Заборонені ігри - Покальчук Юрко. Страница 16

Мені захотілося назад у дитинство, у ранню юність, мені захотілося пережити все те, що пережив Василько, забути назавжди свої кількарічні майже божевільні прагнення живого сексу, прагнення пізнати жінку, і майже щоденне дрочіння до нестями, аби забутися, і в якусь мить вже, заплющивши очі, будити уяву і побачити і відчути, як гарна молода дівчина, розкішна блондинка, дещо старша за тебе (так я мріяв завжди в юності, аби мене звабила старша жінка) бере тебе за руку, заводить кудись у кімнату, і ти відчуваєш її руку в себе на стрижні, і він страшенно напрягається, і вона сама роздягає тебе, гладить ускрізь, цілує пристрасно, і ти відчуваєш язиком її язик, і ти піддаєшся її ласкам, і вона бере твого стрижня в рот, і потім, розвертаючись, витягає тебе на себе, і сама вводить твого стрижня собі у піхву, і ви починаєте рухатися в прекрасному ритмі, і ти щасливо кінчаєш у нестямі, і шаленієш, і виприскуєш свою сперму... просто на себе і на ковдру, і на простирадло, і тепер мусиш встати, і все то повитирати, аби мама не помітила вранці, але вставати нема сил, і хочеться далі того чудового видіння, але ти, отямлений вже, сам-один на ліжку, тобі чотирнадцять чи п’ятнадцять чи шістнадцять років, поряд cone на сусідньому у ліжку твій маленький брат, і дійсність сувора і невблаганна, і ти встаєш, все витираєш, і засинаєш, трохи присоромлено незадоволений собою, але з полегшенням в яйцях і приємним відчуттям у стрижні, і засинаєш із сподіванням, що одного разу це станеться насправді...

Може, цигани мають рацію в такому своєму стилі-життя... Може, вони в чомусь справді цільніші і менш закомплексовані й упосліджені, ніж ми.

Так чи ні, але мені знову захотілося, а вже не вперше, стати Васильком і пережити його життя, принаймні в ранній юності, і не мати собою всіх своїх підліткових порожніх пристрастей.

I в такому дивному настрої я вернувся із Кременця до Луцька. А тут мене чекала в газеті напряжонка, десь когось вбили і треба було терміново їхати в райцентр і писати репортаж, і життя брало своє у звичному ритмі, тільки щось в мені змінилося тепер, і я ще не усвідомив що, бо звичайне буденне життя брало своє, а поза всім самоосмислення вимагає часу, і приходить не тоді, коли чекаєш, а само по собі. Якщо приходить.

Біда манге, чавапе, біда манге, ромале...

Вони співали пісню за піснею, чимало й по-українськи, але переважно по-циганськи.

А ром кало гия йоне про тариго, a npe маро me доросел...

Я ніколи доти не був на циганських гулянках, тим більше на весіллі, і трохи лякався, почуваючи себе доволі незвично в оточенні бородатих, вусатих і кудлатих, суворих на вигляд чоловіків, приниклих при них, але вочевидь впевнених у собі картато одягнених жінок. Я звернув увагу, що у всіх чоловіків були золоті каблучки на руках, у деяких на розстібнутих сорочках виднілись золоті ланцюжки з хрестами, у жінок золоті сережки і намиста різного на грудях, недешевого вигляду. А в хаті, куди я зайшов, було напрочуд чисто і прибрано, і всі були охайні, вмиті і чисті, і нічого схожого на вуличний вигляд циган і циганок не було, як пояснила мені Мар’яна — це для тих, для їхнього світу — ти вже трішки наш, то я тобі розповідаю — ми так вдягаємось і так себе поводимо, бо це входить в нашу працю — але в нас вдома все має бути по-справжньому. Я бачив кілька ікон в хаті і лампадки при них, і кожен, хто заходив, хрестився на ікони, і хоч весілля було не таким вже й великим, як на циганський розмах — але було тут не менше сотні людей, і підіймали тости за любов, за вірність, за честь, за Василя і за Любу, за їхніх дітей, і за мене навіть, як друга родини, і я подумав — ось воно, щастя...

I раптом в мені болюче прорвалося відчуття гіркоти за власні помилки за me що не вдалося... за me, що насправді я сам у всьому винен також і не треба шукати винних інших... завжди ти винен насамперед сам і ще далі біль за затаєний гріх, в якому і сам собі ніколи не хотів би признатися... за невдалий крок фатальну помилку несамохіть наступивши ніби на горобенятко. яке впало з гніздa i mu не помітив його y своїй неуклюжій ході, заглиблений сам у себе і наступив і знищив, a може це і було справді твоє, але Бог не дав... і все що я робив і ним жив, ним пишався, або вдавав що пишаюсь, було порожнім і ніцим перед обличчям справжнього вибороного вистражданого щастя... на чужому святі гість часом дуже самотній — тільки хто ж це бачить, чи знає... це його власні проблеми і мої також, але весілля тривало, і я стрепенувся і побачив їх знов — щасливих і сповнених благодаті...

Коли я дивився на них поряд і не так-то й різко виділялось, що йому вісімнадцять, а їй тридцять два. Василько був зумисно трохи неголений і виглядав старшим, зарослий невеликою темною борідкою, в нього відросло волосся і він скидався на кіногероя з любовного кінороману, і Василько встав, піднісши чарку, дякуючи батькам і Богові за тепло родини, яку він має, і раптом у дзвоні чарок задзвеніла позасвітня мелодія вовчого клану, і Василько здригнувся, бо чарка затремтіла сама у його руці і голос його враз змінився і став глибокий, низький і чужий, це говорив ніби не він, і цим голосом Василько промовив, що він цокається своєю чаркою із тим, хто перший був Вовком, хто став Вовком, хто хотів також вижити і перемогти в собі вовка і оте прокляте життя, в якому треба було навчитися простої істини, в якій головне — любити себе не можна більше за всіх інших. Коли ти думаєш, що когось любиш, то любити треба безоглядно, і тоді ти переможеш, він каже, що тепер вже вільний, — сказав Василько вже своїм голосом, і посміхнувся до Люби і поцілував її на «гірко», і їхні діти сиділи спершу поряд з ними, потім Мар’яна пішла вкладати їх спати, і цигани співали і грали на гітарах, і я згадав скептичні погляди тих, хто ставив їм печатки у паспортах, штампи про одруження, і подумав — що вони можуть знати про кохання, яке не має жодних меж.

Василько вийшов на ґанок і, озирнувшись довкола, аби переконатися, що ніхто за ним не прошкує слідом, пішов у глибину саду і зупинився під крислатою яблунею, на невеличкій галявині, зарослій довкола не дуже доглянутим малинником.

Чорна сорочка, чорні джинси і чорна червоним розшита камізелька вказували би на цигана здалеку, аби його хтось побачив на вулиці. Волосся вже йому відросло за кілька місяців вільного життя, ще не по плечі, як колись, але кучері вже творили на голові поетичний німб. Трохи зарослий молодою борідкою, він насправді був гарний, і приковував до себе увагу значної частини жіночого роду.

Але як у всіх впевнених у собі чоловіків, незалежно від віку, це не було його проблемою чи питанням, він був такий, він це знав, і про це забув, бо так є, і все тут.

Він думав зараз про своє життя зовсім іншими означеннями, вийшовши з-за святкового столу у свій сад, на цю свою, знану йому з важких переживань дитинства, галявину.

Він пішов сюди сам, перепросивши Любу і гостей, що зараз прийде. Він мав побути зараз сам.

Так, це була ніч, і це ставалося з ним саме опівночі. Він біг тоді сюди на цю галявину, яку потім сам очистив і пристосував для своїх роздумів денних і мандрів нічних, він думав зараз, що саме о цій годині з ним це сталося. Він сам не знав що, він не пам’ятав себе ніколи, не знав де він бував і що робив, тільки під ранок знаходив себе голого отут на цій галявині, біля одежі, яку чомусь скинув уночі, вдягався і йшов додому.

Скільки він потім передумав про це, і вдома, і з нею, і в колонії, він тримався мужньо і сильно, але відчуття незаслуженої біди, яке впало на його плечі, пригнічувало його раз по раз, і доволі часто.

Це минуло, вже майже чотири роки нічого з ним не стається. Але йому все ж таки й далі ставало час від часу страшно.

А як це вернеться? А якщо він теж помре у двадцять років, як його попередники, а як буде з його сином?

I чи воно справді минуло?

Василько курив вже третю цигарку, припалюючи одну від одної, заглиблений у свої раптом невеселі думи.

Він знав, що зараз не час над цим замислюватися, що насправді в нього все гаразд, він має кохану дружину, двох милих дітей, друзів і навіть цього приблудного до них журналіста, який несподівано став близький, як родич, як людина, яку знаєш все життя.