Старі люди - Андрухович Софія. Страница 18

— Не жартуйте з таким, — порадив Лука. — Я ненавмисне. Перепрошую.

Зовсім поряд задзеленчав трамвай. Вишкірений вусатий водій сластолюбно підморгнув жінці.

Звідкілясь залунала опера «Дон Жуан».

І раптом Лука побачив…

Все могло бути й інакше. Опинившись на незнайомій вузькій вуличці, Лука прочитав би на табличці: «вул. ак. Вуточки». Страшенно дивуючись він почимчикував би нею, дуже скоро надибавши пана в циліндрі та в пенсне, що купував яблука, сир і яйця. Лука міг би побачити мертву мишу, яку переїхав автомобіль (від цього йому зробилося б ще сумніше). Тоді вийшов би до невеликого ринку, в який впиралася вуличка.

Збоку рудобородий велет з близною на чолі смажив шашлики і продавав копчене м’ясо. Лука заглибився в ринок. На повну гучність лунала «Черемшина», вочевидь, з розмагніченої касети. Під ногами лежало лушпиння цибулі. Товста стара жінка продавала обладнання для байкерів і ліжники. Кульгавий дідок, що намагався ходінням зігрітися, намагався зацікавити людей парфумами і тінями для повік. Замотана в сіру хустку бабуся торгувала дитячими іграшками, шматяними ляльками і дерев’яними меблями для дітей. Попри Луку пройшов замислений дистрофічний чоловік, оточений зграйкою красунь, які несли в руках ковзани.

— Ходімо на трамвай! — почув Лука позаду до болю знайомий голос…

Чи так:

Лука зайшов кудись поїсти. Товста і стара барменка неоднозначно підморгувала йому, подаючи бараняче м’ясо, запечене з цибулькою, два варені натвердо і розрізані навпіл яйця під майонезом, голандський сир, посипаний прив’ялою петрушкою. По радіо передавали інтерв’ю з академіком Вуточкою, літературознавцем, дослідником творчості Михайля Семенка, Кирила Трильовського та Пауло Коельо. Вихиливши два по сто, Лука відчув себе доном Жуаном. Він вийшов надвір і, купивши пачку hubba bubba з яблучним смаком, роззирнувся навколо. Якраз підходив трамвай. Лука сів біля вікна, прохукав в замерзлих візерунках округлий отвір і почав дивитися крізь нього назовні. Побачив велику рекламу: майже гола дівчина на ліжку, ледь вкрита простирадлом. «Її б завинути в ліжник», — прошамкотів беззубий дідок з паличкою. Лука вийшов на наступній зупинці і хвилин за п’ять був біля озерця. Під «Черемшиною» на ковзанах каталися згадані худий чоловік та вродливі дівчата. Вони галасували і сміялися, аж розмальована, ніби мрець, бабка зупинилася і задивилася на них. В руках тримала шматяну ляльку. До бабки підбіг рум’янощокий хлопчик з дивним лицем і Лука раптом зрозумів, що то ніякий не хлопчик, а карлик.

Тук-тук-тук, почулося Луці. Щось ніби кроки. Або стукіт серця.

Лука озирнувся…

Зрештою, з ним могло трапитися будь-що. Я навіть уявити не можу, куди завели Луку всі розказані нею історії. Те, що скомбінувала з них я — жалюгідні комікси, в порівнянні з тим, що могло статися насправді. Адже мені відомі лише ті, які він переповідав мені в листах. А скільки всього вона розповідала поза тим!

Не знаю, що все-таки сталося з Лукою. Знаю лише, що коли вони зустрілися знову, вона ще мала трохи часу.

Пам’ятаю, як я на власному досвіді переконалася, що гострі предмети — це небезпечно й боляче, і як вперше побачила власну кров.

Мама на мить залишила мене саму в кімнаті, і я, цікавлячись накритим великою вишитою серветкою телевізором, магічною коробкою, чари якої мені ніяк не вдавалося осягнути, що мене страшенно приваблювало, почала досліджувати його поверхню. Зацікавившись тонкою блискучою бритвочкою, неуважно полишеною там, вочевидь, дідусем, я схопила її до рук і, розглядаючи, стиснула між великим і вказівним пальцями. Тут же впустила бритву на підлогу (вона тоненько дзенькнула), відчувши раптовий біль, пронизливо скрикнула і, нічого не розуміючи, зачаровано спостерігла, як на вказівному пальці повільно виростає яскраво-червона соковита ягода. До кімнати вбігла перелякана мама, схопила мене на руки, почала сварити і жаліти, витерла кров і замастила палець зеленкою. Як тільки-но вогниста ягода виявилася замазаною, час ніби почав іти знову, і я, нічого не розуміючи, але усвідомлюючи, що відбулася якась знаменна подія, щось почалося, а щось, може, закінчилося, заридала, шкодуючи себе. Я шкодувала себе, бо мала на вказівному пальці ранку, бо відчувала біль, бо в мені текла червона кров, бо я жила. І жодного разу відтоді не переставала жаліти себе.

Зате мама ніколи себе не жаліла. Вона шкодувала інших: одного разу повернулася з роботи, впала на канапу і почала гірко плакати. Ми з татом протягом кількох годин не могли нічогісінько від неї добитися. Згодом виявилося, що вона стала свідком передсмертної агонії бездомного пса, якому хтось підсипав отрути. Біль від таких речей був для неї найнестерпнішим.

Я теж плакала в дитинстві, коли побачила на асфальті розбите яєчко голуба, і я не могла читати книжки про тварин і дивитися про них фільми: там ніколи не обходилося без смерті якої небудь матері-вовчиці і скиглення маленьких сиріт біля її тіла. Таким чином я не читала ані Сетона-Томпсона, ні Джека Лондона.

Але коли мама обпікала собі руку, чи ранила палець, вона просто починала співати. Коли її вигнали з роботи, вона повела мене на вершки з фруктами. Коли в нас не було грошей, ми каталися в парку на безкоштовних гойдалках, просто під чортовим колесом. Коли тато повертався додому пізно, вона шила собі нову сукенку. Коли починалася осінь, падали дощі і надворі темніло страшенно рано, вона пекла пляцок і йшла до знайомих. А я в той час сиділа на підвіконні і намагалася зрозуміти, що це за паскудне почуття розростається в мене всередині, чому від читання стає набагато гірше, чому нікого не хочеться бачити, чому ніхто не хоче бачити мене, чому в мене немає ані гарного пальтечка, ані кульчиків, яких би мені хотілося, чому я нікуди не їду, чому мушу йти до школи, коли це закінчиться, і що буде, якщо закінчиться, і краще вже, якби не закінчувалося, і де ця мама, бо я голодна, і не вмію нічого приготувати, нічого собі пошити, нікого розважити, не вмію бути веселою, вічно думаю про погане, завжди у мене хандра, завжди цей дощ.

Однієї весни мама повезла мене кудись на старому автобусі. Ми вийшли посеред села, довго йшли битою стежкою, між кущів верболозу, переходячи кладки над потічками, межею поля, і нарешті дійшли до озера, вода в якому була дивного жовтого кольору. Тут я ніби вперше побачила маму, колір води пасував їй, ніби сукня. Я сиділа на вологій колоді, а вона прогулювалася берегом, роззувшись, до босих ніг поприлипало мокре торішнє листя і іржава хвоя.

Наступного разу я приїхала до Луквиці на урочисте відкриття колиби «Жовта вода». Було Івана Купала, велетенські вогнища, човни, вінки і свічки, і мама, звісно, купалася, їй дарували квіти (жодній жінці ніколи не дарували стільки квітів, скільки за життя подарували їй; хоча вона й воліла вазони і квітучі луги), її вітали, хвалили, і вона була по-справжньому щасливою — зовсім не так, ніби завтра кінець світу, і не залишається більше нічого. Вона раділа, бо все було дуже гарно, бо вона добре почувалася на природі, бо любила плавати, бо їй пасував колір води.

Мені теж було добре. Але я все ж сумувала. Цим ми й відрізняємося з нею.

Мені було шкода себе, бо я мала повертатися до університету, мала здавати екзамени, потім відпочивати на канікулах, тоді знову йти до університету, виходити заміж, читати книжки, їздити, куди схочеться, або куди вдасться, святкувати з друзями Новий рік, щось мало вийти, а щось — ні, успіхи нічого не доводили, зрештою, все це було просто сумно, варто жалю.

І я пообіцяла собі, б’ючи хворостинкою по поверхні води і розлякуючи водомірок: так завжди не буде. Щоб довести собі це, роздягнулася і скочила у воду.

Щойно повернувшись до міста, я зустріла Луку.

Ввечері 6 січня падав густий лапатий сніг. Гілки дерев були густо оплетені дрібними ліхтариками, кольорові гірлянди блимали на будинках, у вітринах магазинів, на ратуші. Лука постійно натикався на вертепи і на колядників, маленький чортик подарував йому срібний дзвіночок і яблуко, хтось запросив на кутю.