Червоний - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 58

Тому бачив, хоча й у темному тумані, як Коля Тайга скинув із себе Свистуна, і поки інші бандити копали тіло ногами, підвівся, а тоді, не роздумуючи, вистрілив у лежачого.

Десь поруч озвався автомат — і Тайга, скошений чергою, впав на щойно застреленого мого товариша. Інші бандити кинулися врозтіч, найперше ті, хто взявся за Тамілу: розчинилися в темряві, на відміну від тих, кого звалили прицільні постріли.

А тоді я побачив біля себе Червоного. Він тримав автомат дулом донизу, шапки на стриженій голові вже не було. Червоний опустився біля мене на коліна, нагнувся близько, і вперше я почув у його голосі розгубленість:

—Думаю, де ж ти подівся... Чого ж ти... Міг із нами... Хотів же...

—Не міг... — видушив я, долаючи пекучий біль. — Потім... Я не стріляв би... Знаєш...

—Ти мовчи, мовчи, — Червоний поклав руку мені на лоба. — Як же так, ну як...

—У вас що?

—Добре все, — почувся поруч голос Лютого, і я побачив його в себе над головою. — Роздушили горішок. Вихід є, свобода, Вікторе.

—Не для мене...

Червоний зітхнув, випростався.

—Отже, нема в нас машиніста, друже Лютий. Куди його з собою...

Може, він ще щось говорив. Але біль ставав сильнішим за мене. Я навіть не відчував холоду — поволі занурювався в пухнасту вату, яка хтозна-де взялася тут, в таборі, темної воркутинської ночі. Останнє, що вловило вухо, — рипіння снігу, віддалені звуки пострілів, далекі переможні крики...

Потім нарешті настала темрява — справжня, густа й мовчазна.

18

Мене виходила Таміла Супрунова.

Коли все скінчилося, вона нікому слова не сказала про те, що тієї ночі я був разом із Червоним та іншими бандерівцями. Нічого не пояснила і мені, сам здогадався про причину доброго і дбайливого ставлення до себе. Знаю лише: коли Червоний та Лютий залишили мене та пішли до своїх, щоб спробувати довершити почате, жінка, яка залишила надії на порятунок, підповзла до мене, підхопила, волоком затягла всередину будівлі, знайшла все необхідне та перев’язала рану. Потім дізнався: Таміла свого часу теж нюхала пороху, була військовим лікарем, а в управління таборів перебралася після загибелі фронтового чоловіка, якогось полковника.

Вона ж домоглася, щоб після одужання я був при лікарні, і мене зробили санітаром. Спробу втечі не шили: почасти допомогли свідчення Супрунової, почасти те, що судити та навішувати нові терміни треба було всьому табірному контингенту, без винятку. А виявилося, Червоний правильно казав: не всі, навіть «вороги народу», знали, як себе поводити, коли довкола бунт, вбивають солдатів та офіцерів, ріжуть одне одного та підпалюють барак. Переважна більшість в’язнів навіть не намагалися вийти за межі табору. Більше того — навіть не ризикнули наблизитися до периметра.

Тому, як я дізнався від Таміли, судили кримінальників, які розбіглися, коли Данило Червоний вивів свою групу за табірні ворота.

Їм удалося, хоча й ціною втрат, придушити відчайдушний опір конвою, заволодіти зброєю і до світанку марш-кидком дістатися до селища. Там, на околиці, назустріч уже висувалася автоколона — солдати в кузовах трьох вантажівок. Розвернувшись бойовим порядком, бандерівці та чисельно менші «лісові брати» дали бій. Коли закінчилися набої, а це сталося, судячи з усього, дуже швидко, в’язні пішли врукопашну.

Їм удалося змусити солдатів відступити, залишивши одну машину — повсталі просто відбили вантажівку. Усі, хто залишився живий, озброїлися наново. Серед в’язнів знайшовся той, хто вмів тримати кермо, вони завантажилися в кузов та поїхали єдиним маршрутом: у тайгу, намагаючись обігнути селище збоку та все ж таки прорватися на Воркуту.

У них це вийшло — успішному пересуванню почасти сприяла паніка. Та спочатку в’язні збилися з дороги, потім, коли розібралися, в баку полуторки вийшов увесь бензин: виявляється, бак був неповний. Тоді озброєні в’язні пішли пішки — іншого варіанта в них не було.

Під вечір дісталися до невеличкого, на дванадцять хат, села. Там застрелили місцевого міліціонера, котрий здуру вимагав здатися, стали табором у двох хатах, відігрілися та поїли: вперше за тривалий час вони харчувалися людською їжею. Ну, а під ранок село оточила регулярна армійська частина. Кажуть, звідкись пригнали навіть два транспортери. Подробиць від лікарки дізнатися я не міг, вона сама не все знала. Допитуватися ж не хотів, щоб мій інтерес не сприйняли як нездоровий.

Ну, а потім...

Я ось так, при лікарні, дотягнув до 1953 року, без кількох місяців — десять років із п’ятнадцяти присуджених. Весною помер Сталін, улітку мене та ще купу народу викликали з речами, доставили у Воркуту, там видали якісь папірці про перегляд справи та дострокове звільнення. Потім, уже в Ленінграді, ще довго ходив, брав різні довідки про реабілітацію, але не дали. Чи то дали, але якусь не таку... Я ж особісту по морді заїхав, а хіба інший особіст такого помилує, навіть заднім числом? Скостили третину строку — і бувай здоровий...

Ще за якийсь час викликали в КГБ, сірий молодик сухо попередив, що проживати в межах міста я не можу, і порадив перебратися в Ленінградську область, навіть обіцяв посприяти з роботою. Між іншим нагадав — краще б я менше говорив про своє кримінальне минуле.

Так і сказав, уявляєте: КРИМІНАЛЬНЕ. Судимість з мене ж не зняли, лише випустили на волю достроково. Справу не фабрикували, сам себе я не обмовляв, отже, сидів за діло, а те, що відтягнув дві третини строку, — гуманізм влади, не інакше... Ось приблизно про таке натякнув їхній сіренький молодий працівник.

То вас не це цікавить... Авжеж, авжеж, не перепрошуйте, усе чудово розумію. Отже, Червоний...

Усе, що я знаю тепер: озброєні в’язні трималися чотири години. Живих лишилося дуже мало, четверо чи п’ятеро, серед них Марат Дорохов та одноокий литовець Томас.

їх лікували, щоб судити і додати термін по максимуму. За рік, коли Сталін повернув смертну кару, їхні справи переглянули і присудили кожному розстріл.

Усіх, хто чинив озброєний опір, привезли в табір, скинули тіла на плацу горілиць та провели повз них стрій в’язнів. І так тричі. Це розказав доцент Шліхт — потім, коли мав змогу навідуватися до мене. Саме він, за звичкою сторожко роззираючись довкола себе, напівшепотом сказав: Червоного серед мертвих не було.

Точніше так: він, Борис Ісакович Шліхт, на плацу серед викладених горілиць трупів Червоного не побачив. Або не впізнав: хоча там лежали і Лютий з простреленою головою, і Ворон, із грудьми, зрешеченими кулями, і всі решта, з ким ми ділили барак. Навіть трупи Колі Тайги, Шарика, інших кримінальників, у тому числі тих, кого виловили потім в околицях Воркути, лежали там. їх впізнати було можна. Червоного ж не було...

Утім, Шліхт обмовився: лежали там, поруч із придатними для впізнавання мерцями, кілька чоловіків із залитими кров’ю обличчями. Звісно, хто ж їх вимиватиме, змиватиме кров, аби всі побачили ці лиця?!

Може, Данило Червоний був одним із них.

Може, ні.

Якщо ви чекаєте від мене готової відповіді — її не буде...

Київ

Жовтень—грудень 2011 року

Подяки

Скажу чесно: мав велику спокусу дати волю творчій уяві й написати роман про події української історії середини XX століття, не зважаючи ні на що й ні на кого. А всі закиди у стилі «Так не буває!» списати на невігласів, котрі не розуміють, що фантазію вигадливого автора зв’язують кайдани історичної правди та справжньої, а не книжкової реальності. До того ж тиснули й суб’єктивні чинники: як то письменницьке небажання розкривати комусь тему, ідею, сюжет майбутнього твору. Ба більше — давати прочитати рукопис комусь, крім майбутнього видавця.