Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 13

Але висновки, яких у офіцера міліції з’являтися не повинно, зупинив голос того, кого називали Мироном.

—Нема їх там, друже Лютий. Бігме нема.

—Чого це так?

—Дощ вночі падав. Ось тільки перестав, сам хіба не бачив.

—То хай собі дощ, пощо він нам?

—А якби москалі пхалися до тієї копиці, на землі б наслідили. Бач, волого і мокро, слідів не можна не лишити.

Ніколи не вірив я в Бога, ні тоді, ні потім. Особливо після того, з чим довелося зіткнутися незабаром і що затягнуло найближчими тижнями у вир трагічних та непередбачуваних подій. Може, дурницю скажу — тільки нема Бога після того, що довелося мені побачити на власні очі. Якби був — не допустив би... Але тоді, в копиці сіна, була коротка мить, коли я в Бога таки повірив, навіть помолився йому, як умів. «Господи, — промовляв я про себе, — дякую Тобі за те, що послав уночі той рятівний дощ, і саме тоді, коли ми вже заховалися від чужого ока, знищив дощ усі наші сліди на землі...»

—Твоя правда, — почулося нарешті. — Видно, дуже злякалися, далеко забігли. Нічого, ми на своїй землі — нікуди вони від людського гніву не дінуться. Гайда, друже Мирон, зовсім видно вже, Остап нервує, напевне.

У тиші почулися їхні кроки по вологій землі. Звуки віддалялися, дуже скоро зникли зовсім, і тоді ми з Калязіним, не змовляючись, спустилися зі стогу. Не поспішали спинатися на рівні ноги, посиділи, перевели дух, тоді полковник сплюнув і просичав крізь зуби:

—От же ж с-суки... А ти кажеш, Мишко...

Нічого, ясна річ, я не казав, зате остаточно зрозумів, які тут умови і на кого треба розраховувати. Вірніше, на кого не треба опиратися: місцеве населення — ці завжди в спину вдарять. Ненависть до радянської влади та її законів чорна та люта, і довго, ой довго треба ще працювати, аж поки...

—За ними? — коротко запитав у Калязіна, підводячись.

—Куди в чорта — за ними: вдова нас тепер цікавить, — полковник теж підвівся. — Солодка удовиця Килина. Недарма ми з тобою, Середа, тут залишилися, ой недарма. От і поставимо їй кілька запитань...

Та нічого ми її не запитали, не встигли: раптом почувся гул машини, і за мить до подвір’я підкотив наш «віліс». За кермом сидів солдат, у галіфе та чоботях, зате без гімнастерки, в самій нижній сорочці. На ходу з машини викотився Пилипчук, розтріпаний, переляканий не на жарт. Попервах він нічого не міг сказати — тільки руками махав, викрикуючи:

—Там... там... там... пане-товаришу...

У прорізу прочинених дверей завмерла вдова, у самій сорочці, боса, на плечах хустка. Кинувши на неї недобрий погляд, Калязін ступив крок уперед, наставив на жінку зброю, гаркнув:

—Сюди! В машину!

—Ось так? — Удова позадкувала.

—Кому сказано — з нами поїдеш! — Зброя загрозливо гойднулася в його руці.

Все ж таки вдова встигла сунути босі ноги в якісь чуні, що стояли в сінях, та прихопити з собою куфайку з гвіздка. Вона мовчки пройшла через двір, сіла на заднє сидіння і мовчала весь час, поки ми в супроводі Пилипчука — а той досі не міг нічого толком пояснити — мчали через усе село до подвір’я Васі Задури, бо з уривчастих фраз селищного голови зрозуміли: щось сталося з дільничним або в дільничного.

Під’їжджаючи до обійстя, почули голосний грудний надривний жіночий крик — навіть не крик, так виє хвора побита собака. За мить ми побачили дружину Василя — вона в порваній сорочці, з розпущеним волоссям сиділа на землі біля криниці-«журавля» й обіймала руками дерев’яний криничний зруб. Біля прочинених дверей на порозі тихо сиділи діти. Ще вчора, менш ніж півдоби тому — такі веселі, а тепер — ніби бачили, як раптом ожила одна з найстрашніших казок. Біля двору товклося кілька людей, які вийшли на крик, — сусіди, і Калязін, ще не зовсім розуміючи, що ж тут відбулося, рявкнув, щойно машина загальмувала:

—Дітей заберіть звідси! Геть дітей!

Його послухались, а він, далі стискаючи пістолет у правиці, перетнув подвір’я. Край жердини «журавля», до якого кріпили відро на ланцюжку, був опущений у криницю. Але бляшане цебро валялося серед двору. Недалеко від відра лежав мертвий пес — ще вчора він із гавкотом кидався до непроханих гостей, а Василь цитьнув на нього, загнавши в буду. Тепер собача голова лежала в калюжі крові.

—Сюди, сюди, пане-товаришу! — дріботів Пилипчук, жестами показуючи — треба витягти щось із колодязя, те, що опустили туди замість відра.

Перехопивши погляд Калязіна, я запхав пістолет у кобуру, наблизився до криниці, взявся за жердину й потягнув на себе. Вона виявилася несподівано важкою, та я напосів дужче.

Під несамовитий жіночий крик та зойки цікавих, котрих чимало набігло за цей час від довколишніх дворів, з криниці виринув дільничний Василь Задура.

Висів замість відра, підвішений за ланцюг. З мертвого тіла на мокру землю капала вода.

6

Погано пам’ятаю той день. Не тому, що п’яний був, хоча пом’янули як слід того, хто не встиг стати справжнім другом. Калязін звелів нам із шофером знімати мертвого дільничного з криничної жердини, Пилипчуку та набіглим схарапудженим «стрибкам» — розганяти народ по хатах, а сам по телефону з селищної ради подзвонив до районної енкаведешної управи, і за півтори години в Ямках стояв взвод, як їх тут називали, «червонопогонників».

Ми з Калязіним на власні очі бачили бандерівців, чули, як вони говорили про Остапа, тобто про Данила Червоного. Отже, підтвердилося, чиїх то рук справа. Власне, інших версій та припущень після розповіді згорьованої жінки й не було. Коли дружина, тепер уже вдова вбитого дільничного, прийшла до тями (хоча про яку притомність тут можна говорити, самі ж розумієте), то розказала: прийшли вночі троє. Точний час не запам’ятала, не дивилася на годинник, не до того, але дощ саме почався, це точно пам’ятає. Василь не відчинив би просто так, але почув — з гостями біда. Так і сказав жінці перед тим, як відімкнути двері. Потім усе закрутилося: вломилися троє, на вигляд — хлопці з лісу. Перший ударив Задуру в обличчя прикладом автомата, але дільничний встояв на ногах, — тоді його вдарили знову. Навалилися двоє, били ногами, а третій наставив на жінку револьвер, у зброї дружина фронтовика хоч не хоч розбиралася, наказав сидіти тихо, не кричати, не будити дітей — інакше всім хана. Задура, видно, теж це почув — не кричав, поки били, тільки стогнав та скреготав зубами. Тоді його витягнули на вулицю, жінку потягли за ним. Там, у дворі, стояв гурт озброєних лісовиків. Скільки їх було, перелякана жінка не рахувала. Сказала: подумки попрощалася з Василем, бо ті, з лісу, пощади не знають до тих, хто служить совітам, навіть сама молилася, мов перед смертю. Не стрималася тільки, вигукнула: «Дітей пожалійте!» Тоді той, кого вона визначила як старшого відповів: «Як повиростають та служитимуть москалям — тоді не пожаліємо. А тепер хай знають, за що їхньому батькові винесли вирок». Навіть звелів комусь піднімати малих — хай дивляться, та один із тих, хто тримав побитого Василя, промовив: «Буде з них, друже Остап. Ми ж не звірі, не москалі — з дітьми не воюємо. І мамку займати не слід — хто дітям розкаже про батька-юду?» Далі той, кого назвали Остапом, звелів жінці хутко зібрати харчі в мішок, всі, які є: «Москалів незле приймала, то своїх так само мусиш».

А після того двоє прикрутили Василя Задуру за шию ланцюгом до криничного журавля. І повісили в жінки на очах, тоді скрутили їй руки, запхали кляп до рота... і зґвалтували. Пішли, залишивши її надворі. Перелякані діти довго сиділи в темній хаті, лише під ранок старший хлопчик насмілився постукати до сусідів. Ті гукнули Пилипчука, що жив неподалік...

Собаку, як потім з’ясувалося, не застрелили. Пес загавкав, побачивши чужих, це розбудило Задуру. Потім, коли бандерівці товкли його в хаті, один із тих, хто чекав назовні, рубонув собаку по голові сокирою. Стріляти, виходить, вони не ризикували, взагалі діяли тихо, щоб нікого не переполохати. Мабуть, знали, що в селі ночує начальник міліції. Напевне, хотіли розправитися і з ним, для цього і ходили потім до вдови. Лише завбачливість Калязіна, його обізнаність із місцевими звичаями та дощ врятували нам життя.