Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем. Страница 14

Валєру почали переслідувати всі, хто тільки міг. Приїздили з передмістя хлопці, казали, що він, Валєра, в принципі, не винен, але ж хтось має відповідати за свої вчинки, тим більше, мусорів у нас не сильно й люблять, тим більше, є боржок пацанам з общаги, яким уже вкрай набридло терпіти, і вони були б раді хоча б дати в морду.

Приходили пацани з общаги, давали Валєрі в морду, але їм того було мало, і вони хотіли забрати ще й боржок.

Від продажу колекції марок, сірникових наклейок, значків та медалей Валєра віддав борг, але для профілактики йому ще раз натовкли морду. Приходив Рома і питав, чи, бува, не збирається Валєра віддати йому боржок.

— Я тобі нічого не винен, — ображався Валєра, — відчепись.

— Тоді можеш дати просто так, — Рома вже не був його другом, а був звичайним гопніком.

Просто так Валєра не дав, так що отримав від Роми по макітрі, після чого мама-молочниця, яка вже встигла стати коханкою дільничного, прибігла до дільничного, у якого ще лежала заява на Рому. Дільничний узяв Павліка і протримав його в дільниці дві доби без води і цигарок. Потім виявилося, що треба було взяти Рому, але Рому вже хтось убив, здається Іван, який, як відомо, був найсильнішим…

<empty-line/>

Нещодавно я зустрів Валєру. Він висмалив цигарку за тридцять шість секунд, сказав, що навчається у бурсі і що пиздить гопників, тому що він панк. Я побив рекорд Валєри, викуривши цигарку за тридцять чотири секунди, через що мене забрала швидка…

</section>

<title>

Розділ третій. Зірвана струна Чайки

</title>

<empty-line/>

<empty-line/>

Припустімо, мене звати Данило. Ні, скажете ви, тебе звати не Данило! А я скажу, що треба припустити. Врештірешт, нічого особливо не зміниться, якщо мене раптом зватимуть Данило. Просто вся фішка у тому, що мені доведеться від першої особи розповідати зовсім не свою історію, а історію Данила.

<empty-line/>

Я — Данило. Я типовий невдаха. Я національно свідомий та українізований. Я маю яскраву зовнішність, але яскрава вона у першу чергу через те, що я, по-перше, некрасивий, а подруге, я — невдаха. У мене старе потріпане батькове пальто сірого кольору в ялинку, моя зачіска нічим не відрізняється від зачіски Іво Бобула, хіба що в Бобула немає плішини на потилиці, а в мене є. Ще у мене є фіат. Я невдаха-націоналіст, весь час розчаровуюсь у всіх громадських та політичних організаціях націоналістичного змісту, маю близько двадцяти шести років, безнадійно комплексую на ґрунті української літератури та України як превентивної формули моїх літературних невдач. Але, як це не дивно звучить, превалювали у мені всетаки позитивні якості. Не знаю, як позитивні якості чоловіка, але людини — це точно…

Я пив пиво й курив травичку, я ходив до клубів і знову ж таки пив пиво і курив травичку, раз у квартал міг дозволити собі закинути у себе два колеса, порадіти життю, але все це спричиняло у моїй голові такий безлад, що я радше б застрелився, ніж продовжував далі тягнути своє нікчемне (ну, так мені здавалось після відхідняків) життя… Потім кінчався день, я відсипався, знову з’їдав два колеса, тільки на цей раз уже анальгіну, заспокоював себе теплим компотом із сухофруктів і йшов писати репортаж про те, що цієї ночі трапилось у клубі, готелі й казино поруч із цим клубом… Я був надто поганим журналістом. Мені було настільки впадло кудись їздити, щось дивитись, спостерігати за якимись подіями з гострими сюжетами, брати з собою фотографа, а потім з ним ще й бухати… Ні, я просто вигадував епізоди з суспільного життя, які, в принципі, могли трапитися з ким завгодно, але моя коронна фішка була у тому, що я міг це описати, як не опише Стівен Кінг. А можливо, і не міг, і мені лише так здавалось, це була просто-на-просто примха мого его, моєї амбіційної самозакоханості…

<empty-line/>

Зроблю невеличкий відступ. Як, бува, кажуть, шукайте жінку, але, зрештою, вона, я маю на увазі жінка, тут важить не менше, ніж я, Данило. Отже, розпочну, як кажуть французи, сан фасон!

Її чоловік сидить на фенобарбіталі, а сама вона навчається на останньому курсі театрального інституту. А ще у неї дворічна дитина, божевільна мати і дванадцятирічний брат, у якого проблеми у школі та на вулиці…

Її ілюзорні асиметричні думки пронизували її мозок. Обережно, аби не пошкодити тонку матерію… Вона годинами могла сидіти перед білою стінкою і знаходити у ній сенс чогось там надфізичного…

Вона їла саме лише вівсяне печиво й іноді іржала:

— Ги-ги, — іржала вона, — ги-ги…

Усі раділи, дарили їй букети й канфети, і вона раділа подарованим їй букетам і канфетам і від того ще голосніше іржала.

Одного разу померла її дворічна дитина, і вона прикувала себе до неї, мертвої, й кричала, що відпустить дитину у землю тільки разом із собою… Її завжди обдовбаний чоловік розірвав ті наручники, які з’єднували мертву дитину з її живою матір’ю. Потім він натовк їй пику. На похоронах вона розповідала, прикриваючи пику вуаллю, що упала обличчям на асфальт, коли убивалась за дитиною…

Потім вона завалила державні іспити, дипломну, усі курсові, усі диктанти та самостійні роботи, усі лабораторні й усі кваліфікаційні роботи, усі домашні завдання та практичні… Вона завалила навіть фізру… І все через її обдовбаного чоловіка, її безпросвітно божевільну матір, через приреченого наркомана брата, якому ледь виповнилось тринадцять. І їй запропонували заплатити комусьтам три штуки баксів, і тоді у неї буде диплом, бо ж вона на п’ятому, вибачте, курсі, все було нормально, аж тут — на тобі… І немає у неї тих баксів — не тому, що ця сума вже надто велика, а тому, що у неї немає навіть трьохсот гривень, щоб купити собі найдешевшу дублянку у Хмельницькому… І всесвіт не здається їй більше неосяжним і суперматеріальним… Тому що їй тепер взагалі немає діла до всесвіту, тому що вона хоче їсти, інколи вона просто включає відік, вставляє касету. Документальний фільм про голодомор, і втикає той фільм, і вона відчуває себе однією з них, однією з тих голодних та змучених… За це її чоловік гамселив ще більше. Чесно кажучи, я б і сам її гамселив за таке, але митці… хто зрозуміє їхні тонкі душі? Сам Бог, певно, і зрозуміє, і то… Хоча, тут я вже осікаюсь, тому що як оповідач маю дотримуватись не тільки хронології, але і чистоти й компетентності у поглядах та давати право вибору на ту чи іншу думку тим, хто слухає або читає цю невибагливу поему про життя…

Так от, що я хотів сказати, ніяка вона не тонка душа, а вже просто тьотка, якій байдуже, що її пиздить, причому і по нирках теж, чоловік, їй байдуже, що могила її дитини поросла кульбабками та лопушинами, що її мати і брат якщо ще не з’їли один одного, то близькі до того, і що її чоловік так обдовбався, що загубив себе, і його загубили усі, кому не лінь, так його вже ніхто не бачив три доби. Та їй, за великим рахунком, пофіг, тому що коли його немає, то він її не лупцює, а заразiм і не лупцює її божевільну, завше обслинену матусю… І брата не лупцює, хоча… брат от через рік збере шайку своїх друзівгопників, і вони вламають сестриному чоловіку, причому до всирачки, до смерті, до зсунення століть…

І все це мало продовжуватись приблизно рік, два, десять… Якби не з’явився я.

Ще б пак, вона у мене одразу втюрилась, вона зрозуміла, хто є її рятівником із життєвих, сповнених нікчемності колізій, хто їй підставить обшарпане липневим сонцем плече, хто зловить її під час падіння у Великий Каньйон, хто такий Кларк Кент.

Ну звичайно я.