Мама, донька, бандюган - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 12

-Дякую, що підвезли. Мабуть, я винна вам за турботи чашечку кави, - і вже потім усвідомила: вона щойно запросила в гості ледь знайомого мужчину, грати назад пізно і якось... ну, не солідно, не гарно просто так відшивати, спочатку без причини запросила, тепер у пожежному порядку шукати причину, аби відмовити...

-Якщо можна - чаю. З лимоном. Міцного такого, - Рибалка, демонструючи, яким повинен бути чай, стиснув для наочності пальці на руці і труснув кулаком. - У-ух!

-Можна і чаю...

-Запросто. Коли? Де?

-Чого вже довго чекати, - Людмила зітхнула: правда, чого тепер вже чекати, сама ляпнула, дурило, сама і розхлебтуй свої кави з чаями. - Заходьте до мене, в мене як раз є "ліптон", не пакетиковий, справжній. Шеф з Лондону сувенір привіз. Ще зелений є...

-З Пекіну? - блазнювато поцікавився Рибалка.

-Думаю, з якоїсь китайської провінції, - можна і подуркувати.

-Ми говоримо в машині на морозі про гарячий чай вже десять хвилин.

-Справді. Гайда, - Людмила квапливо вийшла з машини першою, аби не дати слабину зовсім і не дозволити колишньому менту погратися в галантного кавалера і допомогти їй вибратися з машини.

Вона знала напевне - їй буде приємно.

Вона боялася, що їй буде приємно.

-Ви тут не сумуйте, й піду чай поставлю, - світським тоном сказала господиня і зникла на кухні.

Їй треба було хоч кілька хвилин побути сам на сам із собою і спробувати розв`язати несподівану для неї проблему. Вперше за багато років вона, Людмила Сошенко, запросила в гості мужчину з явно сумнівною репутацією. Вона не боялася якимось чином впасти в чиїхось очах. Дідок-консьєрж провів їх байдужим поглядом, от бабця, що працює з ним по черзі, точно б зацікавилася, кого це повела солідна дама - саме таку репутацію вона мала серед місцевих бабць. До їхніх версій та висновків Людмила як раз ставилася надзвичайно спокійно. Вона дивувалася сама собі: який бісик змусив її пустити не в життя, але принаймні в квартиру чоловіка? Можливо, для інших це нічого не означає. Ну, запросила, ну, попили чайку, ну, піде собі...

А раптом не піде? Стоп, не так: піде, але захоче повернутися. Ще раз не так: вона сама захоче, аби він повернувся. Не саме він, конкретний Олег Рибалка, а мужчина взагалі. Людмила знала наперед: вона, нормальна здорова жінка, за визначенням деяких - соковита баба, може не втриматися і підкоритися чоловічий силі, не йдеться тут про кохання, мура це все, романтика для підсаджених на серіали домогосподарок. Їй набридло бути в свої тридцять три сильною діловою незалежною жінкою. Тим більше - донька, як стало ясно, не дитина. Думай вже про себе, постійно знайдеться приятелька, яка час від часу каже подібне. Можливо... Можливо, коли Оксані було років шість-сім, - вік, коли з дівчатками та хлопчиками люблять дружитися мамині знайомі дяді, - в Людмили був реальний шанс.

Саме тому, що донька стала віднедавна надто дорослою, Людмила намагалася обмежити свої контакти з чоловіками суто діловими стосунками. Ну, хіба десь службове відрядження... І то, дуже обережно, наперед обумовивши тривалість стосунків... якщо чотири повних години за кілька діб можна взагалі назвати стосунками... А нова посада зовсім унеможливила навіть такі випадки, чому одна половина Людмили, раціональна та розважлива, навіть раділа, зате друга брала верх вдома, у ванній перед дзеркалом та на широкому новомодному подвійному ліжку. І тоді приходив смуток, переростав у тихий відчай, а бувало зовсім накочувалося, накривало, подушка мокріла від поту та сліз. Їй тридцять три, вона, чорт забирай, ще молода, соковита, приваблива, так ну її в біса, незалежність, хай там кричать та пишуть товсті прищаві бабиська та таранько подібні пискляві фрігидні зануди... Донька доросла, вона все бачить і розуміє. Не може мама на її очах вибирати з десятка чоловіків Того Самого. Ясно, ідеального Його не буває, зате повно близьких до ідеалу, ось тільки на око його не визначиш.

Донька не має права бачити мамину безпорадність.

Між іншим, саме так Оксана і вихована. Ну і лежить тепер у лікарні.

Мешканці квартири не виявилися для колишнього опера надто загадковими. Мінімум меблів, так тепер практикується в будинках з квартирами поліпшеного планування. Зате всі вони - стильні, цілком можливо, навіть куплені в одному з меблевих салонів "Універсуму". Приміщення під склад немає, тому виставлено кілька зразків, решта замовляється по каталогу. Доставка протягом десяти днів. Олег не втримався і зазирнув до меншої кімнати. Ага, спальня господині, а донька тут, у залі на дивані. Чоловічим духом тут ніколи не пахло. Значить, мама має можливість заробляти. І хатка, між іншим, не з дешевих, четвертий поверх - взагалі прекрасно. Ні, нічия вона не утриманка, просто мужчини тут не ходять, дуже поширене в часи жіночих журналів та партій явище. Легкий жіночий розгардіяш... Ну, зрозуміло... Так, картини на стінах... Не репродукції різних там "Ведмедиків у сосновому лісі" чи "Купання червоного коня", схоже, оригінальні роботи. Ясно, по виставках та салонах ходимо, пані Людо. Або дарують, що менш реально. Пані Люда дорогих подарунків точно не приймає. Хіба обумовлених наперед. Що далі у нас? Ага, книжки...

-Чай готовий.

Чашки та заварник Людмила внесла на таці, поставила на скляний журнальний столик, підсунула його ближче до дивана.

- Може, перекусите? Я знаю... нічого такого, пара бутербродів...

-Не їм бутербродів. Я не типовий самотній мужчина. Свою норму по хлібу з ковбасою, салом та плавленими сирками перевиконав ще на ментівських харчах.

-А що ще запропонувати?

-Лимон.

-Ой! - Людмила надто швидко підхопилася, мало не заваливши столика, збігала на кухню, подумки лаючи себе останніми словами, - ну чого ти оце так розбігалася, дура, мать твою перемать! - принесла початий лимон, забула ножика, хотіла бігти знову, та Рибалка жестом зупинив її, витягнув з кишені піджака складний ножик на кнопці, клац - вискочило довге гостре лезо.

-Зараз ми його - чик-чик, - Рибалка відчикрижив дольку, кинув на дно своєї чашки, те ж саме проробив з чашкою Людмили. Вона з світським виразом обличчя розлила свіже заварений чай, з жахом відчуваючи, що їй приємно робити для мужчини нехай таку дрібницю.

-Ви без цукру?

-Залежить від настрою. Зараз не хочу, - Рибалка сьорбнув чаю, тримаючи ножа лезом догори, натиснув на кнопку - воно зникло, знову натиснув - гостре жало вирвалося на волю.

-Симпатична іграшка, - Людмилі здалося, що вона якось повинна оцінити ножика.

-Ага, - лезо знову сховалося. - Вєщдок. Правда, не знадобився. Цією іграшкою, - лезо вискочило, - двох порізали. Одного - на смерть. Лезо зайшло по самі помідори, - ніготь великого пальця показав ті самі "помідори", на рівні руків`я, лезо знову сховалося, ніж перекочував на місце, в кишеню.

Людмилу пересмикнуло. Щойно цим самим ножем гість різав лимон...

-Вам неприємно? Вибачте, сьогодні мене щось несе на дурні жарти. Ми з вами розповідаємо одне одному різні страшилки. Хоча ножем справді...

-Досить про це, - вона говорила спокійно, але твердо. - Для чого мені все це знати?

-Для підтримки розмови. Як той анекдот про поручика, знаєте?

-Ви хочете здаватися брутальнішим, ніж є?

-Ніким я не хочу здаватися.

-А я знаю! - раптом її осяяло, дратівливість кудись щезла. - В машині я вела надто вже розумні розмови. І тепер уявила себе з боку... Така собі класна дама... Все знає про життя і говорить по-писаному.

-Ви навряд чи класна дама, - Олег ледь не захлинувся чаєм, зрозумівши двозначність фрази, а Людмила реготнула - теж побачила підводне каміння. - В смислі, жінка ви класна, прийміть комплімент від офіцера, нехай колишнього. Просто до педагогіки не маєте відношення.

-Я працюю в банку, - просто відповіла Людмила. - Ваш колега, знову ж таки колишній, майор міліції Бойчук теж цікавився моїм місцем роботи.