чернівці, куди вони переїхали в успадкований після смерті Ігоревої бабусі будинок. Ігор вважав цю ідею вдалою з однією причини: батьки не афішували, що виїжджають із Києва і нікому не казали, як довго пробудуть у Чернівцях. Не тому, що від когось ховалися чи робили з цього таємницю — просто, як звичайно це робиться, вони вирішували родинні справи, не обговорюючи їх із сусідами, друзями та знайомими.

Легенда про виїзд до Італії на заробітки стукнула в голову Морузі — дружина його брата вже півроку працювала там покоївкою. Причому в світлі останніх подій, коли бізнес Шульги опинився під загрозою розвалу завдяки зусиллям тих-таки бандитів, евакуація Галини в пошуках заробітку виглядала досить логічною, хоча й справді несподіваною.

Дивно. Щойно Шульга пустив усюди, де треба й де не треба, чутки про виїзд дружини, проблеми поступово почали зникати. Пару разів, правда, йому подзвонили й запитали, куди втекла жінка й чи не забрала з собою документи, але Ігор, навіть не особливо соромлячись доньки, послав невідомого співрозмовника і на три літери, і у п’ять. «Мама говорила, таких слів казати не можна», — відреагувала Оксанка, і Шульга тут же пояснив: «Дивлячись, кому їх говорять, доцю».