Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця - Ильченко Александр Елисеевич. Страница 7
— Грошей невистачить, пане, — і валка, так і не спинившись, тоскно порипуючи, сунула й сунула далі.
— Поторгуймось! — і шия Демидова, що раптом стала товщою від голови, аж наче розжарилась, як бовванець у ковальському горні.
— А що ж… поторгуймось, — несподівано погодився ватаг, гукнув товаришам, і чумаки спинилися біля високої степової могили.
— Та чи ж ти, пане, православний? — підозріло спитав отаман.
— Ще й який)
— Не кателик? Не уніят?
— Та я тобі за такі слова…
— Перехрестись лишень!
Пан полковий обозний осінив себе широким грецьким хрестом.
— Гляди, щоб до якого-небудь костьолу цей ладан не потрапив, чого доброго… — сердито пробурчав одноокий та сивий чумак I додав: — Присягни!
I пан обозний, витягши зза пазухи на ретязі золотого хреста і образок свого святого, Діомида, що значило по-грецькому «божа рада», поцілував та, на схід обернувшись, тричі перехрестився. і вони почали торгуватись.
Ставши посеред степу табором, торгувались вони з чумацьким ватажком цілісінький день, торгувались ніч, потім іще день, — аж пики їм порозпухали, бо випили вони за тим ділом удвох із отаманом три барила чорної персіянської горілки, поки, нарешті, не поладнали: платить обозний за хуру ладану аж два мішки червінчиків — усе, що було при ньому в дорозі, та ще й разок щирого перлового намиста, в Роксолани взятий, на додачу, — а так це вийшло дорого тому, що був то вельми коштовний світлий ладан, олібанум, який з Аравії чи з Африки, а чи з острова Кіпру — через Аден або Єгипет, або навіть і через Лондон, Бомбей, а то й через Китай, — коли як трапиться, — завжди проходив довгий-предовгий шлях, поки потрапляв на чумацькі паровиці.
17
Чумацькі паровиці, тимчасом добре попідмазувані, вже десь порипали собі далі, до Києва, вже й пісня розтанула в степовім мареві, далеко на шляху:
Ой по горах сніги лежать, По долинах води стоять. А по шляхах маки цвітуть. То не маки, а чумаки — 3 Криму йдуть, рибу везуть…
А Явдоха, ковалева матінка, все мовби чула та й чула ту пісню, що давно вже згасла десь понад шляхом.
Вже й мішки з ладаном джури та слуги поперетягали на круту степову могилу, що бовваніла край дороги, та й пан Пампушка вже вилежався під ридваном, надвечірнього пругу сонця дожидаючи, а пані Роксолана, і лаючись, і плачучи за своїм перловим намистом, яке подарував їй гетьман Однокрил, коли вона з ним їздила до Неаполя й Відня, — дорікала чоловікові:
— Щоб тебе орда взяла, проклятого дуринду!
— Уже не рада гнида, що вийшла за Демида? — питав пан Купа, ображений у своїх найкращих почуттях.
— Та щоб тебе хапун ухопив, голомозого! Таке намисто, таке намисто…
— Буває, що й муха чхає…
— Але навіщо тобі ціла хура ладану?
— Сама сказала ж…
— Я сказала: мішечок! А ти…
— Розумну гадку треба… так би мовити…
— Невже ж тобі не шкода грошей?!
— Грошей, грошей! — і Купа аж поперхнувся: розмова ця і йому шарпала душу, бо ж він був жадібний до червінчиків, хоч і не добирав того, що побрязкачі — для розумного лише могутній засіб, а для дурноверхого — сама ціль. I тому, трішки зараз труснувши калиткою, він уже й сам шкодував за відданими чумакам двома торбами золота, і слова коханої дружини тяли його, наче серпом по литці. Але…
Мусив же він оборонятись! I він дружину переконував:
— Ми ж оце за таким важним ділом їдемо, що божа поміч потрібна аж-аж-аж!
— Та він же вчадіє, твій пан-бог, од цілісінької хури ладану!
— Добріший буде за таку хвалу.
— Таж йому й на думку не спаде, скільки в цей проклятущий ладан угачено грошей! — і пані заплакала. — Ще й намисто моє перловеє… щире! — Одчепись!
Але ж у Роксолани очі раптом заграли знов.
— Ми вчинимо ось як, — сказала вона, — частину цього ладану — богові. А решту ми в городі продамо. Га?
— Такому панові, як оце я, крамарювати?!
— Я бачила в Голландії, в Німеччині, в Італії — там крамарюють нині й не такі пани, як ти! Ого! Стида вже в тім нема. А ладан… я вторгую за нього добрі грошики й без тебе, мій лисунчику дурненький, — і жіночка вже витерла сльози.
А пан обозний, заклопотаний якоюсь думкою, неуважно сказав:
— Одкаснись!
— Застав телепня моркву стругати…
— Одлипни!
— Цур дурня!
— Замовч! — і пан Пампушка-Стародупський, щоб відкараскатись від нападу, подався до челяді, що стояла табором трохи осторонь, і срібним голоском наказав: — Пора до діла!
— Тринди-ринди — з гори чорт! — буркнула Патиме по-татарському й заходилась коло якоїсь роботи.
Кріпаки й наймані слуги вставали одне за одним, але панові здавалося, що вони муляються й не квапляться, тож і голос його став трохи нижчий:
— Нум! Нум! Нум! — і вже й начальницький полубасок прорізався, коли він наказував наймитам розв'язувати складені на вершечку могили мішки з ладаном та й висипати його купою в траву, і все панові здавалося, що хлопи та джури пораються аж надто загайно, і він, стримуючи лють, щоб не нагримати на ледацюг у таку врочисту хвилину, вже найнижчим, штучним своїм панським басюрою гукнув:
— А викрешіть вогню, ви, бовдуряки, йолопи й тумани! Вогню мерщій!
18
Вогню заходились кресати всі, хто там був, а з ними й наш молоденький коваль, мамин синок Михайло.
Кожен витяг із шапки-бирки нехитру «справу» (кресало, кремінь, губку та в кінській сечі вимочений гніт) та й за мить підпалили й роздмухали всі джури й челядники по доброму віхтю торішньої сухої ковили.
Тільки в Михайлика тирса чомусь не горіла ніяк.
Важенні іскри, як зірки серпневі, сипались додолу марно. А він кресав та й кресав.
I мати скоренько вихопила з невмілих рук чоловіче причандалля, — безбатченко ж тільки тепер оце самотужки вчився курити, — га й миттю вкресала вогню, вселивши його в жмут шовкової трави.
— Я сам, мамо, я сам, — тільки й устиг промовити хлопець. Та в руках у матінки вже лагідно палахкотів веселий вогник.
— Попід ладан вогню, попід ладан! — погукував Пампушка. — Підкладайте з усіх боків. Нум!
I було в пана таке натхненне обличчя, таке червоне й спітніле від турботи, таке мужнє бодай на мить, аж пані Роксолана, вражена, замилувалася з нього нишком, бо ж він їй починав навіть подобатись.
А пан аж підтанцьовував.
А пан аж товстенною ніжкою дригав.
I все з надією дивився в небеса.
Аж Михайлик у матінки стиха спитав:
— Чи не ума стерявся наш пан Купа? Та й навіщо одній людині посилати до бога стільки хвали?
— Панам-начальникам завше треба бути перед усевидящим оком пана бога. Але… помовч! Нехай їм грець…
А пан Пампушка волав уже кричма:
— Роздувайте!
I сам, давно вже скинувши препишні шати, теж ліг кругленьким черевцем на землю і так надимався, дмухаючи, аж навіть його лиснюча лисина набрякла кров'ю й перестала блищати, а очі палали захватом.
«Боже мій, боже, — думав він. — Чи ти ж помітиш мене, грішного? Моє старання, моє кадіння, мою любов?» а в душі бриніло: «Чи ж не підуть марно мої грошики, витрачені на цей ладан?» і він лопатою працював запопадливо, як давно вже того не було.
А коли синій пломінь пойняв, нарешті, всю купу ладану, пан Купа звівся, перехрестився тричі і, підвівши свої чисті очі до неба, завмер.
Але раптом стенувся.
Проказуючи звичну молитву, Оченаш чи Достойно, обозний помітив у піднебесній високості сокола та соколицю, які то ширяли, то шугали ген — над самим вогнищем пана Купи-Стародупського.
— Ах, матері ж вашій ковінька! — в досаді скрикнув пан Демид і, не довго думавши, вихопив стрілу з сагайдака в якогось джури, рвонув тятиву, але спустити не встиг, бо за лук, сам того не тямлячи — що робить, уже вчепився вражений Михайлик.
— Пане! Схаменіться!
Щось таке скрикнула по-своєму й татарка Патиме, бо ж сокіл і в них є птах священний. Зойкнула і наша Явдоха:
— Бійтесь бога, пане!
— Межи мною та богом у таку святотаємну мить — не потерплю нікого, навіть дурного птаха, — велемовно відповів обозний, але, глипнувши знизу на велетня Михайлика, на його тремтячі, аж білі губи, на його прездоровий кулак, на його жаркі очі, Пампушка лук опустив, стрілу відкинув, аж навіть зітхнув, мовби і йому самому чи не легше стало на серці, що не вбив зопалу того, всіма звичаями заказаного білозерця-сокола, бо ж пан Демид стріляв завжди не хиблячи. I він знову звелів: