Старі люди - Андрухович Софія. Страница 8

Я прокинувся в непроглядній темряві, довго згадуючи, де я і що сталося. Відчув на своєму обличчі дихання Марти — подих сплячої дівчинки, суміш дитячого крему і молока.

Марта перевернулась на інший бік і обійняла Тарзана. Крізь хмари проблиснув місяць, освітив крону дерева за вікном і нашу кімнату.

— Але скажіть, скажіть мені на милість, — не вгавала Марта, — чому вже в першій строфі стільки птахів? Що не рядок — то птиця! Як не зозуля, то ластівка, а як не ластівка — то соловей. Це що, орнітологія? Хто цю пісню писав — дроздофіл?..

Марта їла чанахи в придорожньому барі. Лука сидів поряд з нею, сьорбаючи вистиглий чай, а навпроти примостилося знайоме Марті подружжя, яке випадково зустрілося їм нині вранці — Богумила і Миромир.

— Івасюк, — роздратовано пояснив Миромир. Цей огрядний літній пан постійно думав про щось своє, увесь час перемикаючись на тему суперечки і вставляючи слово чи речення. Натомість його дрібненька дружина, бабця з низьким чоловічим голосом і сивим волоссям, підстриженим в кружальце, щиро намагалася довести Мартину неправоту і те, наскільки жахливо вона помиляється.

— Марто, Марто, — забубоніла Богумила, — уяви собі: настала весна. Гори, гірське село. Все починає зеленіти. Але по-справжньому можна бути впевненим, що зима закінчилася, тільки тоді, коли прилітають птахи. Знову настала весна — «знов зозулі голос чути в лісі», знов «ластівки гніздечко звили в стрісі», а ось — чуєш? — «тьохнув пісню соловей за гаєм»!..

— Але ж ні, це якась пташина інвазія, пташина напасть і пошесть! — гарячкувала Марта. — Добре, зозуля хоч одна. А ластівок якого дідька до дідька?.. Я маю на увазі — так багато…

— Ластівок, швидше за все, тільки дві, — знову отямившись від самозаглибленості, забурчав Миромир, — бо вони звили лише одне гніздечко.

— А решта де птаства багатоголосого? — єхидно поцікавилась супутниця Луки. — Якась у вас весна недороблена: одна нещасна зозуля на цілий ліс, дві ластівки бідолашні… І який стосунок до них всіх має Отар?

— Вівчар, — знову поставив її на місце Миромир.

— Нехай вівчар. Чого вівчар зі своєю отарою затесався між птахів?

— Уяви собі картину: весна. Птахи повертаються в рідні краї. Нарешті вівчар вперше може вигнати на плай свою отару, — замріяно сказала Богумила.

— Дуже однобоко, — наморщила ніс Марта. — А чому не дзюркотять струмочки, чому квітки не розцвітають?

— Розцвітають. Пізніше, в приспіві.

— Гарненька компанія: зозуля, ластівки, соловей і Отар.

— Вівчар.

— Гаразд, — не вгавала Марта. — Самі бачите, як недолуго. От ще цей соловей. Якого милого він тьохнув свою пісню за гаєм, а не в гаї чи не перед гаєм?

— Може, ще не долетів? — припустила Богумила.

Марта залилась сміхом:

— Якщо не долетів, тоді він перед гаєм, все ж таки.

— Але для нас — за!

— Ну це, по-перше, ще невідомо: залежить, як з якого боку подивитись. А навіть, якщо і так, якщо він летить до гаю з протилежного від нас боку, то для нього самого все-одно перед, бо пісню тьохнув соловей, а не ми: йдеться про нього!

Офіціант прибрав брудний посуд і поставив перед кожним ще по горняткові чаю. Марта відразу ж взялася до свого.

— Добре, залишимо тих птахів у спокої, — промовила дещо тихше. — І перейдемо до приспіву. Тут у нас починається флора. Черемшина-калина-садок вишневий коло хати…

— Останнє не звідти, — спробував встромитися Лука, але Марта жестом його зупинила:

— Як можна порівнювати одну з одною дві різні рослини? Це так, якби вола порівнювали з коалою: «віл стояв біля тину, мов коала сиділа на своїй гілці». Це ж абсурд! Ця пісня абсурдна і нелогічна!

— Я тобі зараз поясню… — почав було, насупившись, Миромир, але Марта не дала йому жодного шансу: надто повільний темп мала Миромирова мова.

— Як калина взагалі може «вбратися до шлюбу»? Що це за порівняння: черемшина квітне так, ніби то калина вбралася до шлюбу? Я зрозуміла би ще, якби до шлюбу вбиралася дівчина, але калина? Чому?

— Ти зовсім недобре розумієш, — строго сказала Богумила. — Заспокойся і вислухай нас.

— Добре, — вмить охолола Марта, уважно спозираючи на подружжя.

Богумила продовжила:

— Тут не взаємозв'язок, а послідовність: один — «всюди буйно квітне черемшина»; два — «мов до шлюбу вбралася калина», тобто калина вбралася (зацвіла білим), мов до шлюбу. Розумієш?

— О, тепер так. Тепер розумію все. Чому ж мені досі ніхто не пояснив? Дякую! — відразу ж здалася Марта, ніби щойно не відстоювала своєї думки з палким ентузіазмом. — Але скажіть, чому пісню треба пояснювати? А якби ми з вами ніколи не заговорили на цю тему — я так і не знала б, про що йдеться, так і думала б, що вола порівняли з коалою, щоб то нагла кров залляла!.. Що й не кажіть — а речення в пісні побудовані неправильно, якщо їх можна розуміти двояко.

— З пісні слів не викинеш…

— Якщо вони неправильні — викинеш!.. Але пісня ця насправді хороша, я під неї вчора добре натанцювалася, — закінчила суперечку Марта, вмиротворено зітхнувши. — Залишаємо Яремче? Їдемо до вас?

Ніби недостатньо тільки того, що я стара.

«Ниву» ми залишили просто посеред містечка. Піднімалися стежкою, яка вела вгору через цвинтар. Він виглядав доволі життєрадісно, без звичних для таких місць настроїв, без навислих в повітрі завмерлості, відмерлості, гнітючості й німої урочистості. Цей цвинтар служив ніби додатком до стежки, а не самодостатнім місцем. Було в ньому щось навіть веселе, бо Марта тут же заспівала і, підплигуючи, понеслася від однієї яблуньки до іншої, зриваючи недостиглі ще ренети

З цвинтаря ми вийшли на колію. Тут пахло смолою і осінню. Далі виднілася хата Богумили і Миромира.

Марта застигла, широко розставивши ноги: права на одній рейці, ліва — на іншій, і задивилася в гори, що нечітко проступали з-за хмар. Її широка картата спідниця напнулася вітром, як парашут. У цей момент Марта здалася мені схожою на нескінченний шлях у щось невідоме і нестерпно-солодке.

Тепер я, до повного щастя, ще й точно знаю, к о л и.

Богумила винесла з будиночка цілу колекцію набитих фасолькою іграшок. Маленьку вівцю, дзьобату птаху, змію, видру, касатку і вовка. Розклала їх навколо Марти на лавці. Та взяла до рук видру і заговорила її голосом. Богумила втішилася і відповіла овечкою.

Впродовж кількох годин вони розмовляли. Інші звірі теж долучились до бесіди. Марта і Богумила тішилися страшенно.

Ще кілька тижнів тому — коли не знала — вила на місяць, сонце і кожен листочок, бо не розуміла їхнього сенсу, не розуміла, навіщо це, якщо вже скоро, якщо все менше і менше…

Ми довго йшли колією, тоді перелазили через паркани, чалапали болотами, переходили струмки. В одному місці довелося перенести Марту на руках. Вона була легка, як пташка, але разом з тим дуже вагома — від вагомості у мене всередині все стислося, я не зміг набрати в груди повітря, але помітив це вже аж на тому боці, коли Марта ступила на землю, а мені залишила хвилювання й запах.

Ми заглибились у ліс, там знайшли сухі дрова, але вогнище розпалювали досить довго.

Я витягав з жару чорну спечену картоплю, дмухав на неї, обчищав обвуглену шкаралущу і віддавав картоплину Марті. Тим не менше, її руки і лице стали так само брудними, як і в мене. Підозрюю, що Марта замастилася навмисне, коли я відвернувся.

Руки і лиця мили в річці, до якої спускалися хвилин десять. Люди, що зустрічалися нам, дивилися з подивом і співчутттям. Марта віталася з кожним і махала забрудненими руками псам, що намагалися вирватися з-за парканів.

Зараз мені здається, що я мала би бути щасливою в ті дні, коли не знала.

Петя приїхав з полонини на своєму коні. Кінь називався Юра, був лагідний, як немовля, покірний і слухняний. Марта відразу ж розцілувала його.

Вона їздила попри колію, взад і вперед, колючі пагони ожини впиналися їй в литки, але вона не помічала цього, пошепки говорячи до Юри. Була схожа на жінку-кентавра, найміфічнішу з міфічних істот.