Старі люди - Андрухович Софія. Страница 4

— А звідки вертоліт?

— Мій чоловік літає.

Лука не зовсім зрозумів, що малося на увазі, але допитуватися не став, бо Марта, здавалося, не хотіла більше говорити. Вона загасила сиґарету і підвелася.

— Вчора лікар сказав, що мені залишається 102 дні, — різким голосом промовила вона, блискавично скидаючи з себе одяг. На кущі зависли хустка, светерок, спідниця. Шпурнула кудись черевички. Мундштук впав біля ніг Луки, і той знічено підібрав його. — Сьогодні вже навіть 101.

Марта зірвалася з місця і з неймовірною для людини поважного віку швидкістю шубовснула у воду. Почувся плюскіт, чорна голова стрімко віддалялася від берега.

Звідкись вибрів Тарзан і, тужливо повискуючи, влігся поряд із Лукою. Так вони тихо сиділи якийсь час, доки задихана Марта, допливши до протилежного берега, і повернувшись назад, не вийшла з води. Тарзан кинувся до неї.

— Присвіти, — ледве змогла вимовити вона.

Лука знайшов в кишені сірники, запалив один. Мартині плечі осяяло тьмяне світло, яке згасло за мить. Але Лука все ж встиг зауважити руді стежечки, що прокладали собі краплини на Мартиній шкірі.

— Бачив колір? — запитала Марта, тремтячи від холоду. Лука кивнув і простягнув їй коц, що лежав поряд з балкою. — Тому і жовта.

Вона сіла на балку, витягла звідкись пакунок із тютюном, старанно витертими руками розпрямила на вкритому коцом коліні напівпрозорий крихітний папірчик. Двома пальцями — вказівним і великим — зачерпнула з пакунка пучку вусатого тютюну, розрівняла його на папірці, трохи тютюну забрала, потім доклала ще. Після того легко перекинула тютюн з папірчика собі на ліву долоню, потерла долоні одна до одної, скатуючи тонку ковбаску. Піднесла руки, не зупиняючи рухів, до обличчя Луки. Він відчув тонкий запах чорносливу. Марта знову перекинула тютюн на папірчик, трохи зігнувши його, покатала ковбаску ще трохи самими пальцями. Тоді, використовуючи вказівні пальці обидвох рук як валики, загорнула тютюн, кінчиком язика лизнула папірчик і заклеїла. Вдоволено дивлячись на папіроску, розрівняла її, надавши форми.

— Хочеш? — Лука взяв.

Скрутила іншу, встромила її в мундштук, припалила, затяглася.

— Знаєш академіка Вуточку?

— Ні, — похитав головою Лука.

— Що, навіть не чув про нього? — здивувалась.

— Не чув.

Тоді Марта почала розповідати.

— Академіка Вуточку мали вбити. Якось він отримує листа:

«Любий пане! Ви, звісно, подивовані цим листом, адже зовсім мене не знаєте. Щоб не втомлювати Вас загадками, відразу переходжу до справи. Знаю, що понад усе на світі Ви цікавитеся життєвим і творчим шляхом Михайля Семенка. Я читав усі статті та монографії, присвячені цьому великому літератору, підписані Вашою рукою. Знаю: для Вас цінною буде кожна інформація, що стосується П'єро-задаваки, «владаря беззмінного залюднених скель», «сентиментального, нудного дилетанта», як він сам любив себе називати, тож хочу запропонувати Вам чимало цікавого. Я добре знав Михайля за життя, ми були близькими протягом його останніх трьох років. І мені відома одна неймовірна таємниця, пов'язана зі стоянням на одній нозі і смертю поета. Без перебільшень, це може стати сенсацією! І я охоче поділюся нею з Вами, адже шаную Вас до безмежності. Сам я теж поет, хоча далеко не такий ґеніальний, як мій покійний друг. Доля повернула так, що я змушений доживати своє життя у вбогості та хворобах, без даху над головою і вічно голодний. Та я не скаржуся. З надією чекаю на Вашу відповідь, бо відчуваю, що смерть моя не за горами, а поділитися моторошною таємницею — єдине бажання, що залишилося. Маю надію, Ви виправдаєте мої сподівання. З глибокою пошаною, підпис.»

Заінтриґований академік Вуточка тут же пише відповідь:

«Шановний добродію! Я більш, аніж зацікавлений у Вашій пропозиції, тож очікую тепер лише на призначення Вами нашої зустрічі.

Ак. Вуточка.

P.S. Якщо це Вас не образить, хотів би щиро запропонувати Вам невелику матеріальну допомогу, необхідні ліки тощо. З найкращими побажаннями — Вуточка.»

Незнайомець відписує:

«Вельмишановний пане Вуточка! Неймовірно зворушений Вашою добротою та щедрістю, я ще більше переконався, що не помилився у Вас і недарма покладаю на Вас такі надії. Тим не менше — і не сприйміть це як образу — хочу відмовитися від так люб'язно та чуйно запропонованої мені допомоги. Натомість призначаю зустріч у Вас вдома 27 вересня, о 23:25. З найглибшою пошаною, підпис.»

На щастя, академік Вуточка був запрошений на весілля до твоїх діда й бабці, і не міг ані запізнитися, ані, тим паче, не поїхати зовсім. Тож розчарований вбивця, поцілувавши клямку, теж поїхав на весілля, бо так само одержав запрошення.

— Навіщо ж йому було вбивати академіка Вуточку? — поцікавився Лука.

— Цього він мені не сказав.

— А на весіллі він його не прикінчить?

— Я не питала.

Коли вони повернулися до столу, ватри вже догорали, ліхтарі були вимкнені, і майже всі розбрелися спати. Ті, що залишилися, намагалися розтягнути ніч, їхні сонні голоси кволо і невпевнено виводили:

Врешті залишилося їх лише четверо: Марта, Лука, печальний Адріан і Тарзан, який спав із напіврозплющеними очима, скімлячи крізь сон і дригаючи задніми лапами. Всі сиділи мовчки і дивилися на озеро, яке посвітліло. Повітря над плесом стало сіруватим. Біля протилежного берега проглядалися чорні стовбури дерев, що стриміли просто з води. Їх огортав ніжний туманець, стелився над водою, ховався в траві і кущах, роблячи обриси нечіткими і трохи розмитими.

Так от, Фйоно, я закінчив, здається, на тому, що, вийшовши з лазнички, ледве встиг загорнутися в рушник: на порозі моєї кімнати стояла Марта. Вона теж, очевидно, милася щойно, бо я відчув приємний запах мила і шампуню. Марта виглядала свіжою і виспаною, хоч попрощалися ми від сили дві години тому, і вона аж ніяк не встигла би поспати за цей час. На голові мала замотаний барвистий рушник, а на тілі — довгий халат рожевого кольору. В руках тримала тацю з двома чималими горнятами.

— Привіт, — сказала Марта, ніяк не зреаґувавши на мій вигляд. Навпаки, вона впевнено увійшла до кімнати, поклала тацю на стіл і повернулася, щоб зачинити за собою двері. — Треба випити кави, аби не заснути. Я зварила джорджію-джинджер.

— Але я зовсім не проти того, аби заснути, — спробував запротестувати я. — Усі ж давно поснули…

Марта не звернула уваги на мої слова.

— Я зварила каву для нас двох за рецептом на шістьох осіб. Добре, що знайшлася аптекарська вага: деякі справи потребують точності, як от джорджія-джинджер, наприклад. 75 мл міцної кави, привезеної і запакованої в Папуа-Новій Ґвінеї… номер, здається, сорок восьмий… або вісімдесят четвертий — не пам'ятаю. Одна банка мого улюбленого персикового компоту. Рівнюсінько 12 міліграмів свіжих вершків. Півтори столових ложки коричневого цукру — в жодному разі не білого! 2 дрібки меленого цинамону, 1 — достатньо щедра — дрібка меленого імбиру і наостанок як гарнір — помаранчева цедра. Все досить просто: спершу злити персиковий сироп в глиняний глечик, до персиків додати половину кави і впродовж хвилини збивати їх. В окремій мисці збити вершки. Налити 25 мл холодної води у банячок, туди покласти цукор, цинамон, імбир і персиковий сироп. Довести до кипіння на середньому вогні, потім вогонь послабити і дати поваритися ще хвилину. Тоді додати персикового пюре та залишок кави і перемішати всю масу. Подати зі збитими вершками й помаранчевою цедрою. До речі, сьогодні 29-те? — запитала вона, відсьорбуючи каву і беручи до рук ґазету, що лежала на підносі.