Ангели по десять шилінгів - Аддамс Петтер. Страница 8

— Радійте, що тільки він лежить у землі! — просичав Чед. — А тепер викладайте всю вашу чисту правду!..

— Я обдурила вас, сер, і каюся. Але ж я зробила це лише для того, щоб допомогти бідним людям, які раніше постійно бували в місіс Шеклі. О сер, ви навіть не здогадуєтесь, як важко буває самотній жінці з чотирма дітьми, коли в неї димить піч і жодна душа не бажає їй допомогти.

— Чи не місіс Мерчисон бідна жінка з чотирма дітьми? — наступав Чед.

— Ні, ні, сер, у неї тільки троє діток. До речі, буря зірвала з її будинку половину даху, бідні дітки вже тиждень шморгають носами. Хіба це справедливо, сер? — І перш ніж Чед устиг відповісти, вона лагідним голосом запропонувала що-небудь приготувати на вечерю: тоді й розмова тектиме невимушеніше.

— Я не збираюся з вами розмовляти, тим більше — невимушено! — відрізав Чед. — Я хочу знати, яку роль у Крайстчерчі відігравала покійна місіс Шеклі і чому хтось весь час прагне спровадити мене на той світ, використовуючи то бритву, то отруту, то гас?

— Гас? — здивувалася місіс Порджес. А потім навіть не сказала, прощебетала, ніби пташка в саду: — Ви маєте на увазі ту каністру, що стоїть у підвалі?

— Ви хочете сказати, що вона й раніше була там і що мені повилазило!

— Ох, знаєте, сер, на людину іноді таке нападе, що вона може мітлу вважати за злодія, а злодія за мітлу.

Вона підвелася і вийшла в кухню.

Чедові нічого не лишилося, як піти вслід. Поки місіс Порджес ставила воду, він оглядав усе довкола. Велика плита викладена білою кахлею, в центрі кухні стіл і кілька стільців. Над столом висить мідна лампа.

Вода закипіла, тим часом місіс Порджес дістала з буфета блюдце з холодною закускою і кілька тарілок з різними салатами.

Коли вона поставила перед Чедом склянку з чаєм і присунула пляшку з вершками, він — хоч як це дивно! — не міг позбутися думки, що й ці вершки теж з отрутою. Чед узяв пляшку й понюхав.

Місіс Порджес, яка за всім цим пильно стежила, зауважила:

— Я не отруйниця, сер. Тільки попелицю в саду я пригощаю хімікатами. Це єдине, що я собі дозволяю. Всі інші живі істоти мені милі-любі, не кажучи вже про таку людину, як ви… — Помовчавши, вона сама відновила розмову про покійну місіс Шеклі. — Була вона химерною особою, та це не заважало їй бути й дуже привітною водночас. Вона мало чим відрізнялася від мене. Я на все реагую щиро й відверто, інакше не можу…

– І незважаючи на це, ви вже встигли нагородити цілий міх всяких побрехеньок, — буркнув Чед, пережовуючи їжу.

— Мушу признатися, я, звичайно, трохи кривила душею, але все від того, що хотіла людям добра. Я була певна, сер, що ви шпигун.

— Шпигун?!

— Звичайно, сер. Лише тепер я бачу, що моя впевненість, ніби я безпомилково розбираюся в людях, мені ж і помстилася. Але вчора я була твердо переконана в тому, що ви належите саме до тих, хто ночами порушує мій сон і наполегливо щось шукає в будинку… Чарівну паличку, чи що?.. Гадають, що завдяки їй моя дорога подруга подавала безкорисливу допомогу багатьом бідним.

— Яку саме?

— В тім-то й річ, сер, що я не знаю. Її манера діяти була надзвичайно таємничою. До неї часто приходили нещасні люди прохати підмоги і, залишаючи Касл-Хоум, були такі задоволені, немовби одержали тут по зливку золота. Я робила все, аби дізнатися, що вона їм казала чи давала. Годинами простоювала навшпиньках під її дверима, боса на холодних кам'яних плитах, намагалася в замкову щілину підгледіти, ставила моїй дорогій померлій подрузі такі ж хитромудрі запитання, які ставите ви мені, але зі своїми криміналістськими здібностями я досягла — даруйте на слові, сер — не більше, ніж ви.

— Отже, ви стверджуєте, що не маєте найменшого уявлення про те, що відбувалося між місіс Шеклі і її відвідувачами?

— Ні, я цього не стверджую. Правда, за її життя все для мене було оповите млою, хоч я й прочитала всю літературу з цього питання, починаючи від Агати Крісті й кінчаючи Рексом Стаутом. [1] Трохи розвиднилося мені тільки після появи в Крайстчерчі Мак-Гівена. Це сталося тижнів через три по тому, як моя дорога вірна подруга розпрощалася з білим світом.

— Хто цей Мак-Гівен?

— Старий пірат. Але я вважаю його порядною людиною, хоч він і впіймався якось на дрібниці, вирішивши, що для срібних ложок аптекаря Квентіна його дірява кишеня буде надійнішим місцем, ніж шухляда буфета. Між іншим, я скажу вам, чому він це зробив. Влітку для колишнього моряка блукати — справжня втіха: завжди знайдеться якийсь курник, де можна переночувати. Проте взимку такій старій людині, як Мак-Гівен, доводиться сутужно, і він марить теплим закутком. За шість срібних ложок інспектор Абернаті міг дати Мак-Гівену тільки три місяці — тим більше, що йшлося про чайні ложки, які належать лицемірному Квентіну. Але ж ні! За клопотанням доброго Джорджа старий одержав цілих півроку і провів їх у нашій гарній теплій в'язниці.

У Чеда знову спалахнула підозра, що місіс Порджес намагається збити його з пантелику, і він суворо запитав її:

— Яке відношення має Мак-Гівен до таємниці місіс Шеклі?

— Коли його випустили з в'язниці, він, майже ридаючи, прибіг до мене і став благати хоча б голівку одної з цих голих фігурок. До речі, мене завжди дивувало, чому моя подруга — звичайно така сувора в моральному відношенні — зберігала в себе ці штучки… Коли я сказала йому, що викинула на смітник повну валізу порцелянових ангелів, він аж позеленів і пробурмотів, заїкаючись: «О боже! Ви не повинні були цього робити!» А потім миттю схопив заступ і помчав до смітника. Ніколи я не бачила, сер, щоб людина працювала так завзято — за годину він перерив увесь смітник.

— Він шукав ангелів?

— Ну, звичайно, сер! Шукав так, ніби там була скриня із золотими дукатами. І зрештою дещо знайшов: чотири цілих фігурки і силу-силенну голівок, ніжок, ручок, крилець.

— Певно, ці ангели до певної міри служили розпізнавальними знаками! — допитувався Чед. — Той, кому місіс Шеклі вручала таку штучку, міг пред'явити якісь вимоги до таких товстосумів, як Фенвік, не ризикуючи одержати стусана?

— Висловлюєтесь ви досить образно, сер, але цілком ясно. Так воно і є. Замість штурхана Мак-Гівен одержав од міської ради, очолюваної шановним бургомістром Лоуелом, невеличкий будиночок і навіть трохи грошей, на які завів курей.

– І саме тоді ви продовжили освячений небом шантаж, забравши в Мак-Гівена всі фігурки?

— Деякі фігурки я знайшла і на смітнику. Я сію добро всюди, де тільки можу.

— А щоб запасу цих ангелів вистачило надовго, ви їх, зрештою, побили і замість цілої фігурки вручали тим, хто просив допомоги, голівку чи ніжку?

— Так воно і є, сер. Тепер вам зрозуміло, чому я злякалася, коли в Касл-Хоумі з'явилися ви. Я була певна, що ви прибули з метою шпигувати за мною.

— Але ж яким чипом місіс Шеклі шантажувала фігурками шановних людей Крайстчерча? Може, вона знала про якісь факти, що становили для них небезпеку? Цим можна було б, звичайно, пояснити і появу духа покійної місіс Шеклі, і всякі інші казочки, якими ви хотіли забити мені баки.

— Але зрозумійте, сер! Я робила це тільки для того, щоб налякати вас і вигнати з Касл-Хоума. Я ж не знала, що й ваше серце прихиляється до бідних людей.

— Я гадаю, що справа тут вельми серйозна, — вголос висловив свої думки Чед. — Інакше такі типи, як Фенвік, власник універсального магазину Бредбері чи пастор Стерджен, не стали б просто так на коліна. А що справа серйозна, то й ставитися треба серйозно до всіх дрібниць… І коли ж почався шантаж на користь добрих людей?

— Кілька років по війні. Я сама без кінця сушила голову над тим, що ж могла знати місіс Шеклі, перерила весь будинок — від горища до підвалу, але нічого не знайшла. — Місіс Порджес раптом замовкла, а потім провадила далі: — Ваше запитання допомогло мені згадати деякі факти. Під час війни неподалік од Крайстчерча був опорний пункт наших військово-морських сил, у місті розташувалися тисячі солдатів: на узбережжі, поміж скель, до цього часу залишилися підземні бункери.