Шабля і стріла - Покальчук Юрко. Страница 14

сил відривав від себе, відтягав страшну пащеку. Дійшло ударив раз, тоді ще

раз, вже схопивши створіння за шерсть на спині і поціляючи напасника у

живіт. Звір захарчав, тіло його почало обм'якати і врешті попустило хват.

Данило вже не пам'ятав, скільки разів він ударив звіра ножем, й лише коли

одірвав й одкинув важке тіло звіра від кипчака, нахилився над хлопцем.

— Що з тобою? Ти поранений?

Айдар лежав якийсь час майже нерухомо, потім, ледь ворушачи губами, відказав:

— Я зараз... Зараз побачимо!

Поволі підвівся. Данило його підтримував.

— Ну, коли стоїш сам, то вже не так страшно, — пожартував

Данило, все ще відчуваючи в тілі нервовий дрож. — А що ж воно

таке? Що то за звір?

Айдар, в рухах якого все ще вчувався страх від пережитого, нахилився

над убитим звіром. Потім підвівся і зло копнув його ногою.

— Комишевий кіт. Я... просто забув, що тут такі водяться... При

озерах... Ну і...

Йому було вочевидь соромно за свій страх і за крики... Але він зібрався з

духом і признався:

— Знаєш, я зайшов у комиші, ну і... А тут він і стрибнув на мене, й тихо

так, але я ще якось встиг трохи повернутися, ніби війнуло щось, хоч не чув

нічогісінько, не знаю навіть, чому повернувся. Але тому він і не втрапив

мені на спину і не дістав до шиї. А я з переляку і несподіванки подумав

було, що... ну, шайтан чи дух вбитого когось на мене напав, що це Бог мене

карає...

— За мене? — усміхнувся Данило трохи криво. — А чому ж за мене?

— Е-е... Ну, ти ж кяфир, а вбивали ми разом Аллахових слуг, правовірних...

— То краще було б, аби вони забили нас, і все було б гаразд, і Аллах був

би спокійний. Так?

— Та ну...

Айдар відвернувся, посумнілий і роздратований через виказану

слабкодухість.

— Дарма, чого ти? Тут кожен перелякається. Ні сіло ні впали щось серед

ночі кидається тобі на плечі. Ще добре, що ти зі страху дуба не дав чи язика

не проковтнув, всяке могло трапитись. Але гаразд, покажи-но, що з тобою

ця звірюка вчинила?

— Ось тут щось болить, і на руці, і ось тут трохи...

Хлопця врятувало те, що він ще не роздягався, як Данило, який після

купання одягся зовсім легенько. На Айдарові був широкий шкіряний пояс, що закривав його мало не до грудей, і груба свита з сірої вовни, яку він

заправив під пояс. Хлопцеві здавалося, що так він виглядає зграбніше.

Свита була подерта. Комишевий кіт роздряпав йому пазурами плече, груди і

трохи ногу, бо задніми ла пами вчепився якраз у шкіряний пояс і тому

сильно не поранин хлопця.

Знову розпалили вогонь, перев'язали Айдарові рани, але все то були, на

щастя, хоч і болючі, але прості подряпини, навіть не дуже глибокі.

Айдар довго не міг заснути, але врешті втома і потрясіння дни перемогли

біль і сон зміг і його. Прокинулись вони обоє тільки тоді, коли сонце вже

стояло зовсім високо. Був новий яскравий день, сонячний, як і попередній, і

треба було з'ясувати, що робити далі.

Данило знову купався, потім готували сніданок, але обоє мовчали, бо

попереду була поважна розмова, що вже зависла в повітрі.

Прийшла пора вирішити, куди добиратись далі, яким шляхом І до якої

мети.

Вчора увечері почали цю розмову, але не скінчили, ні до якого висновку

так і не дійшли, а зараз треба було вирішувати остаточно, і Данило зітхнув, бо раптом йому стало шкода за цією несподіваною компанією, шкода

розлучатися із дивакуватим, але метким оцим чортеням з його умінням

метати ножі і полювати на тушканів. Хлопець і сам, як той тушкан, худенький, спритний, вусики ріденькі, ледь ще пробились, очі наче широкі, але розкосі так, що коли сміється, то майже і не видно їх.

«Непоганий все ж цей хлопець, — вирішив Данило, — але дороги у нас

різні. Досить вже з мене азійської гостинності, -степовиків, кочівників.

Досить всього цього. Триматиму шлях на Бухару, до Хамідового брата, а

може, й Хамід на той час вже приїде, доки доберуся, а відти з якимось

караваном дістанусь-таки дніпровських вод, а далі — до запорожців, до

Січі. Це моє. А цей юнак має тут свій край, свою батьківщину лише за

сотню верств відси. Чого мені з ним?»

Айдарові теж ставало шкода розлучатися з Данилом, і він по-думки

навіть полаяв себе за це, але, попри все, намірився було умовити Данила

прямувати на Туркестан.

Данило випередив його слова.

— Симпатичний ти, хлопче, виявився, чоловік, незле ми з то

бою пройшли перший наш шлях, але доріженьки наші таки розхо-

диться. Не вірю я твоїм кочівникам, ніхто не знає, що там мене чи кис:. Ти ще

малий, ще не можеш відповідати за те, що у тебе вдома. А закони у вас суворі. .

Ну, та й часу шкода на просту гости-ну. Будь це мені по дорозі, залюбки поїхали б

разом, а так — сотні верств кудись убік. . Ні,: краще роз'їдемось кожен сам по собі.

— Ти думаєш, ми вже відірвались від погоні? — спитав Айдар.

— Може, й ні!: Навіть напевне шукатимуть ще. Тільки скажу тобі, що удвох

воно краще, мабуть, проти вісьмох, а з іншого боку, якщо за одним погоня ніде, то

інший напевне буде в безпеці. А я думаю, що підуть вони за мною, бо мій шлях

легко зрозуміти — на захід, і я їм важливіший, ніж ти. Мене ж Юнус-хак особисто

нака-зав повісити. Йому треба бачити, як я загинув, він особисто хоче моєї смерті.

А ти просто воїн, утік, ну і Бог з тобою! Чи не так?

— Може, йтак, але одному важче...

— А в чомусь і легше. Сам собі господар, сам собі переможець, сам собі й

смерть вибереш.

— Як хочеш.

Айдар образився, замовк. Він розумів, що оросут на загал таки правий, і

водночас щось дуже не подобалось йому в ороеутових словах, щось аж надто

відгонило отим «собі», «для себе», «сам со-бою». Йому здалося, що оросут все ж

таки не довіряє йому в чомусь — чи то його воїнському духові, може, після

вчорашньої сутички з комишевим котом засумнівався, чи просто вважає його ще

милим, чи щось ще. . Одне слово, це було неприємно-, але Айдар переміг себе і, вставши, промовив:

— Хай дорога твоя буде легка, хай вороги обминуть тебе, щоби побрався ти

легко і швидко до мети своєї! І хай бережуть тебе духи твоїх предків!

— Спасибі, хлопче! — Данило навіть трохи розчулився. — І тобі усього

найкращого. Доберися швидше додому, хай життя твоє складеться легко і чисто, хай ніколи більше не потрапиш ти в знегоду, і не дай тобі Бог моєї долі, хай твоя

буде легкою і світлою!

Айдар собі подякував Данилові, посідлали вони коней і рушили в путь. Поїхали

від озера трохи угору, а тоді розвернулись, і кожен, пришпоривши коня, поскакав у

свій бік, щє-озираючись час від часу, а потім вже ні, тільки вперед і вперед, Данило знав, що зараз йому гнати коня не можна аж ніяк, бо хоч і води В

хурджинах у нього було чимало і більшість їжі Айдар піддав йому, оскільки Данилів

шлях мав бути значно довший, однаково шлях попереду був довгий і невідомий.

Слід було берегти усе і насамперед сили коня.

За спиною в Данила висів колчан зі стрілами і лук при боці, хоч він і казав

Айдарові, що це аж ніяк не його зброя, та хлопець упер-ся, що все може придатися в

такій далекій дорозі, і зброю вони поділили майже порівну, тільки в Данила стало

тепер дві шаблі, а в Айдара чотири ножі. Так вони поділили зброю переможених

ними стражників. Невеликий щит з цупкої шкури, окований важкою міддю, висів.у Данила з лівого боку, кольчуга і шолом на голові.

Здалеку він геть скидався на типового степового воїна. То міг бути і кипчак чи

ойрат, і узбек чи киргиз. Видно було лиш, що воїн добре озброєний і кудись

поспішає.

Він пустив коня чвалом, і згодом вершник і кінь, сказати б, рухались в одному