Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 23

—Я тобі не пан, громадянине Червоний.

—Отак! — вигукнув він. — А хто? Товариш?

—Хоч би й так.

—Може, ти партійний?

—Не встиг. Тільки це нічого не змінює.

—Що б ти хотів змінити, лейтенанте Середа? — І знову я відчув себе в глухому куті, тоді як Червоний вів далі: — Гаразд, нехай ти товариш, а я — громадянин. Тільки громадянин — чого? їхнього совіцького союзу.

—Нашого, — коротко відповів я.

—Тож вашого. Тоді поясни мені, Михайле Середа, чому всюди, де нема комуністів, називатися громадянином і мати громадянські права — це честь. А тут «громадянином» тебе називають, коли позбавляють громадянських прав. Ніколи не думав про це, друже Михайло?

—Про що...

—Про те... — Червоний перервав мене, далі не підносячи голосу, говорив рівно, спокійно та впевнено, не лишаючи шпарини для дискусій. — Коли ти вірний владі, ти для них — товариш. Але щойно стаєш для них ворогом народу, відразу перестаєш бути товаришем. Тебе заковують у кайдани, тягнуть в тюрму, там б’ють смертним боєм, і ти вже не товариш — ти громадянин. Лише громадянин! — він красномовно підніс до стелі вказівного пальця. — Без прав, поза законом, вимазаний власною кров’ю, власним лайном, злочинець для комуністів та народу: ось що таке для совєтів означає «громадянин». Товаришів голодом морити не можна. Громадян — дуже просто, досить віддати належний наказ із Кремля.

—До чого тут голод?

—Бо, Михайле Середа, це влада морить українців голодом! — Я відчув, що бандерівський командир потроху заводиться. — Так само, як морила їх у тридцять третьому. Ти жив у місті, ти цього не відчув. Хоча напевне не був тоді малим. Скільки тобі років, лейтенанте?

—Ну, скажімо, двадцять сім, що це змінює?

—Знову ти нічого не хочеш змінювати! — Червоний розвів руки і легенько ляснув себе по стегнах. — Ти в Чернігові до школи ходив, так?

—Авжеж.

—Добре вчився?

—Грамотний. — І тут же вирвалося: — Не хвилюйся.

—Та я бачу, що грамотний. Тільки тебе чомусь нічого з того, про що ми говоримо, зовсім не хвилює. То ти літери знаєш, читати вмієш, писати протоколи — теж. Але це ще не означає, друже Михайло, що ти грамотний. їсти в школу мама давала?

—Ну, давала, — розмова, як на мене, йшла у якийсь дивний для мене бік. — Хліб із салом замотувала у вощений папір...

—Сало, кажеш, із хлібом... Ти тоді, напевне, записався в піонери. Було?

—Припустімо.

—І тобі, піонеру, нічого не казали про те, як українці, поки ти в місті їси хліб із салом, сотнями й тисячами пухли з голоду по селах?

Я справді чув таке від батьків. Навіть знав: від голоду померли в селі родичі майже в усіх наших сусідів. Тільки про це розповідали тихо: вважалося пропагандою. Хто поширював подібні чутки, по того приходили з НКВД.

—Говорили — неврожай, — відповів обережно. — А ще куркулі згноїли в землі хліб, щоб підірвати курс на індустріалізацію.

—Так вам і говорили?

—Саме так!

—Добре, нехай. А по довколишніх селах пантрували комсомольці з гвинтівками. їх мобілізовували та ставили в оточенні довкола кожного села. Аби жодна жива душа звідти не вибралася. Люди доходили до того, що починали їсти собі подібних. І до гріха людожерства доходило всюди, де в Україні вже ствердили червону владу.

—Брехня...

—Правда, — відчеканив Червоний. — Правда, лейтенанте. І ти, виходить, не такий уже грамотний, щоб цю правду собі сказати. А заразом — сліпий та глухий, бо нічого не хочеш бачити й чути. От скажи, чому на іншому боці України знову був страшний голод? Тільки не кажи, що нічого не чув!

Я не просто чув — я бачив це на власні очі, коли службові обов’язки вимагали виїзду з Чернігова в район. Тепер зізнаюся: намагався не дивитися на тих, хто мучився від тифу й дистрофії, і не слухати моторошних розповідей про те, як люди навесні їдять лободу, листя дерев, полюють за бродячими псами та вишукують у полях здохлих гризунів. Ось тільки з ворогом про це говорити не хотілося. Тоді лише відповів Червоному коротко:

—Засуха була велика. Запасів хліба виявилося не досить. Газети писали.

—Чому ж мало? Куркулів уже нема, нікому хліб гноїти, — у голосі Червоного чулася зла іронія. — Кажеш, газети читаєш... А не писали твої газети, як наші, тутешні села збивають у колгоспи, щоб потім продукти масово відправляти на Схід? Тільки, друже Михайло, ніяких голодуючих це зерно не рятувало! Все йшло туди, в Росію чи за кордон. Поки в Україні масово мерли люди, комуністи годували Польщу, Німеччину, навіть Францію7! І вже точно не напишуть ніколи ці ваші газети, як я особисто та мої хлопці потайки зустрічали біженців з того краю України і переправляли сюди. Бо люди тікали від голоду зі Сходу на Захід, а їх знову не пускали: хай подохнуть, де жили! А, про що з тобою говорити... товаришу, — Червоний махнув рукою.

—Правильно, — легко погодився я. — Не треба мене агітувати.

—Таких, як ти, слова не продеруть, — кивнув він. — Вас тільки наочна агітація переконає. Власне, для цього тебе сюди й привели.

Червоний хотів ще щось сказати, та я його перервав:

—Тож товариші вам не годяться. Ви всі тут — пани. То чим тобі тоді польські пани не догодили? Я читав твою справу, Червоний.

—Цікаво. Хотів би й я почитати... Що ж ти там вичитав? А, неважливо, — він знову пройшовся тісним приміщенням. — Я тобі скажу, чого там точно нема й не буде ніколи. Я, Середа, хоч за Польщі, хоч за німців, хоч за совітів кладу своє життя заради того, аби на нашій з тобою землі, лейтенанте, не було жодних окупантів. Зрозуміло сказано?

—Нехай поляки окупанти, це я ще розумію, — завівся я. — Німці — теж справедливо. Але чому ви проти радянської влади? Скільки мріяли про об’єднання України, більшовики визволили її від усіх, тепер країна в нас одна...

—...А держави немає! — закінчив Червоний. — Слухай, з мене таки поганий агітатор чи політпрацівник. Не вмію красиво говорити. Бо ти сам мусиш зрозуміти колись очевидне: насправді ніхто Україну не визволяв! Ніхто й ніколи за останні триста років, це щонайменше! За Польщі нас саджали в тюрми й табори, коли ми хотіли своєї держави. Прийшли москалі — ми знову в тюрмах і таборах, бо Совіцькій Союз — не наша держава. Він убивав нас, мордував, морив голодом, морозив у Сибіру. Прийшли німці і на наші хліб-сіль відповіли так само тюрмами, таборами, розстрілами та шибеницями! — Тепер із бандерівського командира злетіла маска незворушності. — Та подумай тепер і сам собі дай відповідь, чому в совіцьких тюрмах і таборах, за комуністів, сидіти ліпше, ніж у польських чи німецьких. А заразом, товаришу Середа, скажи мені: чому, коли мордує та розстрілює НКВД — це благо, а коли те саме робили дефензива або гестапо — це зло.

—Державна безпека виявляє ворогів радянської влади...

—Правильно! Дефензива виявляла ворогів Пілсудського. Гестапо — ненависників Гітлера. Комуністи — тих, хто проти їхнього Сталіна! А методи, друже Михайле, однакові! Кров із нашого брата-українця вони всі випускають однаково. І нам однаково болить, хто б нас не катрупив: комуністи чи фашисти! Чому всякий, хто сюди, на нашу українську землю, приходить, не дає волю, а лише замінює іржавий колючий дріт на новенький? Де тут визволення, друже Михайле? Яке звільнення може бути, якщо конвой по периметру? Я бував на Заході, бував у Європі — останні табори там зникли, щойно американці та англійці зайняли належні їм після перемоги території. Там, де лишився контроль москалів, табори нікуди не поділися. Згоден, з мене таки справді злий агітатор. От самі факти — вони вперті. Подумай, Середа, добре подумай.

Червоний перевів дух, замовк, до нього поверталася вже звична мені незворушність. Та і я нічим не міг йому відповісти. Бо чи не вперше відчув, навіть проти своєї волі, всупереч здоровому глузду, котрий всотав зі шкільних підручників: а справді, чому наша влада, така гуманна й справедлива, раптом не може існувати без таборів, куди з року в рік пакує ворогів народу ешелонами, а вони, вороги, ніяк не переведуться...