Мама, донька, бандюган - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 5

Стільки новин за якусь годину. Людмила не могла визначитися, приємні вони для неї чи ні. Спочатку - дзвінок о шостій ранку, коли вона мало не кидалася на стіни від безвиході. Донька жива, вона в лікарні із струсом мозку, прийшла до тями і перші слова: "Подзвоніть мамі". Потім, коли вона, розхристана, але попри все спокійна, в кабінеті чергового лікаря відсторонила його руку з валер’янкою, його обережне: "Ви знали?" Не сказати, що звістка про чотиритижневу вагітність дівчини, якій кілька місяців тому виповнилося шістнадцять, приголомшила чи шокувала матір. Донька жива, і радість та втіха від цього факту якось пом`якшили удар. Хоча - чому удар? Донька вагітна, буде дитина, невже це аж таке горе для неї як для матері і майбутньої бабусі? Правильно, у тридцять три роки вона буде повноцінною бабусею. Деякі в такому віці ще не народжували взагалі...

Але через цю дитину вона хотіла накласти на себе руки.

Через дитину чи через батька цієї дитини? Їхні стосунки з донькою мало були схожі на стосунки батьків та дітей у традиційному розумінні, тому навряд чи Оксана могла перелякатися її негативної материнської реакції і кинутися під колеса першої - ліпшої машини. Людмила відчула, як різко заболіло у скронях, стисла їх пальцями, помасувала, попросила в симпатичного лікаря замість валер’янки чогось від голови, бажано сильніше за звичайний аспірин чи спазмальгін. Лікар видобув із загашника якусь таблетку, довго пояснював принцип дії: слід прийняти і полежати хоча б півгодини, бо якщо ковтнути, запити і відразу почати рухатися, голова запаморочиться. Людмила слухняно прийняла таблетку і лягла тут же, в кабінеті, на вузькій медичній кушетці. Лікар завбачливо закрив її ширмою і вийшов, замкнувши за собою двері. Людмила Сошенко склепила повіки...

...Аби розплющити очі і з подивом зазначити, що поспала повноцінних півтори години, за вікном уже розвиднювалося, початок дев`ятої ранку. Вона рвучко сіла, у голові зашуміло, та шум майже відразу зник. У кабінеті далі нікого не було, тож Людмила швидко привела себе в порядок, більш-менш пристойно зачесалася, підмалювала губи. От аби ще її випустили звідси... Торкнулася дверей - не зачинені.

Лікаря вона застала тут же, в коридорі. Він курив біля просиненого вікна і посміхнувся їй.

-Все гаразд? Я просив, аби вас не турбували, народ у нас до таких речей підходить із розумінням.

-Можна мені цигарку?

-Якщо ви курите "Голуаз".

-Зараз я, здається, і "Приму" куритиму, - вона стисла краєчок цигарки губами, надто квапливо затягнулася, подивилася на лікаря винувато: - Взагалі я не захоплююся цим, так, коли нерви...

-Якщо все списувати на нерви, курці повинні курити навіть уві сні.

-Мабуть, - Людмила затягнулася. - Як Оксана?

-Зараз вона спить. Могло бути гірше, чесно вам скажу. Водій вчасно схаменувся, реакція не підвела. Струс не тяжкий, ребро зростеться, - він замовк, багатозначно подивився на жінку, і вона правильно зрозуміла цю паузу.

-З дитиною... ви розумієте, про що я... теж все гаразд?

-Чотири тижні - не надто великий термін. Вона молода, здорова, я не гінеколог, та навряд чи з плодом щось сталося. У війну вагітні санітарки під кулями лазили.

-Правильно, а потім діти народжувалися з психічними чи нервовими патологіями, - Людмила збила попіл у завбачливо підставлену лікарем бляшанку з-під кави.

-Думаю, все буде гаразд. Пробачте... ви знали?

-Ні, - просто відповіла Людмила. - Тільки давайте обійдемося зараз без розмов про сучасних дітей і все таке інше.

-Запросто. Я не на багато старший за вас, у мене в самого донька. Правда, їй лише шість...

-Давайте взагалі це не обговорювати, - жінка зітхнула. - Навряд чи тут комусь можна припнути язика. Мабуть, пікантну новину тут обговорюють з ранку.

Лікар відмовчався, лише непевно знизав плечима. Людмила кинула бичок на дно бляшанки, зітхнула.

-Коли можна забрати її додому?

-Я б не надто квапився. Нехай полежить хоча б тиждень. Звичайно, у дитячому відділенні. За нею буде наглядати інший лікар, та я простежу, по можливості, звичайно, аби язики були, як ви кажете, на припоні.

-Сьогодні вона буде ще тут?

-Так, але моє чергування закінчується. Можу підвезти, куди треба, я на машині.

-Не турбуйтесь, я дам собі раду... Аби від вас на роботу передзвонити, відпрошуся на сьогодні. Все одно ніч була без сну, з мене працівник, як з каструлі сито.

Лікар широким жестом показав на свій кабінет, Людмила передзвонила шефові, у двох словах пояснила ситуацію і поклала трубку. На неї знову накотила втома, треба поїхати додому і поспати ще годинки зо дві-три. Тільки потім повернеться здатність мислити. Між іншим, слід подумати про те, як віддячити чоловікові, котрий привіз доньку в лікарню. Казали, якісь міліцейський сержант з дивним прізвищем. Ніби просте, але чомусь не лишилося в пам`яті, хоча дотепер Людмила не помічала за собою здатності погано запам`ятовувати імена та прізвища людей. З рештою, тримати в голові десятки імен та телефонів належить до її професійних обов`язків.

У двері постукали. Це стало для Людмили несподіванкою - вона сама у чужому кабінеті, та й господар десь поруч, чому стукають. Автоматично сказала: "Зайдіть!" і побачила незнайомця у костюмі та при краватці. Так само автоматом відзначила: хоча до костюмів та краваток чоловік звик, смаку в одязі йому зовсім бракує. Ну не вміє він добирати краватку до сорочки, сорочку - до костюма, та й сам костюм... як би сказати... аж надто модний. Її донька подібний одяг визначає простим словом "кічуха". Так одягаються відносно молоді чиновники, заступники мерів провінційних міст.

Або відносно молоді голови сільських рад.

Або відставники.

Або працівники міліції. Менти.

-Добрий ранок, - чоловік підійшов до неї, простягнув руку, вона механічно тицьнула йому свою правицю, незнайомець ледь труснув її і розчепив пальці. - Вибачте, я не знаю, як вас звати та по-батькові, лікар, як не дивно, теж.

Дійсно. Людмила раптом пригадала, що не назвала лікареві імені, більше того - не спитала, як звуть лікаря. Дивного немає нічого.

-Людмила Петрівна... Мабуть, просто Людмила.

-Бойчук. Роман, - він витягнув з кишені посвідчення. - Майор міліції. Карний розшук, заступник начальника.

-Навіть наше рідне районне управління, - Людмила повернула Бойчукові документ. - Щось трапилося?

-Знаєте, я не хотів викликати вас до себе в кабінет. Казенна обстановка, до того ж ви не скоїли жодного злочину, навіть не причетні ні до чого кримінального, - після невеличкої паузи виправився: - В усякому разі, я сподіваюся на це.

-Пробачте, як розшифрувати ваше оце "сподіваюся"?

-Кожна людина в наш непростий час, Людмило Петрівно, рано чи пізно порушує закон. Одні знають це і коять свідомі злочини. Інші просто не можуть інакше вирішити свої виробничі проблеми, адже закони не досконалі, це вам каже їх слуга, цілий майор, - він посміхнувся. - Ви ж знаєте цю серію анекдотів про майора? Нещасні ми люди, чомусь найбільш популярне серед народних мудреців звання. В армії ще прапорщики та єфрейтори страждають...

-Вибачте, Романе... не знаю як...

-Нічого, ви просто Людмила, я просто Роман.

-Гаразд. Вибачте, я страшенно втомилася і хочу додому. Щось трапилося крім вашого відкриття, що я - потенційний злочинець?

-Дещо сталося. Тут теж не зручно говорити, може, спустимося в кафе? Тут є одне поруч, вип`ємо кави і поговоримо. Я ж кажу - розмова наша неофіційна і знайомство після неї може дуже просто припинитися. У мене є деяка інформація для вас, - знову коротка пауза. - Це стосується нічної пригоди з вашою донькою.

Кави мабуть таки справді треба випити. Оксана все одно спить, до неї Людмила поїде хіба вдень.

Кафе виявилося стандартним закладом із стандартним євроремонтом і не менш стандартним асортиментом. Крім кави майор Бойчук замовив їй тістечко "дубочок", Людмила відмовлялася, та офіцер міліції наполіг. Кава виявилася несмачною, з пересмажених зернят, а тістечко - несвіжим.