Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 28

—Дуже змістовна розмова у вас, — озвався Топорков.

—Нічого, мені досить, — Червоний глянув на мене. — А тобі, лейтенанте? Чи все це, — він обвів рукою хату, дах якої вже просідав під вогнем, подвір’я, трупи, принишклих людей, — спеціально для тебе? Хто ти такий, Середа, щоб для того, аби тебе обдурити, ми все це влаштовували?

Командир бандерівців говорив правду. Ось тільки ця правда мене аж ніяк не влаштовувала. Можливо, навіть напевне, десь була інакша правда, котра не перекреслювала за одну ніч усе, про що я думав, у що вірив та заради чого взяв зброю до рук. Уже не дивлячись на Червоного — раптом він перестав для мене існувати, я наблизився до Топоркова майже впритул.

—Він... він правду сказав?

—Лейтенанте, не дурій, — капітан знову перейшов на російську, в його очах відбивалася заграва. — Це не твоя війна. З ким ти тепер, не зрозумів хіба? З ними не можна інакше, не можна, чуєш мене?

—А люди? — Я кивнув через плече. — Ці люди, з ними теж не можна інакше?

—Вони стрілятимуть тобі в спину, лейтенанте. Люди повинні боятися тих, кого вважають своїми захисниками, — тільки так вони потягнуться до нас. — Тепер Топорков не сплюнув, а судомно ковтнув слину. — Ось так ми воюватимемо за цих людей. Інакше вони не потягнуться до нас, лейтенанте.

Червоний стояв поруч і уважно слухав. Боковим зором я помітив: він жестом заборонив іншим втручатися та навіть наближатися до нас, даючи, таким чином, змогу мені послухати капітана НКВД, а москалю — виговоритися перед смертю: в тому, що жити Топоркову лишилося рівно стільки, скільки часу він говорить зі мною, я не сумнівався.

—Нехай... Вчителька, Ліза Воронова... Її за що?

—Знала, куди їхала... — Тепер Топорков тримався так, ніби його не стискали з обох боків, мов лещатами, руки двох вояків. — Що тобі до неї, лейтенанте? Думаєш, ось ці, з тризубами, справді їх жаліють?

—Вона... — Мені враз забракло подиху. — Вона була... вона була молодою...

—А на фронті, санітарки? Теж молоді, їх теж убивали! Війна, лейтенанте!

—Нема війни... Ти ж сам щойно... Про хребет Гітлеру... Ти... Топорков... вона була молодою, такою молодою... Вона вірила, що її захистять...

—Хай вірить менше! Нікому не вір, лейтенанте! Особливо тут, ось йому. — Кивок у бік Червоного.

—Вона... — Чим далі, тим важче мені було добирати слова. — У неї ж не було ще чоловіка... Ти це розумієш?

—А ти чого ж, не встиг?

Все.

Тепер нікого й нічого не існувало довкола. Тільки я і капітан МГБ Топорков. У якого я випустив зі свого ППШ довгу чергу. Я не спускав пальця з гашетки, доки не розрядив увесь диск.

Пам’ятаю тільки: щойно скинув автомат та вистрілив, як капітана відразу пустили, він завалився на землю і мої кулі рвали груди лежачого.

Майже одночасно збоку гримнули ще автомати: це бандерівці розстрілювали решту диверсантів, котрих вдалося захопити живими. Зрадника Червоний порухом рухи звелів не чіпати, а коли швидку страту завершили — простягнув тому, переляканому, свій «парабелум».

—Коли твої хлопці помирали, але не здавалися, в тебе забракло духу, — промовив він. — Тепер можеш виправити цю помилку. Люди дивляться, ну?

Коли зрадник приречено простягав руку за пістолетом, я раптом зрозумів: з мене вже досить. Тому відвернувся, завмер із порожнім автоматом у опущеній руці, прикипів поглядом до палаючої хати, навіть не здригнувся, коли позад мене гримнув постріл.

Чиясь рука лягла мені на плече. Навіть не озираючись, зрозумів — це Червоний підійшов ззаду. Навіть попри почуте й побачене я не мав бажання продовжувати з ним розмову. Мабуть, командир бандерівців сам відчув це, бо промовив лише:

—Ось і все, Михайле.

—Я вбив радянського офіцера, — глухо сказав я у відповідь. — Правда твоя. Ось і все.

—Ти розстріляв убивцю й бандита. Ти виконав свій обов’язок, дільничний.

Це була правда. Викривлена, неправильна, не зовсім навіть моя — але правда, з якою я мусив жити... чи померти.

Напевне, Червоний чекав від мене як не дій, то хоча б якихось слів. Тільки я далі мовчав, і він проговорив:

—Далі що, друже Михайло? З нами?

Тепер я повернувся до нього.

—Не думаю, Червоний.

—Знаю я, про що ти, лейтенанте, насправді думаєш. Ми, повстанці, поза законом. А хто тоді закон? Капітан Топорков? Сталін, Берія, МГБ, радянська влада — це твої закони? Ти згоден із цими законами, Середа? Тепер згоден?

—Я залишуся тут... Остапе. — Не знаю чому, але тоді вирішив назвати його на псевдо.

Іншої відповіді в мене не було. Та й тепер, коли минуло багато років, далі кажу собі: інакше не могло бути.

—Дивись. Ти вибрав.

Відступивши на два кроки назад, Данило Червоний виставив уперед зігнуту в лікті руку з пістолетом.

І вистрілив у мене.

17

Ну, так: із госпіталю виписався під кінець жовтня. Міг більше валятися, Калязін мав владу це влаштувати, та самому не хотілося пролежувати боки. Та й рана доволі швидко зажила. Хірург, старий львівський єврей, все дивувався — стріляли з близької відстані, а куля влучила в м’які тканини, не зачепивши життєво важливих органів, крові втрачено багато, але насправді шкоди — наче на гострий кілок випадково нахромився. Промахнутися з такої відстані — це треба вміти...

Я не став розчаровувати досвідченого хірурга. Бо, опритомнівши під ранок біля тліючої хати, коли перестрашений нічними подіями Пилипчук лив мені на лице криничну воду, знав: більше нічого Червоний для мне зробити не міг. Після бандерівського нападу дільничний міліціонер мав або загинути смертю хоробрих, або втекти, що напевне закінчиться для нього погано, або лишитися на полі битви, поранений та закривавлений. Коли лікар дивувався моєму неймовірному везінню та щиро радів дурній кулі, мене так і підмивало пояснити: командир упівців не промахнувся, а зробив дуже влучний та майстерний постріл — поранив мене так, щоб завдати мінімум шкоди, залишивши мене всього в крові. Так я став героєм, про мене написали замітку в міліцейській газеті, назва якої вилетіла з голови, й нагородили медаллю.

Згодом я дізнався, що саме, за офіційною версією, сталося тієї ночі в Ямках. Це розповів, ніби між іншим, слідчий з обласного МГБ, котрий знімав із мене покази і якому я розповів дуже коротку історію: почув крики, стрілянину, вискочив надвір з автоматом, побіг на пожежу, в короткій сутичці з нападниками дістав поранення. Підтвердивши, що на багатостраждальне село Ямки тієї ночі справді наскочив бандерівський загін під командуванням Данила Червоного, слідчий повідомив: бандити зустріли шалений та неочікуваний для себе опір з боку винищувального загону, тих-таки «стрибків», а також частини місцевого населення. Людям, виходить, набридають так звані повстанці... У сутичці загинув місцевий поштар, командир «яструбків» Славко Ружицький, нападники теж мали втрати.

Як насправді вбили Ружицького, де були інші бійці загону самооборони, а також звідки в МГБ такі точні відомості, що діяла саме боївка Червоного, не знаю дотепер. Загалом, для тих часів подібний випадок — не з надзвичайних. І якби я не знав, що трапилося насправді, може, і повірив би слідчому. До речі, селяни напевне так само знали, що відбулося і хто кого від кого врятував: ніхто із щонайменше десятка свідків моїх розмов та дій тієї пам’ятної ночі жодним словом не обмовився. Інакше дільничний Михайло Середа був би підсобником бандерівців... самі розумієте.

А підсобництво таки намалювалося. Як же просто все вийшло! Це я потім, коли лежав та видужував, склав собі в голові. Данило Червоний домігся від мене того, чого хотів. Я доповів своєму начальнику, полковнику Калязіну, про настрої в Ямках: мовляв, не втратили ще люди довіри до УПА та не бояться, навіть попри прояви терору. Полковник, так само вірний службовому обов’язку, доповів про це в управління МГБ, вищому начальству. Там негайно вжили заходів — і в Ямки, щоб позбавити людей ілюзій стосовно бандерівців, оперативно направили спецзагін капітана Топоркова. А той прийшов у пастку.