Шабля і стріла - Покальчук Юрко. Страница 46

вдивлявся в юрбу, жадібно впиваючись у кожне обличчя, що ковзало повз, як

мить, обличчя іншої людини, я шукав твої очі і не знаходив їх. Хто ти? Де ти?

Я волав, німим криком лунало моє питаний уві сні й увіч, я молився всьому

сущому і не сущому, горлав страшним беззвучним воланням того, хто конає в

самотині, спраглий у пустелі людської відстороненості... Де ти?

Я шукав твої очі. Вони мали відслонити світ для мене, привнести світло у

темне царство чужих тіней, дріб'язкових переживань і порожніх побачень.

Я шукав дедалі відчайдушніше, дедалі безнадійніше, я шукав їх — твої очі.

Які вони, питаю я себе? І не можу відповісти на це питання, бо давно вже не

знаю, хто ти, де ти, хто саме — Ти.

Очі твої сірі, блакитні, зелені — біль мій, серце моє, душа моя. Я вірю в них, раптом я вірю в них, так хочеться повірити, що диво стається з людиною і що

зненацька може вона знайти оту єдину основу свого існування, що може

означати для неї все життя, все на світі, більше, ніж буття, більше, ніж свідомість, ніж розум, просто безмежну, несамовиту, знетямлену віру в лет, яка є коханням.

Але гримлять розгони часу, і виростає мур, і Ось я знову сам серед усього того, що вигадав, що виснив, що уявив собі, навіявши солодкий сон, який поступово

тане, як вранішня імла під яскравим сонцем реальності, як туман перед наступом

морозу, і я повільно і страшно прокидаюсь у пустелі самотності, гнаний і

переслідуваний, змучений і зболений, втрачений для всього і для себе. Час б'є

у дзвони, кричать півні, й опівночі щезають чари, щезає заворо-женість, і твої очі, що іскрились правдою і вірою, пойняті вже інеєм внутрішнього холоду, звернуті в

інший світ, з них щезає тепло, правда, щезає моє життя і щезаєш ти. Хоч ще

дивишся на мене, та не бачиш, в очах твоїх проступає відчуженість, хтось інший, кого я не знаю, вирізняється в твоєму обличчі, і я, жахаючись, затуляюсь руками

від страшних видінь, від жаху побачити у твоїх очах, уявити в тобі привид іншого

кохання. Я тікаю геть, я тікаю геть від тебе, від себе, я тікаю геть в усього цього

світу, бо мине час — і хтось інший любитиме тебе, і ти вже не ти, бо то хтось

інший підійшов до тебе, не я.

Я щез, розчинився в повітрі, розтанув у воді, поглинули мене ліси і пущі, а очі

твої спорожніли, їх теж нема, замість глибокої джерельної води, замість чистого

світла, що затоплює все навколо і народжує життя, на мене дивляться порожні

очниці, в яких лише спогад може нагадати минуле, яке було в нас, яке було

нашим, як спогад про сон, як зустріч з важким ранком з похмілля, як сувора

невідворотність того, що якоеь усе зупиниться і припиниться наше існування раз і

назавжди.

І я лишаюсь сам. Ліси і діброви, гаї і поля. І порожнеча. І самотність. Біль.

Звучить мелодія, грають музики, але це вже не моя музика, ти десь, ти давно

вже десь там, і це ваша музика, твого світу, не для нас, а мене вже нема. Я —

ніхто.

Довгий шлях в нікуди, безперервність болю, незгоди і втома. Раптом падає з

неба зірка, несподівано яскрава, ще чужа, нечека-на, але манлива, заклична. А

що, коли це — Ти?

Минуле в новому обличчі, спроба забути тебе і зникнути в іншому світі, немає

сил на це, немає сил, вибач, що так, кохаю тебе...

Пам'яттю минулою живу, все ще чую неможливе, нереальне, все ще подеколи

ввижається, що станеться диво — і ось несподівано ти вийдеш десь із темряви, і

закружляє у райдужному блискові твоїх очей мій всесвіт, і все повернеться, і ти

прийдеш вільно і радісно, і, напоєний живодайною вологою твоїх очей, якої так

віддавна і так вперто чекаю, я заплющу очі і зможу заснути щасливо й спокійно, як

не спав уже дуже й дуже давно, як не спав цілу вічність, вже здається мені, що так

не спав ніколи, лише пам'ять про сон лишилась, лише пам'ять про можливість

щастя, якого, може, ніколи й не було, — а може, не було такої й можливості?..

Ні, ні, тут вже кричить все моє єство — ні, усе було, все було справді можливе, справді існувало, все було, тільки минуло літо і прийшла осінь, а потім зима

забрала тебе у снігову пустелю, і очі твої замела віхола, і я не бачу їх, не бачу...

І ось я задихаюсь від болю, від безсилля будь-що змінити, будь-що вчинити, аби

не було цієї реальності, а була інша, але чую дзвони Часу, виростає мур переді

мною, і я сам серед лісів і пущ. Може,

комусь і смішно, може, хтось і скривиться, може, й дурним виглядімо, як

кожен, хто знайшов тільки частину, та й ту втратив у своєму

відчайдушному пошукові кохання...

Я стою один проти високого муру. Час проти мене, і я сам-один, ніхто і

ніщо, нізвідки...

Довго і марно я стояв перед муром Часу, віяли буйні вітри, все мінялося

довкола, а я стояв самотній перед невблаганністю втрати, спустошений.

І раптом у повітрі просвистіли дві азійські стріли, дивовижні, незрозумілі, манливі чорні очі пронизують зненацька морок навколо мене, розсікають одним ударом ниючий, тупий біль відсторонення, і затихає

поволі біль, світає поволі, і я вдивляюсь, озираючись довкола, у

незрозумілий, чужий для мене світ, бачу себе і все, що відбувається зі мною

і без мене. Миттєвість світла засліплює, і хоч на часину, але вже не

почуваєш того мороку, не страхаєшся темряви самотності, хтось десь

колись... Може, це — Ти?

Що таїться у глибині цих чорних азійських стріл, цих списів, що

пробили мене, цих дивовижних очей? Що чекає на Тебе всередині мене, якщо це Твої очі? Що чекає нас всередині прийдешнього, яке і є

сьогоднішнім, і зараз у цю мить воно відбувається, теж відбувається, оте

прийдешнє. Часу немає, є реальність, є дійсність, навіть більше ніколи й

нічого не буде, то стріли цих азійських очей вже горять у мені, буяють в

моїй крові, вже мчать моїми венами, я вже отруєний їхньою солодкою

отрутою — може, кохання, може, пристрасті, а може — ніщо стоїть

попереду, просто нічого нема, але горить в мені зараз азійська стріла твоїх

очей, твоїх вугільно-чорних очей, коли там у далину відходить в небуття мій

найкращий сон, моє найвагоміше, сенс мого буття. Я біжу, біжу геть, не

рухаючись з місця, я мчу, як вітер, мене давно вже немає тут, у цьому

дивовижному місті, у цьому домі, у цьому дні, ні у своєму минулому, де вже

давно палають вогнища інших пристрастей, інших почуттів, немає мене ніде

там, я відлітаю геть, я рятуюсь, хапаючись ще сторожкими руками за вістря

твоїх чорних очей, горять в мені їхні стріли, і я починаю грітися вже від

цього вогню, тікаючи від минулого, я починаю бездумно, несамовито, причинно горіти вже іншим вогнем, мені ще страшно, мені лячно сходити

на інше багаття у сподіванні знову не згоріти дотла, знову вижити і

народитися наново в новому вогні, вийти з нього зціленим, живим і

неушкод-женим, щасливим і вільним, вірячи, сподіваючись і кохаючи знову.

І я тікаю від колишніх пристрастей, від своїх скалічених почуттів, кидаюсь у вогонь жертовний на олтар бога кохання у відчайдушній, шаленій

і, може, останній надії жити й любити, відродитися у чистоті твоїх очей, яким хочу вірити, хочу любити, хочу забутися в них і прокинутися одного

разу не у примарній надії, а в сьогоденні, просто і легко дивлячись в новому

дні, у сьогоденні, яким і станеш Ти, Твої очі...

...А потім прийшов отой лихий день. Старого забили, Зейнеб забрали в

гарем Юнус-хана, а мене мали повісити наступного дня. Кочове військо

якраз напало на Ташкент, ну й забули про мене в сум'ятті, а тоді кинули в

яму до мене тебе... Ну, й Хамід поміг нам... Потім ми були вже разом. Я тобі

намагався переповісти те, що в мені лишилось від усього, що я досі не можу