Позичене обличчя - Аддамс Петтер. Страница 24

Лише Клагг був зовні спокійний.

— Ну, що ти дізнався у Чезвіку? — поцікавилася Гайлен.

— По дорозі назад у вас трапилась аварія? — спитав Клагг. — І, мабуть, на чималій віддалі від Кілдара? — Він кивнув самовдоволено. — Так, так, автомобіль — чудова річ, але я завжди кажу своїй дружині, що, маючи таку річ, ніколи не знаєш, як далеко на ній заїдеш. Варто загубитися лиш якомусь одному шурупчику, щоб міцно засісти.

— Ви помічаєте геть усе, — пробурчав Ерріс. — Навіть мертва муха, що лежить між віконними шибками, розповіла б вам, напевне, про власника квартири, який дивиться у це вікно. Якби ви могли робити правильні висновки з усіх спостережень, то стали б найбільшим генієм розшуку. А так ви тільки шпигун, що визбирує порошинки, — грубо закінчив він.

Клагг захихотів:

— Щоб приховати свою нервозність, не обов'язково бути таким колючим, любий друже!

— Я зовсім не ваш друг. І тим більше не любий. Коли я кажу, що ви мене дратуєте, це не має нічого спільного з нервозністю.

— Облиште гризтися! Що ж там, у Чезвіку?

Девітт скинув черевики і випростав ноги перед каміном.

— Ерріс, ідіть до себе. Цим ви зробите приємність і мені, і передусім самому собі. І ще одне. Не зачиняйте дверей вашої кімнати і віконниць. Клагг вам пояснив, що може статися цієї ночі.

— Ви й справді гадаєте…

— Тримайте двір під наглядом. Якщо туман розвіється, ніч буде місячна, і навряд чи хтось зможе прокрастися до будинку непомітно.

— Я зварю собі міцну каву і буду чатувати, — пообіцяв Ерріс і пішов.

— Гідна співчуття людина, — зауважив Клагг. — Моя дружина завжди каже, що надмір фантазії, особливо у митців, веде до переоцінки своїх можливостей, а оскільки для світу самопереоцінка нічого не варта, такі люди шукають втіху у пляшці віскі. У моїй слідчій практиці я сто разів переконувався, що люди, які забагато п'ють…

— Все, що я вам доручав, зроблено? — перебив Девітт.

— Само собою! Місіс Ейн, хоч і має гострого язика, зате надійна людина. — Клагг вийняв записничка, вирвав звідти списаний цифрами аркуш і простягнув Девіттові. — Тут все підраховано якнайточніше — 17 фунтів 9 шилінгів 9 пенсів.

— Отже, все готово, і я можу не турбуватися більше про справу? — перепитав Девітт.

— Все готово, все у зразковому порядку, — підтвердив Клагг і захоплено додав: — Першокласна пастка, сер!

— Про що ви? Яка пастка? — Гайлен підійшла до Девітта ззаду і поклала руки йому на плечі.

Клагг кахикнув і підвівся.

— Я, мабуть, піду. Якщо, не випогодиться і задощить, буду, як умовились, під навісом, звідти можна чудово оглядати місцевість.

— Коли це затягнеться, йдіть тихенько до кухні, — там на плиті стоятиме кавник. Склянка кави в такій ситуації не завадить.

Біля дверей Клагг зупинився.

— Ще одне, сер! Чи не краще було б юному поетові ночувати в кімнаті на нижньому поверсі? Бо коли він знову набереться, може статися…

— Ні, це може викликати підозру. В разі потреби, я подбаю про нього.

Залишившись з Гайлен, Девітт узяв її за руку і посадив собі на коліна. Вона прошепотіла:

— Ти щось приховуєш, Патріку. Про що ти довідався у Чезвіку від матері? З нею щось трапилось? Чи вона…

— Ні, нічого не трапилось. Вона почуває себе добре, як завжди. Є дещо інше, Гайлен. Тепер я знаю, хто винен у смерті Енн і Лайн.

— Ти дізнався нарешті? — скрикнула. Гайлен. — Хто ж?

— Хтось із цих двох або трьох. Гаккетт, твоя мати…

— Божевільний! Мати ледь підводиться з ліжка! Як же їй подолати тридцять миль до Кілдара?

— Я не кажу, що це була саме вона. Хоч балачки про те, що вона не може рухатися, безпідставні.

— А хто ще? Я, напевно? Навряд чи ти зняв підозру з мене. — Гайлен вивільнила руку з його долонь. Пальці її були холодні, як лід, а щоки пашіли, немов у гарячці.

— Що не ти, я тепер твердо знаю, — промовив він тихо.

— Ах Патріку!..

Вона дихала важко й швидко. На запитання, чи залишиться він цієї ночі у неї, Девітт через силу відповів: «Ні!»

— Послухай-но, Гайлен, — він одвів її руки від своєї шиї. — Через кілька годин ми знатимемо все. Може статися, що це прикро вразить усіх нас, а особливо тебе. Але будемо мужні, бо інакше ніколи не знайдемо спокою. Тож слухай мене уважно, я поясню, що ти маєш робити у найближчі години…

У коридорі почулися кроки, двері відчинились… Це був Ерріс. І хоч він побачив Гайлен на колінах Девітта, не визнав за потрібне вибачитися, що зайшов, не постукавши.

— Я повинен зробити повідомлення, капітане! — він приклав долоню до уявного кашкета. Видно було, що Ерріс встиг уже добряче хильнути.

— Яке повідомлення? — спитав Девітт.

— Дике повідомлення, капітане. Довкола нашого готелю ходить привид. Душі померлих мародерів крадуться у свої старі розбійницькі нори. Світло спалахує і гасне там і тут — але це не світляки. Можу заприсягтися, що бачив на причалі ліхтар, потім стало зовсім темно.

— У вашій кімнаті світилося? — спитав Девітт.

— Ні.

— А ви певні, що це вам не привиділось?

— Виключено, капітане. Навіть враховуючи те, що моя фантазія схильна легко змішувати вигадку з дійсністю.

— Може, до бухти зайшов рибальський катер, — висловила припущення Гайлен.

Ерріс глянув на неї і раптом сказав:

— Можливо, мені привиділося. Але річ не в тім. Одна думка непокоїть мене: що, як убивця не один, а їх багато? Це може перешкодити вашому планові — сьогодні вночі остаточно з'ясувати справу.

Засунувши руки в кишені штанів, широко розставивши ноги, він стояв перед кріслом, в якому сиділи Девітт з Гайлен.

— Чого ви на мене витріщилися? — не витримала нарешті Гайлен. — Я теж здаюся вам привидом?

Ерріс не відповів. Він згадав вираз її обличчя, коли Девітт дістав чорну перлину і тримав її проти електричного світла. Чому вона не сказала тоді, що знає, кому належить перлина? Адже видно було, що вона таки знала. Чому ж мовчала? Це питання весь час не давало йому спокою, навіть у найкращі години самоти, коли із плутаних, туманних, підсвідомих марень вимальовувались образи людей, яких він примушував плакати, радіти, скаржитися, співати, якими він населяв світ, у котрому сам собі здавався могутнім творцем.

Але сьогодні нічого цього не було. Раптова думка пришпорила фантазію, малювала нові версії вбивства обох сестер.

Ерріс повернувся до своєї кімнати. Він дивився у вікно, але не бачив ні місяця, що зійшов, ні чорних штормових хмар, які сунули з півночі. Він не побачив навіть, як Клагг, скрадаючись, перейшов двір перед його вікном. Поклавши голову на руки, Ерріс заснув. Поруч лежала перекинута пляшка з-під віскі.

… Разом з Ейн, Лайн і Гайлен він заплив на човні далеко в море. Всі три сестри любили його і належали йому. Він узяв Гайлен на руки, легко ступив на поверхню води і пішов до берега. Між двома горбами білого піску він опустив Гайлен на пісок і пригорнув, але вона кістлявими пальцями, схожими на пазури, як у старої Скрогг, схопила його за горло і почала душити. Дихати ставало все важче. Розпечена куля сонця запалила небо, і смолисто-чорні стовпи диму здіймалися з усіх боків.

Ерріс скрикнув і прокинувся. В перші секунди навіть не знав, де він. Підхопився, зачепив ногою ніжку стола і впав.

В кімнаті було повно їдкого диму. Вогняно-червоне світло за вікном витісняло ніч — більша частина готелю палала. Дим виїдав очі. Ерріс ледве знайшов двері і, спотикаючись, вибрався в коридор. Заточуючись, спустився по сходах до кімнати Гайлен. Тут дим був густіший. За рогом коридора він побачив вогонь. Жарота стала нестерпною. Почувся тріск, потім глухо обвалилася перегоріла балка.

Поповзом добрався він до кімнати Гайлен, намацав клямку. Двері були замкнені. Як божевільний, він гатив кулаками у двері, голосно кликав Гайлен, але марно. Ступив кілька кроків назад, схопив стілець і спробував ним висадити двері. Але вони не піддавалися. Пізніше Ерріс ледве згадував те, що було далі. Він ударився головою об дерев'яний стовп, відчув різкий запах гасу, потім перед ним знову замиготіло червоне світло. «Це вже кінець», — подумав він і впав, але хтось підняв його й виніс з палаючого будинку.