Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 51

І майор не забарився — прибіг на плац у розчахнутому кожушку, без портупеї, лише з пістолетом у руці. Але й він не поспішав вживати будь-яких заходів: навіть якщо тепер заводіїв відтягти у штрафний ізолятор, решта так не розійдуться — силу та зброю так чи інакше доведеться застосувати проти всього контингенту. Такого вже не приховаєш, Абрамову хоч як уже не викрутитися, і Червоний, напевне, брав це до уваги, коли планував свою акцію непокори. До того ж він удало обрав момент: люди справді дуже давно не мали нічого навіть близько схожого на вихідний — законний, як не крути. Ось і прорвало — мусив знайтися хтось, здатний набратися сміливості й підштовхнути до відчайдушного опору стомлену решту.

Поява начальника табору не вплинула на зеків — заклики не стихли, навпаки — побачивши його, хтось із блатних вигукнув задерикувато:

—Банкуй,начальнику!

Кивнувши чи то у відповідь, чи то просто так, майор Абрамов неквапом запхав пістолет до кишені кожушка. Далі, так само не поспішаючи, застебнув кожушок на всі ґудзики, обсмикнув його, поправив шапку на голові, тоді набрав повітря в груди, виголосив на розтяг:

—Нумо... мо-о-овчать!

Навіть якщо хтось один замовк, це не було помітно. Зеки сиділи на землі та вимагали вихідного.

—МОВЧАТЬ! — повторив Абрамов уже голосніше, на всю силу легенів.

Знову ніхто не послухався — кожен дивився на сусіда і не хотів виявитися боягузом. Я чекав, коли майор втретє повторить наказ, проте начальник табору, трошки помовчавши, мовив якось дуже миролюбно, по-простецькому:

—Та хоре вже, кажу. Базарить давайте чи що...

Дивно — тепер його послухали. Скандування враз змовкло, наче по команді, а майор, коротко запитавши про щось Засухіна, знову заговорив, так само не підвищуючи голосу:

—Червоний, це ж ти почав.

—Вимоги законні, громадянине майор, — сказав Данило у відповідь.

—Ви б повставали... Чи до вечора так збираєтесь?

—Буде розмова?

—Якщо я захочу, Червоний, з лежачим тобою поговорю, — зауважив Абрамов. — Вставайте вже, нумо, всі вас уже почули й побачили.

Спочатку Данило, за ним бандерівці, нарешті решта зеків випросталися. Тепер ми стояли на плацу так, як зазвичай перед уранішнім розводом.

—Тобі хто задвинув цю бодягу про вихідний? — поцікавився майор.

—Це законна вимога, громадянине начальник. Ми перевиконали план, — Червоний вперто тримався заданої лінії. — Поясніть усім, за що ми тут працюємо. Якщо ви знайдете причину...

—Я тебе, паскуда, можу без причини — за спробу втечі, — перервав Абрамов. — Ви всі тут це чудово розумієте.

Усі чекали, що майор скаже далі. Та він якийсь час знову мовчки дивився на ряди зеків. А тоді жестом підкликав до себе «кума», нахилився до нього, щось коротко звелів. Бородін кинув руку до шапки, махнув рукою своїм операм, ті розвернулися та рушили за капітаном до бараків.

—Передовики праці, значитця... Ну-ну...

Знову заклавши руки за спину, Абрамов мовчки походжав уздовж шеренги зеків. Ріденькі сніжинки, що сипали з неба від сходу сонця, тепер перетворювалися на лапатий сніг, який вкривав зону, плац, офіцерів, конвойних солдатів і нас — усі, крім майора, завмерли в німому очікуванні не знати чого.

Скільки часу минуло, не беруся сказати. Здавалося, після загального сидячого протесту начальник табору почав гру, в якій виграш лишається за тим, хто кого перемовчить. Та ось на плац повернувся капітан Бородін, замість доповіді кивнув майору, і Абрамов знов обсмикнув кожушок і, прокашлявшись, сказав:

—Вихідного хочете? За законом, Червоний?

—Ваші закони, громадянине майор.

—Закони десь почитав?

—Грамотний, громадянине майор.

Знову коротка пауза. Абрамов смакував момент.

—Буде вам вихідний, — мовив нарешті. — Радянська влада свої закони поважає.

Останні його слова потонули в радісних криках блатних, побутовиків та частини «політиків». Бандерівці були з меншості зеків, що виявили в цей момент стриманість. Абрамов жестом звелів усім замовкнути і продовжив:

—Можете сьогодні гуляти. Тим більше, норму окремі бригади справді перевиконали. Таким чином забезпечили вихідний тим, хто філонив. Хто кому винен — між собою розбирайтеся.

—Філонів накажемо, начальнику! — пообіцяв Коля Тайга. Його голос я ні з чиїм не сплутаю, та й говорив він серйозно.

—То ваші клопоти, — кивнув майор. — Але вихідний ваш почнеться після того, як наведете порядок у своїх житлових приміщеннях. Почув, Тайга? Бардак на зоні!

—Де бардак, начальнику...

—А я тобі покажу, Коля! Якщо сам не побачиш! І за це ті, хто допустив бардак, матимуть по п’ять діб ШІЗО! Готовий провести вихідний в ізоляторі, Коля? Чи все ж таки на роботу?

—Мені на роботу закон не дозволяє...

—Так то тобі! Кандидатів, крім тебе, вистачає.

Говорячи так, майор дивився впритул на Червоного, і я зрозумів — його доля на найближчі п’ять діб так само вирішена, як і питання про оголошення сьогодні вихідного...

—Чого стали? Розійтись по бараках, навести порядок! Зовсім розпустилися!

Так ми зрозуміли ще одну задумку Абрамова: наш барак і, як я підозрював, інші за той час, поки нас морозили на плацу, опери і солдати за наказом майора та під керівництвом начальника оперативної частини старанно обшукали. Благенькі пожитки наші розкидали по бараку, а вогонь у пічці залили водою, від чого вона страшенно чаділа, задимивши все помешкання. Конвойні підганяли, ми взялися порядкувати. Пічку наново ніхто не затопив, і за ті кілька годин, що ми витратили на ліквідацію наслідків оперського набігу, стало холодно, як надворі. Тому більшу частину дня, таки оголошеного вихідним у таборі, не лише ми, а й решта зеків, як могли прогрівали барак.

Лише під вечір ми мали змогу насолодитися спокоєм — і виявилося, що ось цей, відвойований Червоним час, нам нема куди дівати. Хтось тинявся табором, хтось писав листи, а більшість дрімали, скрючившись на нарах. Бандерівці далі трималися окремо, проте я вже відчував — після того дня Червоний потроху завойовував авторитет на зоні, нічого особливого для цього не роблячи. Навіть обіцяні Абрамовим п’ять діб у БУР, котрі Данило таки відсидів, починаючи з наступного дня, нічого не змінили: в’язні вперше за багато років, якщо не за весь час свого табірного життя, побачили можливість опору та відчули всю насолоду від цього.

З того дня Червоного знала вся зона. Що зіграло на користь планам, у які на початку лютого наступного року він посвятив мене.

11

В’язні дістали певні поступки — тепер вихідні в зоні стали не такою вже рідкістю.

Не сказав би, що відбулося якесь послаблення режиму чи табірна адміністрація боялася повторення невеличкого бунту. Навпаки, придушити опір для влади було б заввиграшки — варто відкрити вогонь на знищення, і більшість зеків поскладає лапки: за життя, нехай таке мізерне, в’язні чіплялися щодня, прожити наступний день — ставало для більшості з них сенсом існування. І не думайте — не скажу, що був інакшим, всі ми живі люди й хочемо жити, хоча б у непридатних для цього умовах.

Точно не скажу, та, з огляду на мій досвід табірника, справа була не в нездатності майора Абрамова придушити в зародку будь-яку спробу бунту. Тим більше — не в тому, що начальник табору тепер хоч трохи зважав на права зеків. Йому не хотілося морочитися з самим процесом упокорення непокірних в’язнів. Тому вирішив грати на випередження: узаконив один вихідний раз на два тижні — за умови, якщо норми та плани виконуватимуться. Навіть поставив за приклад бригаду, в якій працювали бандерівці. Абрамову не потрібна зона, котра несподівано усвідомила, що за свої права можна — нехай не боротися, але бодай спробувати поборотися. Адже, не давши зеківському кипінню виходу, можна сміливо прогнозувати: дуже скоро пара зірве кришку. Ось тоді, як кажуть, ховайся...

Та й на власні амбіцій начальник табору в цій ситуації жодним чином не наступав: як не крути, а вихідний день нам мали надавати частіше, ніж це було досі. Отже, майор Абрамов міг проявити до зеків невластивий йому гуманізм, а ще й пишатися собою та власною людяністю.