Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 43

Від усвідомлення того, що Червоний послав мене на смерть замість себе, а я упокорився, з голови вилетіли раптом усі думки, окрім однієї: тепер мене заріжуть, мов свиню. Захотілось кричати, оголосити про помилку, спробувати хоч так врятуватися від неминучої загибелі. Та навряд чи Зубка і його поплічників зупинило б те, що в катавасії потрапить під гарячу руку випадкова людина. Одна або кілька. Тим не менше, я вже намірився кричати.

Але не встиг.

Важку тишу бараку раптом сколихнув гучний вигук:

—ХЛОПЦІ!

Це Данило Червоний гукнув із-за сучих спин. Від несподіванки Зубок, котрий стояв за два кроки від мене та навіть примірявся вдарити, вкляк, зігнув коліна, присідаючи, і рвучко обернувся на голос. Ніхто з нічних візитерів не готувався до організованої зустрічі — бандерівцям таки вдалося захопити їх зненацька.

Зі свого місця я лише встиг побачити, як на озброєних заточками сук із різних боків дружно кинулися бандерівці. Вони навалили гуртом та відразу, діяли мовчки й злагоджено. Рукопашна почалася стрімко, шум боротьби розбудив усіх, простір бараку вмить заполонили крики — здивування, переляку, болю.

Заціпеніння враз відпустило, і я кинув своє тіло з нар на підлогу. Та бажання лізти під нари, аби не брати участь у чужій війні, раптово зникло. Звівшись на ноги, я завмер, намагаючись зрозуміти, що відбувається в проході. Я не бажав ставати ані на бік сук, котрих привів сюди мародер та ґвалтівник Зубанов, ані на бік націоналістів, до яких долучилися чисельно менші прибалти, я вперше за роки тюрем, пересилок і табірного виживання відчув гостру потребу щось зробити. Відчути себе знову чоловіком, здатним огризатися.

Зрештою, суки прийшли до мене в дім, яким би цей дім тепер не був. Нехай сьогодні вони прийшли за життями бандерівців, але де гарантія, що завтра вони так само вільно серед ночі не прийдуть за кимось іншим. За мною, наприклад... Кулаки стиснулися мимоволі, і я ступив крок вперед, висуваючись у прохід між нарами. Туди, де у розпалі точилася бійка. Я бачив, як переді мною бандерівець Лютий голими руками ламав озброєного пікою суку, міцно обхопивши ворога. Трохи далі двоє інших, українець та литовець, зосереджено місили носаками когось, збитого з ніг. Далі розібрати, хто є хто, було важко, і мені навіть здалося: бандерівців та «лісових братів» виявилося значно більше, ніж сук, тож в останніх не лишалося шансів, хоча проти них були беззбройні та безправні зеки.

Я не сумнівався — на крики охорона не прибіжить. Схоже, вертухаї мали наказ не реагувати на шум у «політичному» бараку. Але якщо це не зупинять вартові — цього не зупинить ніхто: тишу розпороли перші крики болю — так кричать поранені. Наступної миті просто на мене з купи бійців виштовхався зігнутий навпіл чоловік. Він тримався за обличчя, крізь пальці текла кров, поранений не втримався, опустився на коліна — і тут же над ним зависнув розлючений бандит, замахнувшись заточкою та збираючись добити ворога.

У мене спрацювали давно забуті рефлекси — з місця кинувся навперейми, перехопив занесену руку і вклав усю силу, яка залишилася, в удар, націлений в обличчя. Кулак урізався в гостре підборіддя, почулося клацання щелепи, сука загарчав, розвернувся до мене, легко вивільнив руку та вдарив у відповідь.

Від першого випаду я ухилився інстинктивно, ступивши крок убік, і знову спробував ударити, та вдруге бандит і іримірився краще — і біль обпік лівий бік. Я закричав, сахнувся, схопився за рану, відчувши липку кров. Третім ударом мене збиралися добити, та раптом за спиною вбивці виросла висока худорлява постать. Я впізнав Червоного.

Рвучко розвернувши суку за плече до себе, бандерівець, коротко замахнувшись, рубонув його ребром долоні, мітячи в горло. Та той сіпнувся, й удар прийшовся на ключицю, правиця з ножем опустилася, і Червоний вивернув суці руку, завдаючи болю та змушуючи пустити зброю на підлогу.

Сутичка захопила бандерівця, і він не помітив стрімкого нападу ззаду. Я попередив його вигуком. Схоже, це врятувало йому життя — піка, котра могла проткнути спину, ковзнула по правому боку. Червоний поточився, не втримався на ногах, перечепився через пораненого і впав. Я знов розгледів Зубка — це він намірився добити Данила, та не встиг. На нього навалилися двоє, збили, і він спритно порачкував під нари — тільки так зміг врятуватися.

От тепер ззовні заревла сирена. Навіть якщо так і планувалося, кримінальники мали змогу втекти з нашого бараку раніше, до появи охоронців на чолі з капітаном Бородіним. Для мене і, думаю, для інших усе довкола закрутилося, тому, сидячи на підлозі та спершись спиною об нари, я не чітко зафіксував, коли саме побігли з бараку суки, а коли налетіли вертухаї.

Простір бараку враз наповнився світлом їхніх ліхтариків. Його виявилося досить, аби побачити розгром, спричинений короткою кривавою сутичкою, та зрозуміти: нікого з нападників тут немає. Уздовж нар обабіч проходу виструнчилися за наказом Бородіна зеки, окрім поранених. Той, кого вдарили в обличчя, лежав далі на підлозі, згодом я дізнався, що це литовець Томас, в бійці йому викололи око. А я стояв поруч із Червоним, ми навіть підтримували один одного, кожен тримаючись за скривавлений бік. Правда, я рипнувся стати з усіма в стрій, та Червоний, ледь стиснувши моє плече, не дав цього зробити.

—І що тут таке? — гаркнув «кум», засліплюючи мене електричним променем. — Засуджений Гуров, якого хріна тут відбувається? Побилися? Чого не поділили? Зброя де, мать вашу, вороги народу довбані!

—Своєму народу я не ворог, — просичав крізь зуби бандерівець, і саме тоді я вперше почув від нього такі дивні та не до кінця зрозумілі мені слова.

—Це хто там у нас? — промінь перемістився на Червоного. — Ага, фашистський допомагач? Не поділив щось із радянським танкістом, морда бандерівська?

—На нас напали, громадянине капітан, — видушив я з себе.

—Напали на них... Хто тут такий борзий, а? Мовчимо? В мовчанку граємо, Гуров?

Але начальник оперативної частини вже сам зрозумів — щось не спрацювало і він побачив точно не те, чого чекав. У його повній поінформованості стосовно того, хто приходив сюди вночі та з якою метою, я вже не сумнівався. Тепер перед ним була інша проблема: троє поранених. Навіть за тутешніми правилами всіх трьох слід помістити в больничку, а вже потім — розбиратися. Аби таких, як ми, можна було просто застрелити на місці, на очах у таких самих безправних зеків, це зробили б уже давно. Проте для табірної адміністрації навіть бандерівці — насамперед робочі руки, і добувати воркутинське вугілля вони мусять до останнього.

—Розберемося, — відчеканив Бородін, відводячи промінь та пробігаючи ним по шеренгах доходяг. — У всьому розберемося. І покараємо. Ви, — кивок у наш бік, — до медичного блоку... Поки що. Бачу, дибаєте. То самі доповзете. Його заберіть, — кивок на Томаса. — Всім іншим — спати! Почую ще хоч писк до ранку — розбиратися не буду. Десять доходяг у ШІЗО, давно воно за вами плаче! Профілактика... бля...

Це він промовив, уже рухаючись до виходу. Усе ж таки не стримався: зупинився біля першого-ліпшого зека, наказав ступити крок уперед, обвів важким поглядом, без замаху влупив у сонячне сплетіння, задоволено подивився, як в’язень згинається від болю, і нарешті дав нам спокій.

6

Прибалтові Томасу пощастило менше, ніж нам, — він таки втратив око.

Хоча він і побачив у цьому певну вигоду: тепер його тримали в санчастині, давали «лікарняну» пайку — трошки більше хліба, кашу та мерзлий буряк, і, за великим рахунком, не мали права використовувати на роботах у шахті. З мого досвіду, одужанням пораненого в таборах вважається те, коли в нього перестає йти кров із рани. Але однаково якийсь час йому не знайдуть іншої роботи, крім як санітаром.

Наша з Червоним ситуація виявилася кращою. Мене приголубили ножем не надто сильно, його — трошки серйозніше, довелося навіть зашивати. Проте більш ніж десять днів ніхто нас із такими пораненнями не тримав на лікарняному ліжку з відносно свіжими, проте завжди випраними простирадлами.